Катерина Амосова зі своїм досвідом, інтелектом могла залишитися в ролі відомого професора й коментатора епохи. Натомість вона вдягла білий халат і почала все спочатку – заради професії та людей. Правда, у Берліні.
– Я Катерина Амосова, – сказала жінка німецькою. – Я – молодший лікар.
Так вона представляється кожному пацієнту, який прийшов на прийом. Для більшості німців прізвище Амосов нічого не говорить. Для українців ім’я на слуху
– Ви донька Миколи Амосова? – запитала моя дружина.
– Так.
Це була одна із берлінських амбулаторій, яких у Берліні кілька сотень. Перед нами сиділа жінка, якій на вигляд можна було дати років шістдесят. Хоча їй уже сімдесят. Я був просто шокований. Про Катерину Амосову начуваний давно. Тим більше у свій час писав невелику замальовку про її батька.
Чого досягла Катерина Амосова в Україні? Член-кореспондент Національної академії медичних наук України, доктор медичних наук, професор. Авторка понад 400 наукових праць, в тому числі 6 монографій, 26 авторських свідоцтв. Підготувала 5 докторів та 49 кандидатів наук. Головна редакторка журналу «Серце і судини», членкиня редколегії низки профільних науково-практичних часописів.
Хто вона тепер у Німеччині? У травні 2025 року склала профільний іспит із німецької медичної мови. У квітні ниніщнього склала вже державний іспит і отримала право працювати лікаркою в Німеччині.
– Як вам вдалося освоїти німецьку швидко і на такому високому рівні?
– А як ще можна? – трохи не з подивом, каже вона. – Сідаєте, берете підручник і вивчаєте. Трохи допомогли безкоштовні німецькі курси. Потім були окремі платні уроки. А ще спілкування німецькою з колегами.
Зауважу, що до цього Катерина Амосова ніколи не вивчала німецької.
– Ми жили в Ірпені, – скаже згодом ніби між іншим вона нам із дружиною. – Якби не війна, нескінченні обстріли, сюди б ніколи не поїхала.
На зайві розмови у неї часу нема. Вона показує на пісочний годинник. Не етично було і лізти зі своїми питаннями, адже відчувається в її діях і мові певна природна напруга. Непросто у такі роки інтегрувати себе у мало знайоме середовище. Людина, яка почала життя, можна сказати, з нуля. У цьому є особлива драматичність. Треба знову представлятися. Знову пояснювати, хто ти. Знову починати. І, можливо, саме в такі моменти найкраще видно не посаду людини, а її справжню силу.
Минуле десь там в Україні. Тут – поліклініка. Білий халат. Пісочний годинник на столі – час прийому не гумовий. Шеф стежить, щоб лікар не затримував пацієнта порожніми розмовами.
Катерина Амосова сидить перед комп’ютером і двома пальцями – лівої та правої руки – набирає діагнози, направлення, медичні записи. Інша мова, інша система, інші правила роботи. Те, що колись робилося майже автоматично, тепер потребує зусиль і концентрації. Вона мусить знову вчитися тому, що колись сама могла навчати інших. Проте завзятість у неї така, наче їй не сімдесят, а двадцять. Наче попереднього життя з його званнями, кабінетами, університетом, науковими статтями й авторитетом просто не існувало.
Ніколи не варто опускати рук. І мета цієї публікації спонукати до цього особливо в такий трагічний час для країни.
…Телефоную видавцеві журналу Амосової – Андрію. Каже, що Катерина Амосова була надзвичайно вимогливою до статей. Вона могла зупинитися на одному слові, перечитати речення кілька разів, звернути увагу на кожну крапку.
Для неї не існувало дрібниць у тексті. Якщо вже ставити підпис під науковою працею, то вона мала бути точною – і в думці, і у формулюванні, і в кожному розділовому знаку.
Ця вимогливість, мабуть, багато в чому пояснює її професійний шлях. У медицині, як і в науці, неточність іноді коштує дуже дорого. Тому вона вимагала точності не лише від себе, а й від тих, хто працював поруч.
Микола Амосов
Батько Катерини – Микола Амосов. Він – людина-легенда. Старшому поколінню особливо знайоме це ім’я. Я мав з ним у свій час коротку зустріч, писав до книги замальовку. Однак, у спогадах Катерини Амосової я почув дещо особливе. Важливі гідність і совість, якими був наділений батько, вважає донька. Навіть не яскравий розум (розумних людей у нас достатньо), не інтелігентність (серед друзів родини багато інтелігентних).
Коли росла Катерина, був період блату, дефіцитні речі отримувалися з чорного ходу. Отримував Микола Амосов 500 рублів, плюс гонорари за книги, але тоді не можна було, прийшовши в магазин, купити пару пристойних туфель або шматок копченої ковбаси. Кожен лікар мав записну книжку з прізвищами пацієнтів, які працюють у торгівлі. Катерині теж вдалося в молодості носити імпортне взуття, яке мама дістала через одну зі своїх хворих. У Миколи Амосова цього не було. Він усе життя одягався у наших магазинах. Не міг «дістати», комусь подзвонити. Періодично якийсь дисертант або родич хворих, яких він оперував, намагалися зробити подарунки, але легендарний кардіохірург категорично ніколи нічого не брав. Причому це виглядало не показним – він вважав це нормою життя, цитував доньці Булгакова: «Ніколи нічого не проси. Я ніколи не просив: ні звання, ні кар’єри – все саме прийшло. Потрібно працювати та бути людиною».
…У пізні роки вже самого Миколу Амосова оперували в Німеччині. Йому потрібна була дуже складна операція: заміна артеріального клапана і два шунти на серці – два обхідних анастамози, що з’єднують аорту із судинами серця в обхід місць звуження. Для 85- літніх хворих летальність у нашій країні під час таких операцій наближається до 100 відсотків. Його ж колеги та учні благословили на поїздку. Що найбільше вразило Катерину? Ніхто з лікарів не казав: ви розумієте, йому багато років, все дуже запущено, операція пов’язана з ризиком. Навпаки – все буде добре, хоч ніхто в сім’ї не був налаштований на те, що так буде. У реанімації – чудовий догляд, ідеальна допомога… Через три дні його перевели в палату.
Воля і характер
Коли Катерина Амосова читала раніше в жіночих журналах про кризу середнього віку, після 40 років, думала, що з її роботою, завантаженістю нічого не візьме. Однак згодом пережила справжню депресію: псувався настрій, попереду маячіла старість. І вона вирішила із цим активно боротися. Скинути зайві кілограми. обмеживши себе в їжі. Пішла займатися степ-аеробікою. Каже, що двадцять років пересувалася транспортом до місця праці, на роботі – з одного стільця на інший, абсолютно охляла, і болячки стали чіплятися.
В атмосфері батьківських розмов про здоров’я багато чим нехтувала: їла все, що хотіла, покурювала. Батько навчав, тиснув. Однак, характер у Катерини, як сама зізнається, досить твердий. Надто притиснути її йому не вдавалося, хоча у всьому іншому батько був для неї беззаперечним авторитетом.
І тут сама вирішила змінити спосіб життя. І нині задоволена результатом. Відомий науковий факт, що за умови фізично активних, досить тривалих занять виділяються в кров ендорфіни – біологічно активні речовини, які дають відчуття радості, оптимізму, комфорту. Проблема – як себе привчити до важких занять. Набагато простіше ходити на масажі, приймати ванни, грязі, таблетки – є і такий шлях піклуватися про себе. Однак, справжнє задоволення приносять речі, вважає Катерина Амосова, які даються з зусиллям. Зізнається, що їй дві книжки (понад 1000 друкованих аркушів) було легше написати, ніж утриматися, щоб не з’їсти зайвого шматочка, або примусити себе піти в спортивний зал…
Війна, Ірпінь, окупація
Коли м. Ірпінь на Київщині окупували рашисти, підірвали мости, і люди почали пішки йти через річку під обстрілами, сім’я розуміла, що безпечніше було залишатися, адже цивільних українців вороги розстрілювали прямо на вулицях та в машинах. Плюс тяжко хвора мама. Кілька росіян жили неподалік їхнього будинку, взявши господаря в заручники.
Під час визволення міста родина опинилася на полі бою: суцільне згарище та обстріли довкола.
«З середини березня додалися мінометні обстріли з характерним звуком над головою. «Ми чули його, коли проходили один до одного в межах нашого кутка. Це був сигнал швидко лягати на землю обличчям униз та прикривати голову руками, що доводилося робити неодноразово», – пише Катерина Миколаївна.
Донька вийшла з підвалу лише через два дні повної тиші, її дитина-немовля – лише в день відʼїзду.
В Ірпені Катерина Амосова втратила свою клініку, яку відкрила нещодавно: будинок, де вона розташована, значною мірою зруйновано:
«Мені не шкода. Ми всі живі, а решту відбудуємо. Я вірю у справедливість, що добро перемагає, але на це може піти багато часу і проллється багато крові».
Як визнає Катерина Миколаївна, її та рідних рятували «Господь Бог і ЗСУ, а також знаходження будинків на околиці, запаси продуктів, взаємодопомога та витримка».
…Катерина Амосова закінчила школу екстерном в 15 років. Книги вона прочитала у дитинстві та юності:
«Я стільки прочитала завдяки знанню англійської мови (батько привозив книги з-за кордону), що сьогодні мені нема чого читати».
Її медичні здобутки зазначалися вище. На жаль, російсько-українська війна змусила їхати в іншу країну. Тепер доведеться творити книгу життя ще і німецькою. І не їй одній…
Володимир ВАКУЛИЧ,
спеціально для «Волинської газети»,
Берлін.
На фото автора, з Вікіпедії та «Суспільне. Київ»: Катерина Амосова у Берліні; Микола Амосов; розтрощений російськими окупантами будинок в Ірпені та знищена військова техніка, квітень 2022 року.