Андрія Яцину застали перед лісництвом, де він живе із
сім’єю. Найперше, що впало в очі, – його змужнілий вигляд. А ще молодий чоловік
завів вуса і борідку. Виглядав козаком-отаманом, хоча всі розуміли, що зараз робиться
у його душі. На зустріч з атовцем приїхали начальник ВОУЛМГ Василь Мазурик,
головний лісничий Сергій Шеремета й
директор ДП «Ківерцівське ЛГ» Віктор Сахнюк.
– Доброго дня, Андрію, – лісівники міцно тиснуть руку колезі-атовцю.
– Як відпочивається, чи потрібна якась допомога?
– Дякую, про це потурбувався директор лісгоспу Віктор
Сахнюк, – каже. – Він допоміг придбати усе необхідне для проходження військової
служби, допомагає усім необхідним і моїй сім’ї.
Андрій Яцина отримав невеликий перепочинок. Зараз проходить
медогляд і підліковується, адже має пошкоджені зв’язки колінних суглобів. Йому
ще належить якийсь час полежати у військовому госпіталі.
– А так все добре… – заспокоює.
Мені пригадалося, як дорогою до обійстя лісівника директор
ДП «Ківерцівське ЛГ» Віктор Сахнюк розповідав про свого колегу і товариша: «Дуже
скромна людина. Ні для себе, ні для сім’ї ніколи нічого не попросить. Спілкуюся
з ним майже щодня, знаю про всі його клопоти, труднощі, стежки-дороги. Коли
Андрія призвали в армію, ми забезпечили його і формою, і бронежилетом, і
берцами, лиш від кевларової каски відмовився, щоб не виглядати білою вороною
серед своїх – каски потім усім централізовано вручило командування…»
Андрій Яцина народився у Радехові Львівської області,
закінчив Національний лісотехнічний університету України, працював
мисливствознавцем Радехівського лісгоспу, відтак старшим майстром
Новочервищанського, помічником лісничого Вовчецького, лісничим Чарторийського
та Оконського лісництв Маневицького лісгоспу, згодом утворився Поліський
лісгосп і його перевели лісничим Куклинського лісництва. Скрізь лишив по собі
новостворені культури, доглянуті лісові масиви та добрі спогади. На посаду
головного лісничого у Ківерці забрав товариша Віктор Сахнюк, якого призначили
директором ДП «Ківерцівське ЛГ»: вони давно дружать сім’ями. Андрій любить
лісівничу справу, чудовий фахівець, створив не один десяток гектарів лісових
культур, уміє їх доглядати і берегти. Та несподівано у мирне життя українців
втрутилася війна. Відколи Росія загарбала Крим і фактично розпочала неоголошену
агресію на Донеччині і Луганщині, Андрій – у війську. Друзі спілкувалися тільки
по мобільному.
– Ваш однополчанин Юрій Шишолик – водій Городоцького
лісгоспу –розповідав, що ви разом були на Савур-могилі… – кажу до воїна-відпускника.
– Може й штурмом брали цю висотку?
– Ні… Я потрапив туди вже пізніше, – скромно відповідає
на те військовик. – В армії служити не довелося, зате в університеті закінчив
військову кафедру, щоправда, профіль далеко не штурмовий – тилове забезпечення,
тому й був у другому ешелоні. Ми відповідаємо, щоб військо було нагодоване,
взуте-зодягнуте, мало справну техніку. Для цього і призвали у 51-у
Володимир-Волинську аеромобільну бригаду. А потім так сталося, що з тиловиків
ми раптом перетворилися на «штурмовиків» і майже місяць тримали оборону
Савур-могили.
– Ви пробули там 26 днів… Як змінилася за цей час
Савур-могила?
– Невпізнанно… Ця висота
має 277,9 м над рівнем моря і знаходиться за 12 км на південь від міста Сніжне, на кордоні Луганської, Донецької і
Ростовської областей, тож її обстрілювали
з усіх видів зброї, у декотрі дні майже цілодобово. Там був меморіальний
комплекс, тепер все зруйновано, зорано мінами і снарядами, техніка спалена… Ми
вижили тільки завдяки укріпленням, що їх
зробили бойовики. Схоже, вони до
цієї війни готувалися ретельно і заздалегідь. Таку систему оборони, де все із
залізобетону, є надійні укриття, за рік не зробиш. Цього не могли не бачити
наші спецслужби… Вони готувалися, а ми – ні.
– Чи доводилося Вам спілкуватися з тамтешнім населенням?
– цікавляться лісівники. – Як воно ставиться до наших солдатів?
– Від самого початку наш підрозділ займався забезпеченням
бригади усім необхідним… – став розповідати. – Найважче було дістати воду. Технічна
ще трапляється, а ось питної треба пошукати. Звісно, доводилося звертатися за
допомогою до місцевих жителів. У сільській місцевості населення говорить
українською, хоч бува з російським напівсуржиком. Води не боронило, хоча
траплялися випадки, коли дехто ставився до нас насторожено. Ми співпрацювали з
місцевими підприємцями, які мають свердловини, а вони-то розуміють, щоб свій
бізнес потрібно боротися, то ж і сприяло нам…
Поволі перейшли до домашніх справ. Андрій знітився.
Дружина Мар’яна і син Мар’ян дуже вболівали за його долю, з нетерпінням чекали
додому й тепер, звісно, усі тішаться родинним затишком. Після перебування на
Савур-могилі та жахливої бійні, у яку потрапили українці при виході з
Іловайського котла, він ще більше став дорожити сім’єю, друзями, рідним краєм,
довгоочікуваною тишею і мирним життям. Скучив і по лісові, своїй улюбленій
роботі та колективу.
Прощаючись, дякуємо українському герою за мужність, бажаємо
швидкого одужання і ще скорішого мирного врегулювання на Сході України. Ми всі
визнаємо, що українці завжди думали про мирну працю, ні сном ні духом не могли
передбачити такий нецивілізований розвиток подій, таку підступність з боку
своїх же східних співвітчизників та росіян. Але зараз мир виборюють ось такі
українці як Андрій Яцина – головний лісничий ДП «Ківерцівське ЛГ».
Сергій ЦЮРИЦЬ,
прес-служба
Волинського обласного управління лісового та мисливського господарства.
На фото автора:
Андрій Яцина з колегами-лісівниками.