У часи найбільших викликів ми відкриваємо в собі надзвичайний потенціал. Саме так сталося й у лютому 2022 року, коли звичайні лучани об’єдналися заради надзвичайної мети – допомагати іншим. Благодійний фонд «Ангар» став прикладом, як сила спільноти, єдність цінностей і невтомна праця здатні змінювати життя.
Засновниця та керівниця фонду Ольга Валянік поділилася історією створення «Ангару», викликами, які супроводжують роботу, і тим, що дає сили рухатися вперед. Це розповідь про людей, які щоденно працюють заради спільної мети – наближення перемоги України.
Журналісти “Волинської газети” Анастасія Міліщук та Олександра Яценко дізналися, як звичайний ангар перетворився на символ незламності, чому допомога Силам безпеки й оборони України є ключовою місією фонду та які великі цілі стоять перед командою «Ангару».
Як виникла ідея створити благодійний фонд «Ангар»?
Назва БФ «Ангар» зʼявилися через своє першочергове місце розташування. Усі військові та цивільні вже знали, що вони несуть допомогу в ангар.
“24 лютого більшість лучан прокинулася від вибухів – почалася повномасштабна війна”, — розповідає нам Ольга Валянік. “Я зрозуміла, що не зможу сидіти на місці, й вирішила зібрати друзів, аби почати діяти. На той момент ми ще не знали, чим саме будемо займатися, але точно розуміли, що це треба.
Близько 12-ї години я написала Руслані та Павлу Порицьким, керівникам театру «Гармидер», із запитом використати ангар для потреб тактичної медицини чи збору допомоги. Попри те, що там готувалися до виставки, вони відразу погодилися. Вже за обідом в ангар починають приходити ініціативні люди: актори театру, учасники фестивалю «Фронтера», члени ГО «Стендаль», фотографи, відеографіки, маркетологи й комунікаційники.
Ми організували прийом допомоги, фінансів і створили відділи: комунікаційний, фінансовий, логістичний, тактичного сполучення, медицини та харчування. Загалом долучилося близько 100 осіб, саме тоді й почалась перша допомога та збір перших коштів”.
Сьогодні у нас офіційно зареєстрований фонд, який зібрав близько 114 мільйонів гривень допомоги силам оборони України. Постійно працює команда з 12 осіб. Ми отримали декілька державних нагород і пишаємося тим, що можемо підтримувати наших захисників.
Чи змінилася місія або напрямки діяльності з моменту заснування БФ?
На початку повномасштабного вторгнення ми займалися кількома напрямками:
- Допомога внутрішньо переміщеним особам. У нас була відповідальна за це людина, ми приймали та розселяли людей у Луцьку. Організували Google-форму для збору заявок, щоб знати, кому потрібна допомога. Людей зустрічали, забезпечували всім необхідним: гігієною, їжею, одягом. Часто вони прибували лише з паспортом.
- Евакуація із зони бойових дій. Відповідальні за цей напрямок допомагали людям вибратися з небезпечних регіонів у перші місяці війни.
- Допомога силам безпеки й оборони України. Ми забезпечували військових усім необхідним: формою, берцями, бронежилетами, касками, тактичним спорядженням, дронами, тепловізорами, автівками, генераторами.
Наприкінці 2022 року вирішили припинити допомогу внутрішньо переміщеним особам і зосередитися на підтримці військових.
У 2023 році ми звузили діяльність: працювали з автівками, дронами (МАВіками, ФПВ), тепловізорами, Старлінками, засобами РЕБ і тактичною медициною.
У 2024 році залишили лише чотири напрями: дрони (МАВіки, ФПВ), засоби РЕБ і тактичну медицину. Автівками займаємося ситуативно, виконуючи функцію логістичного хабу, щоб допомогти з їх ввезенням і оформленням на військові частини.

Ви згадали, що на початку було 100 людей, які займалися волонтерською діяльністю. Скільки зараз людей працює в БФ «Ангар»?
Зараз у фонді постійно забезпечують операційну роботу 12 людей. Крім цього, в нас є 77 “напівволонтерів”. Для координції з ними у нас є окремий чат. Ми там спілкуємося, вони долучаються до нашої діяльності ситуативно, в мірі того, як вони можуть виділити час. Вони беруть дружні банки, комунікаційно допомагають, влаштовують усілякі події для того, щоб зібрати кошти.
Це люди, які від першого дня долучилися, але є і ті, хто долучився, наприклад, лише в цьому році. Але ми всі тримаємося разом, бо розуміємо, що якраз в єдності й в розбудові спільноти є наша сила.
Як ви обираєте, кому надавати допомогу?
Ми не обираємо. Запити опрацьовуємо дотримуючись черги. Всі запити, які надходять на наш фонд, мають свою нумерацію і дату надходження.
Звісно, нам би хотілося, щоб цієї черги не було. Але, на жаль, ми живемо зараз в таких реаліях, що кошти збирати складно. І, наприклад, на цей час у нас черга на пів року. На початку повномасштабного вторгнення такого не було. Запити закривалися дуже оперативно. Максимум за два тижні.
Те, що збори сповільнились це процес, який точно мав відбутися. Тобто, тут немає нічого дивного в цьому. Ми розуміємо, що є досить багато потреб, досить багато різноманітних зборів. Тому це очікувано.

Опишіть, як відбувається процес збору допомоги?
Перед оголошенням збору ми аналізуємо запити від військових частин, які надходять через нашу CRM-систему, соціальні мережі або штабний номер. Вивчивши актуальні потреби, ми розуміємо, що зараз, наприклад, є потреба на суму 10 мільйонів гривень, прийнято рішення про відкриття збору.
Команда разом із волонтерами, маркетологами й комунікаційниками планує інформаційну кампанію. Ми на постійній основі активно співпрацюємо з бізнесом, розвиваючи партнерство. Вони можуть надавати допомогу у грошовій формі або за допомогою колаборації. Наприклад, бренд Usual створив колекцію одягу Usual + «Ангар», прибуток від якого передали на підтримку Сил безпеки й оборони України. Основні джерела фінансування – це донати людей і партнерські організації.
Як БФ «Ангар» вирішує питання логістики? Чи є з цим проблеми?
Ми налаштували свою роботу таким чином, що в цьому пункті не стикаємося із проблематикою. Логістику ми забезпечуємо за допомогою нової пошти, чим ми дуже їм дякуємо. Це найкращі наші партнери. Ми не вбачаємо можливості їздити в зону бойових дій, адже це затратна частина.
Чи проходять певні заходи для залучення збори коштів?
Фонд самостійно не організовує жодних дійств, це роблять наші партнери. Наприклад, театр «Гармидер», літературний фестиваль «Фронтера». Дівчата з Usual проводять барахолки та розпродажі одягу, виручені кошти відправляють нам.
Деякі заклади харчування скидають 100% прибутку за певну страви або в конкретні дні. Наприклад, ресторан «Курінь» вже 3 роки перераховує 10% від продажу борщу на наш фонд. «Фелічіта Буковель» дає 20% від продажу піци “Фелічіта”, а бар «11» дозволяє купити підвішену каву, яку ми потім надсилаємо нашим військовим. Суші “Кіт” та “Just”суші мають благодійні роли. Кожен із бізнесів ми любимо та цінуємо.
Які головні виклики й найважливіші цілі стоять перед організацією?
Наші найважливіші цілі – це допомога Силам безпеки й оборони України. Іншої цілі в нас немає. Ми працюємо до перемоги України. В якому форматі це буде, ми не знаємо. Але ми собі дали таку клятву, скажімо так, що ми працюємо до перемоги України.
Що заважає ефективній роботі? Які виникають труднощі?
У моїй роботі заважає – русня. Тому що якби не русня, я б не була б директором благодійного фонду, займалася б справою, яка мені була б цікава, скажімо так. Тому в мене таких моментів немає.
Говорити про те, що в нас, цивільних, є якісь проблеми чи труднощі – це буде трошки лукавство стосоіно військових. І я не можу собі дозволити сказати, що от в нас тут є якісь труднощі. Проблема в тому, що в нас війна. Це єдина наша проблема.

Ви відчуваєте нестачу якихось ресурсів?
Завжди треба більше грошей. Це єдине питання. Тут не стоїть питання в тому, що люди закінчуються, чи є якісь операційні моменти, нестача кадрів і так далі. Ні, тут люди зібралися з правильними та однаковими цінностями. Тому вони розуміють заради чого вони працюють.І ресурсна база в нас є. У нас є ноутбуки, у нас є офіс. Він не дуже фешн, він просто комфортний офіс для нас і нам тут комфортно працювати.
Чи підтримуєте зв’язок ви зв’язок із військовими, яким допомагаєте?
Багато наших друзів — військові, і, на жаль, багато з них загинуло. Ми підтримуємо зв’язок з усіма, з ким товаришували до повномасштабного вторгнення, а також з тими, хто звертався і став нашими друзями після.
Проте ми не розділяємо друзів і інших військових, коли формуємо запити. У нас є черга, і всі наші друзі, навіть якщо вони військові, потрапляють до неї.
Для нас «свої» — це Сили оборони та безпеки України, незалежно від того, з якого вони регіону чи частини. Ми горді, коли отримуємо від них подяки, шеврони та прапори, які часто прикрашають наш кабінет і коридори. У нас є спеціальна виставка реліквій, які ми називаємо «смертельними реліквіями» (як у Гаррі Поттері). Військові надсилають нам різні речі, і ми презентуємо їх тут, в ангарі. Ми дійсно хочемо допомагати всім, хто цього потребує.
Як ви справляєтеся з емоційним навантаженням та вигоранням, працюючи в таких складних умовах і надаючи допомогу військовим?
Чи маємо ми сили сказати, що втомилися, коли військові просять допомогу? Ні. Ми всі люди, і звісно, усім важко, але питання про втому не стоїть. Є питання про вигорання, внутрішні моменти, з якими потрібно працювати.
Наші цінності базуються на тому, що військові, які знаходяться в окопах, збивають ракети, проводять радіорозвідку чи керують безпілотниками, не зупиняються. Тому ми не маємо права говорити, що ми втомилися. Звісно, ми відпочиваємо та дбаємо про своє ментальне здоров’я, оскільки це впливає на нашу роботу.
Якщо комусь потрібно два дні відпочити вдома, поплакати чи просто сходити на манікюр — це нормально. Ми піклуємося про себе, тому що це безпосередньо впливає на продуктивність і ефективність нашої роботи. Тому, хоча ми інколи робимо паузи для відновлення, ми не дозволяємо собі втомлюватися.
Які головні цілі ставити перед собою на 2025 рік — мрії плани, проєкти?
Розширюємо партнерство із соціально-відповідальним бізнесом. Це те, що цікаво і нам, і бізнесу, оскільки вони можуть донатити, тобто підвищувати свою КСВ, корпоративно соціально відповідальність, а ми можемо таким чином закривати запити від військових. Збирати гроші, купувати більше техніки, щоб більше русні вмирало, такі цілі хотілося б. Звісно, хотілося б попрацювати з допомогою ветеранам та ветеранками, які повернулися, оскільки ми розуміємо, що треба берегти й тих, хто повернувся, і працювати з ними.
Для цього в нас є окрема організація, де директор мій чоловік Олексій Кушнєр, він ветеран, бойовий медик. Він займається реінтеграцією військових ветеранів та ветеранок і повернення їх до цивільного життя.
Можливо, у вас є якісь такі амбітні мрії, які здаються не реалістичними сьогодні, але ви до них йдете?
Моя мрія – не лише перемога України, а й повне зникнення русні як держави й суспільства. Щодо особистих амбітних цілей, я хочу отримати диплом.
Зараз навчаюся на магістратурі за програмою «Управління неприбутковими організаціями» в Українському католицькому університеті у Львові. Це була давня мрія – здобути освіту саме за цим профілем, адже ці знання допомагають систематизувати роботу фонду, відкривати нові напрямки, писати стратегії та ефективно управляти командою. Зараз я на фінальній стадії – готуюся до захисту дипломної роботи.
Як допомогти БФ “Ангар”?
По-перше, звісно це донати — ви можете переказувати кошти на рахунки, опубліковані на нашому сайті та в соціальних мережах. Також можна принести готівку до нас, і ми надамо акт про отримання коштів.
Наступне — це співпраця, якщо у вас є ідеї щодо колаборації чи партнерства, напишіть нам в соціальні мережі або зателефонуйте на наш штабний номер. Ми зв’яжемо вас з людиною, яка відповідає за розвиток партнерств, і разом розпочнемо плідну співпрацю.
І найголовніше — поширення інформації. Якщо ви не можете допомогти фінансово, будь ласка, допоможіть нам поширити інформацію. Робіть репости, коментуйте наші пости, ставте вподобайки. Це дуже важливо для нас, адже таким чином ми поширюємо свої цінності й наративи, нагадуємо про війну та нашу боротьбу.
Наприкінці нашої розмови Ольга розповіла, що “Ангар” цьогоріч отримав відзнаку від Президента України “Золоте серце”, яку на сьогодні в Україні має лише 172 організації. Безліч подяк, грамот та нагород прикрашають офіс благодійного фонду. Ольга каже, що кожна із цих подяк особлива, а деякі написані від руки, тому що військові не завжди мають принтери, аби надрукувати, а подякувати хочеться.

Анастасія Міліщук
Олександра Яценко
Фото: авторок і Ольги Валянік