Фінансово-економічна криза 90-х років зачепила тоді всіх, і міліцію в тому числі. Я тоді служив у Любомльському РВ УМВСУ, в інспекції у справах неповнолітніх, і добре пам’ятаю ті часи: транспорт старий (окрім відносно нових начальникових «Жигулів»), із бензином проблеми… На виїзд чергової машини давали по 10-15 л, а район був великий, включаючи територію теперішнього Шацького. З кожним місяцем проблема паливно-мастильних матеріалів загострювалася, і тодішній керівник облуправління Володимир Бородчук шукав різні варіанти її вирішення.
Вперше тоді ДАІ отримали старі польські автомобілі «Полонез», обладнані проблисковими маячками і сиренами, до постачання бензином і маслом підключили «спонсорів». А на рівні обласної влади (яку тоді очолювали Володимир Блаженчук, а потім Юрій Ленартович) була узгоджена передача з колгоспів… коней для потреб відділення дільничних інспекторів.
Влітку 1993 р. Представник Президента в районі видав розпорядження про створення в райвідділі кінного загону… Власним коштом райвідділ закупив два породистих рисаки для потреб патрульно-постової служби.
Дільничний Анатолій В. обслуговував територію сільрад Світязя і Пульма. Отримавши наказ про закріплення коня, зранку за доброї погоди службовим мотоциклом «МТ-10» вирушив у Пульмо, щоб забрати свого скакуна. Був червень, на базах відпочинку – повно приїжджих, та й місцеві добиралися на озера поніжитися на сонці та прийняти водні процедури
– Ти ж не гони! – дав йому настанову завферми Василь, коли вже все було підписано і скріплено відповідною рідиною.
Закінчивши формальності, міліціонер вивів коня зі стайні і прив’язав уздечку до запасного колеса на колясці свого «ментовоза». Кудою ж їхати? Питання вирішилося автоматично: понад озером! Так буде і ближче, і, може, щось цікаве по службі вдасться побачити, когось зустріти…
– Усе буде окей! – завів свого апарата, від чого кінь фиркнув і став мотати мордою. А коли Анатолій прогазував, то і взагалі попер назад, стаючи дибки.
– Е-е, так діла не буде! – вхопивши коня за уздечку, приторочив його на коротший поводок. – Ну, Жорик, поїхали!
Історію про цю мандрівку всі в райвідділі знали достеменно, проте деталей передати неможливо. Річ у тім, що, переповідаючи її, Анатолій мусив періодично зупинятися, аби вгамувався дружний регіт товаришів по службі.
– Як було, як було?.. Їду понад озером, кінь біжить. На спідометрі – 30. Піджав до сорока – біжить! Жму далі – чую, що мотоцикл став пригальмовувати…
Я зупинився, а кінь впав. Ох, трясця його матері, а кругом народу повно! Дивлюся: біжить якась жіночка з польовою сумкою медсестри, ну такою, з червоним хрестом, суне ватку з нашатирем коню під ніс.
«Мама, мама, смотри: лошадка упала!» – волає якесь дівча і тягне свою маму-білоруску до нас.
Кінь лежав довго, поки не пропала піна з боків і не став спокійно дихати. Люди кинулися його поливати, але я зупинив. Думаю: щоб не було запалення легенів. Зібралося, словом, біля десятка мужиків, знайшли кілки, на них Жорика взяли – і підняли на ноги. Завів його до води, той попив. Коротше кажучи, відійшов кінь від кросу, і вже на першій передачі і довгому повідку дотягнув його до Шацька. Наступного дня мусив їхати знову до голови колгоспу. Кажу, що кінь захворів, а йому вже розповіли, ніби я його загнав. Нічого подібного! Просто він трохи втомився…
Наступного дня поїхав Жорик на колгоспній машині до Ковеля і назад уже не вернувся…
Два породистих скакуни до півроку утримувалися на фермі колгоспу «Буг» у с. Коцюри. На них були виписані паспорти з великими червоними зірками, передані з якогось конезаводу. Згідно з планами на них мало здійснюватися патрулювання містом. Ніхто з підлеглих старшини школи верхової їзди не закінчував, тому всі старалися «злиняти» подалі від тих проблем. Василь мав вагу біля 120 кг, але такий подвиг, як посадка в сідло на цих коней (попри все своє бажання), здійснити не міг. Час від часу він вишукував у селах, де бував, червоні буряки, моркву, капусту і службовим УАЗом довозив корм. Особливо тоді, коли коней перевели в підсобне приміщення СШ №1 (бо ближче до стадіону), і телефонували звідти, що немає чим кормити. А згодом вирішили запрягти скакунів у бричку. Знайшлася і бричка, тільки Василь дарма промордувався з ними: не знали ці коні ні воза, ні брички. Летіли, як змії: мордами в бетонну загорожу… Старшині травмували ногу, і в самих із морди кров… Словом, не вийшло…
Ну, а дільничні як? 24 серпня, на День Незалежності, мав відбутися огляд-конкурс кінного загону на місцевому стадіоні. Перед тим провели два кущових огляди (не від слова «в кущах», хоча так воно і було: перший раз біля «Машівського бору», другий – біля «Оленя»), а від того, що розбили дільничних на два «кущі» – Шацько-Головненський і Любомльський.
Як дільничному верхи проїхати 25 км без нормальної збруї та практичних навиків? Кожен вирішував цю проблему, як міг. Місцеві колгоспні парубки за такі послуги мали відповідний карт-бланш. Хоч би там що, а огляд відбувся. Назвали його парадом, бо з висоти сходів приміщення районної ради на десятьох вершників у міліцейській формі дивилися перші особи району, а з площі навпроти – півміста простосмертного населення. І не важливо, що сиділи вони на домашніх хідниках замість сідел та правили шнурками замість збруї: всі виконували поставлену вимогу керівництва. І хотіли, щоб було якнайкраще.
Правда, до параду не допустили жеребця, яким дільничний Іван приїхав на кущовий огляд. Дуже вже виразно сказав начальник райвідділу, коли його побачив:
– Та в нього теє «ого-го» – рівне з твоїми ногами! Щоб цієї скотини на параді не було!
Тож віддали жеребця в Борки назад. І подальша його доля історії не відома… Це вже тепер можна згадати висвітлений Василем Шкляром у «Чорному вороні» досвід, коли загинув через коня славний отаман Чучупака.
Ну, а після параду тема кінної міліції якось заглухла. Скакуни частково пішли на ковбаску, частково були розкуплені в рахунок зарплати колгоспниками, поздихали від різних хвороб. Звичайно, однією з причин відмови від цієї теми стало і те, що за бандитами, які вже пересіли на іномарки, конем не поспіти.
Юрій КАЛЬЧИК,
м. Любомль.