Незважаючи на великомасштабну війну, щороку у перші вересневі дні до Нового Загорова, що на Локачинщині, приїжджають сотні людей, адже саме тут на високій горі, де нашими далекими предками був збудований прекрасний монастир, спочивають лицарі – справжні патріоти України, які сміливо вступили у нерівний бій з ненависним ворогом у вересні 1943 року. І хоча з того часу збігло уже 83 роки, це місце й тепер особливе для кожного, хто хоче знати історію свого краю.
У вересні 1943 року 44 українські повстанці кілька днів тримали оборону проти значно чисельнішого ворога. 29 бійців загинули. Серед них й зовсім молоді хлопці: наймолодшому було лише 17 років, а найстаршому з тих, чий вік відомий, – 26. Минулої неділі знову зібралися тут волиняни, щоб згадати загиблих і віддати шану тим, хто боровся за свободу України. Відбувся мітинг-реквієм, панахида за загиблими воїнами УПА, покладання квітів та хвилина мовчання. Місце бойової Слави відвідали штаб-сержант 3 категорії відділення ЦВС Першого відділу Володимирського РТЦК та СП молодший сержант Олена Ляшенко, начальник групи ЦВС Волинського обласного ТЦК та СП капітан Анатолій Бойко, начальник групи ЦВС Рівненського обласного ТЦК та СП старший лейтенант Михайло Коломис.
Теплим словом згадували і всіх тих, хто сьогодні захищає Україну від клятого російського ворога, хто віддав найдорожче – своє молоде життя. А їхнє число вражає і відгукується невимовним горем у серці. Лише у невеличкій локачинській громаді уже полягло смертю хоробрих понад 80 воїнів, яких згадали поіменно.
Серед присутніх на урочистості були і слухачі Університету вільного часу з Нововолинська разом зі своїм керівником Ларисою Жилою. Вона цікаво розповіла про героїчний бій українських повстанців із гітлерівськими окупантами, зазначивши, що ще з радянських часів багатьом із нас нав’язували міф, ніби вояки УПА воювали на боці нацистів. Але історія Нового Загорова – одна з тих, що не залишає місця для таких вигадок. З 8 по 12 вересня 1943 року 44 повстанці під командуванням чотового «Берези» – Андрія Марценюка – прибули до Новозагорівського монастиря, виконуючи наказ командування. Незабаром вони опинилися в оточенні. Чи був це збіг обставин, чи хтось доніс ворогу – достеменно невідомо. Та факт залишається фактом: кілька десятків українських повстанців вступили в бій із силами, що значно переважали їх. За деякимим твердженнями, чисельність німців і поляків складала понад півтори тисячі.
Перші атаки ворога були відбиті. Тоді окупанти підтягнули нові підрозділи, залучили танки й авіацію. Літаки бомбили монастир, де тримали оборону повстанці. Збереглася розповідь про військову хитрість «Берези»: сигнальні ракети, випущені по ворожих позиціях, німецькі пілоти сприйняли як позначення цілей і завдали ударів по своїх. У тому бою загинули 29 українських воїнів. Троє були поранені. А дванадцять уранці 12 вересня, коли землю вкрив густий туман, змогли вирватися з оточення. Втрати німців, за неофіційними даними, сягнули понад 500 осіб.
Коли головорізи увійшли до монастиря, вони чинили наругу навіть над тілами загиблих. Після їхнього відходу місцеві жителі поховали полеглих Героїв за православним звичаєм. Сьогодні на цьому місці стоїть пам’ятник, а сам монастир став місцем пам’яті й звитяги.
Найсильніше враження – атмосфера Нового Загорова. Тут відчуваєш тишу, яка говорить більше за слова. Місцеві люди бережуть пам’ять про ті події, доглядають за територією, знають подробиці бою, передають їх наступним поколінням.
Нам особливо тепло було на серці, коли дізнавшись, що ми з Нововолинська, місцеві краєзнавці згадали нашого Олександра Пилиповича Каліщука, який неодноразово приїжджав сюди й виступав, даруючи людям свої пісні, цікавилися його теперішнім життям.
Після урочистості під величними стінами Новозагорівського монастиря відбувся обласний фестиваль повстанської та стрілецької пісня «За волю України», у якому взяло участь понад тридцять колективів із різних куточків Волині. Серед них і аматорський гурт «Надія» з Нововолинська (керівник Галина Андрощук). Тут пам’ять не мовчала. Вона звучала у кожній пісні, кожному слові, кожній мелодії. Цей фестиваль – не просто концерт. Це жива пам’ять поколінь, можливість через українську пісню згадати тих, хто боровся за свободу, а ще передати їхню ситлу та незламний дух молодому поколінню. Адже допоки ми приходитимо до таких місць, слухатимо і вивчатимо їхню історію – пам’ять житиме.
А разом із нею житиме й правда.
Валентина ПЕТРОЩУК.
Фото авторки.