Від простого селянського сина з набожної і праведної сім’ї він піднявся до православного митрополита та одного з найпотужніших духовних лідерів сучасності.
9 травня 1966 року в тернопільському селі Лосятин у родині Зінкевичів, коваля та колгоспниці, народився хлопчик, якого назвали Тимофієм. У 1973 році він пішов у перший клас місцевої восьмирічної школи, потім закінчив СПТУ №1 у Почаєві. Це був 1984 рік, і усіх 18-річних забирали на строкову службу. Тимофієві Зінкевичу «поталанило» по-особливому: потрапив у Військово-морський флот, і це означало не 2 важкої солдатської, а 3 роки ще важчої матроської служби.
Після звільнення в запас юнак спробував вступити у цивільний вуз, але конкурси тоді були неймовірні. Тож пішов працювати у Почаївську Лавру, де, зсередини вивчивши життя ченців, вирішив стати на шлях служіння Господу. А у 1988 році переїхав у м. Черкаси для виконання послуху паламаря в церкву Різдва Пресвятої Богородиці. Настоятелем на той час у ній був отець Яків (у миру Іван Дмитрович Панчук, один із творців Української Православної Церкви Київського патріархату, згодом був Митрополитом Луцьким і Волинським УПЦ КП, помер у 2004 році і похований біля Луцького Свято-Троїцького кафедрального собору ПЦУ).
У 1990-1994 рр. він навчався на той час в одному з найпрестижніших вищих навчальних закладів східного православ’я – Ленінградській духовній семінарії, після завершення якої повернувся в Україну та продовжив навчання в Київській духовній академії.
У 1997 році Тимофій Зінкевич митрополитом Яковом був рукоположений у сан диякона, а наступного дня, 10 жовтня, пострижений у ченці. З того моменту Тимофій Зінкевич залишився лише в світських документах, бо став Михаїлом, якого згодом було рукоположено в ієромонахи.
Після нетривалого чотирирічного служіння Церкві на рідній Тернопільщині та в Київському Свято-Михайлівському Золотоверхому чоловічому монастирі 24 жовтня 2000 року рішенням Священного синоду УПЦ Київського патріархату Михаїла хіронотонізовано на єпископа Сумського та Охтирського.
Згодом він нетривалий час був єпископом Чернігівським і Ніжинським, а 18 травня 2004 року Священний синод УПЦ КП призначив його єпископом Луцьким і Волинським. 31 травня Його преосвященство Михаїл був представлений в обласному центрі Волині особисто Патріархом Руси-України, Його Святістю Філератом. Із ним також зустрічав на порозі луцького собору і Томос канонічності ПЦУ.
Ось так, понад 20 років тому, владика Михаїл став невід’ємною складовою духовного та світського життя Волині, органічною частиною якої він завжди вважав і рідну Тернопільщину, і значну частину Поділля, і сусідні терени Дубенщини… Від єпископа возвисився до архієпископа і митрополита, він доктор філософії, входить до Священного синоду ПЦУ.
Із волинянами він бачив і пройшов багато. І Помаранчеву революцію, і застій епохи віктора януковича, і Майдан, і спорудження першої на східних теренах Донеччини української церкви в місті-побратимі Волновасі, пандемію коронавірусу (під час якої важко захворів), і повномасштабне вторгнення російських окупантів, яке розпочалося 24 лютого 2022 року та триває й досі… Він завжди був і залишається з вірянами, в радості і горі, на свята і в будні. Він повсякчас молиться за братів і сестер во Христі, за волю українського народу, за Перемогу над рашистами, часто здійснює чин відспівування полеглих Захисників і Захисниць нашої держави. Навіть у ранок 6 чеорвня 2025 року після жахливого обстрілу Луцька російською армією він провів раніше заплановане богослужіння на честь українських журналістів, адже знає: спочатку було Слово!
Він – лідер, який із перших днів закликав до автономії українського православ’я, повний розрив із рпц та визнання нашої помісної церкви Константинопольським патріархатом, що, зрештою, і відбулося. В період утворення ПЦУ був один із реальних претендентів на пост Предстоятеля, але зняв свою кандидатуру задля єдності на користь нинішнього Митрополита Київського і всієї України Епіфанія.
Владика Михаїл удостоєний найвищих державних нагород, зокрема, орденів «За заслуги» ІІ і ІІІ ступенів. З-поміж церквоних відзнак найбільшу увагу привертають ордени Архистратига Михаїла І ст., Святого Рівноапостольного князя Володимира Великого ІІІ ст. і Святого Юрія Переможця.
9 травня Митрополит Луцький і Волинський Православної Церкви України Михаїл, керуючий Волинською єпархією ПЦУ, прийматиме щирі вітання. Їх буде так багато, що ця приємна місія триватиме не один день. І що найголовніше? Це будуть щирі слова з добрими помислами. І владика Михаїл на це заслужив.
А потім? Далі він знову буде з усіма нами. Молитися, вірити, працювати, боротися і перемагати!
Редколегія «Волинської газети».
На фото пресслужби Волинської єпархії ПЦУ: митрополит Михаїл під час Богослужіння на Вербну неділю у 2026 році.