Де ми тільки не зустрічали Олександра Шумського: на фермі, за кермом автомобіля,за штурвалом комбайна на жнивному полі, в конторі відомого господарства «Рать», що очолює його батько Віктор Анатолійович. Але ще більше подивувалися, побачивши біля крилатої машини, на якій він вже не воднораз піднімався в небо. Виявляється, не тільки в українське.
Наша зустріч відбулася з ініціативи керівника Черемського природного заповідника Володимира Мирки, який попросив Олександра Шумського при потребі допомогти подолати надзвичайну ситуацію, якщо така виникне. Розмова відбувалася у полі, над яким нещодавно прошумів дощ, за Городищем. Іноді рвучкий вітер відносив або наші слова, або нашого співрозмовника. Та це ніяк не применшувало зацікавленості новоспеченого волинського авіатора.
– Як тобі так все вдається і ти все умієш? – зацікавлюємося таким феноменом.
– У кожного має бути стремління досягти чи добитися певної мети. Тоді все буде виходити. Подібний феномен десь почав з’являтися ще з дитинства. Літав навіть у мріях. Змотивував сам себе і вивчився. Спокійно літаю, нічого складного нема. Головне, аби мати бажання.
– Для того, аби піднятися в небо, одного бажання замало. Треба закінчувати якісь курси.
– Безумовно, що так. У Львові знаходиться Західно-українська льотна школа, де бажаючі набувають навиків пілотування. Саме там я і навчався. Прослухав шістсот годин теорії, а далі практика. На даний час особисто налітав понад триста годин.
– А як твою нову спеціальність, очевидно вона не остання, сприймають тато, мама, всі рідні?
– Та як, спочатку навіть самому не вірилося. Певне почуття страху десь жило. Звичайно, переживали. Це ж авіація. Ти десь летиш, а не відомо, що викине погода. Ось тобі й зайва тривога. Усі вважають, що то небезпечно, а я кажу найбезпечніше. На велосипеді небезпечніше їздити, як літати на літаку. Головне готуватися до польоту та бути розсудливим, зібраним – і все буде добре.
– Своїх рідних вже покатав під небом?
– Так, це зробив відразу.
– І тата, й маму, і брата?
– Усі одночасно були і шоковані, і в захваті. Це абсолютно інший світ. На землі одне, а в небі щось незвідане й незбагненне. Там нема ніякої метушні, все тихо й спокійно. Не порівняєш з тим хаосом, який іноді твориться на наших шляхах. Світ сприймається зовсім по-іншому. З насолодою сприймаєш наземну красоту. За кермом автомобіля не завжди все встигнеш побачити, треба більше контролювати ситуацію на дорозі. А з висоти зовсім інша панорама. Перед тобою безмежна широчінь, яку тільки спроможний осягнути поглядом.
– Олександре, як ти обираєш маршрут польоту, аби не пересіктися, бува, з іншими літаками як цивільними, так і військовими?
– Авіація, особливо транспортна, вона постійно на зв’язку з диспетчерами, які добре знають, де ми будемо літати. Якщо є якась потреба, то вони нас розводять на маршрутах. В авіації треба повсякчас бути розсудливим, уважним та спокійним. Це запорука твоєї безпеки та інших літальників.
– З диспетчерами ти підтримуєш постійний зв’язок і можеш будь-коли отримати необхідну інформацію щодо траси польоту?
– Увесь світ покритий радіочастотами, є і закриті зони. Диспетчери чи львівські, чи київські все добре знають. Перед тим як піднятися в небо, телефоную до ППО, запитую про умови. Він інформує чи працюють військові, чи не працюють. Якщо ні, то летіти можна. Тоді повідомляю ППО, що борт такий буде летіти туди й туди і в стільки годин. На своїх радарах вони мене скрізь бачать. Коли є необхідність, то вони відповідно роблять розведення літальних апаратів. Проблем з цим не виникає.
– Олександре, колись при радянській імперії превалювала думка, що автомобіль – це розкіш, бо ж для поїздок є громадський транспорт, потім люди зрозуміли, що транспортний засіб – це житейська необхідність. Тепер дехто літак сприймає як забаганку.
– У кожного своя думка, і своя позиція. Для мене крилата машина – це спосіб пересування, яка значно економить час. До Києва я долітаю за сорок п’ять хвилин. Якщо порахувати витрати, виходить те саме, що потужним автомобілем.
– Ти спокійнісінько приземляєшся на київському летовищі?
– Абсолютно так. Для мене відкриті всі аеродроми світу, у мене міжнародна ліцензія, яка дає право літати в усьому світі, у будь-яку країну за власним вибором.
– То ти вже встиг побувати і в закордонному польоті?
– Літали у Словаччину, а так в більшості все в Україні.
– Якийсь дозвіл у правоохоронних органах чи Службі безпеки України потрібний для того, аби полетіти за кордон?
– Ні, не треба. У мене міжнародна ліцензія. Я просто маю за двадцять хвилин повідомити в міжнародну організацію план польоту. Звідси приходить або підтвердження, або заперечення, коли певна зона вже кимось заброньована раніше. У будь-якому міжнародному порту пройшли митний контроль і полетіли.
– Знаємо, що ти добровільно здійснюєш патрулювання лісів. Розкажи, будь ласка, що контролюєш, на що звертаєш увагу?
– Патрулювання розпочалося з минулого року. Таку ідею погодив з Олександром Кватирком – начальником обласного управління лісомисливського господарства. Якось з Києва вертався до Луцька, пролітав над лісами Житомирщини, які тоді якраз горіли. Дим піднімався від самої землі до півтора тисячі метрів. Видовище не з приємних. Замість зеленого лісу бачиш чорне згарище. Природа стала мертвою. Дим рухався за вітром і обволікав весь простір. У чому великий плюс авіації? Вдається набагато більше побачити і зорієнтуватися в ситуації. При хорошій видимості, скільки в нас до Кузнецовської атомної станції – десь сто шістдесят-сто сімдесят кілометрів, коли я набираю висоти п’ятсот метрів і я вже бачу майже весь той простір. А ще коли сонячна чудова днина, то видовище неймовірне. Отак само і пожежу ви бачите здалеку за сотні кілометрів і є можливість її вчасно локалізувати. Добре, що ми з лісівниками сконтактували свою роботу, коли щось десь помічаю, відразу передаю їм на радіостанцію. У пожежонебезпечний період зі мною в кабіну сідає працівник якогось лісгоспу, в нього є карта поквартальних обходів. Коли бачить якусь найменшу небезпеку, відразу передає відповідним службам необхідні координати.
– Багато наших лісів побачили з висоти?
– Абсолютно всі ліси нашої області. І не тільки нашої Волині. За Житомирщину казав, ясно, що над рівненськими, вінницькими та київськими пролітав, та й над іншими, бо довелося й в Донецьку побувати своїм крилатим помічником.
– Повітряна дорога для тебе важка?
– Ніскілечки. Отримаєш одне задоволення.
– Над Черемським природним заповідником доводилося колись пролітати?
– Ну, звичайно. Як мені відомо, то там найбільше болото у лісах Волині. Але природа гарна скрізь і у всі пори роки. Наше завдання берегти її. Подивіться, які у нас, на Волині, гарні ліси, гарні краєвиди, де б в якому куточку не був. Часто з кабіни літака спостерігаю за стадом оленів, які мігрують нашими лісами. Лосі, козулі, інша звірина. Фауна у нас нині багата і маємо все це берегти, аби вона лише примножувалася і не, дай Бог, аби знищувалася вогнем.
– Ти з хліборобського роду, з хліборобської родини, але, окрім іншого, полюбив літати і попід небом, спресовуючи час.
– Скажу так. Життя воно просто неймовірно швидко пролітає. Мені якихось двадцять з гаком літ і я не помітив, коли і як вони пролетіли. Враження таке, що вони в один момент взяли та й вилетіли. Так що треба постійно до чогось прагнути й прагнути. Кожен рік ставлю перед собою якусь мету і в міру можливостей стараюся досягти її.
– Саша, якщо не секрет, як звати твою дружину? Нема сумніву, що ти її також катав у літаку. Першого разу не злякалася.
– Звати Лілія. Вона досить часто літає зі мною. Не пригадую, щоб якийсь найменший острах відчувала, коли вмостилася поруч у кабіні літака. Тут же нема нічого страшного. Безпечніше, ніж на мотоциклі. У найдальшу точку України мені дві години летіти. Маю на увазі Донецьк. Середня швидкість становить в межах триста п’ятдесят кілометрів. Це відносно землі. Ми можемо летіти з такою швидкістю, але попутній вітер може її збільшити до триста вісімдесят. Тут є свої нюанси, які треба враховувати. Поправка завжди має бути. Але не те основне. Коли вперше пролітаєш над якоюсь територією, то завжди зосереджуєшся більше над її ландшафтом. Побачив річку, хочеш дізнатися її назву, подивитися на її русло, знати швидкість течії, звідки вона витікає. Поки отак пороздумував, то не зогледівся, що вже в Києві і вже треба сідати.
– Яка найбільша висота, яку ти дозволяв собі набирати?
– Це залежить від погоди. Іноді доводиться і за хмари залітати, коли небо затягнуте. Відчуття, що ти один-єдиний на світі. У ясну погоду достатньо піднятися на п’ятсот-шістсот метрів – і виднокіл, мов на долоні. Все прекрасно можна бачити. Усе залежить від настрою та бажання, коли ти з ними в унісоні, то світ бачиш лише в рожевих окулярах. А хотілося б, щоб саме таким він і був.
– Пане Олександре, нештатні ситуації траплялися під час польотів? Перервати політ, про це в багатьох творах про авіацію, може навіть птах.
– Від них ніхто не застрахований. Вони виникають і на землі, і на висоті. Бувало і гроза заставала там, де ніхто її не передбачав і не чекав. Неждано сніг починався. Різне траплялося. До всього треба бути готовим і зберігати спокій та мати тверезий розсудок. Щодо птахів, то обминати їх доводилося неодноразово, аби не наразитися на небезпеку. У той же час бачити їх у повітрі, то щось неймовірне. В авіації, ще раз про це кажу, треба бути уважним.
– Екзюпері, який писав про авіацію і сам був пілотом, любиш читати?
– Читав і знаю про це. Подобається як він пише.
– Можливо, й ти колись відважишся на свої спогади.
– Що хоч може бути, ніхто наперед не знає, що кого чекає навіть завтра, не говорячи про період віддалений. Ще років три-п’ять і сам не міг подумати, що буду літати. Але навіть у повітрі живу думками про землю. Вона в мене, як в кожної хліборобської дитини, на першому плані.
– Що це за літак у тебе?
– Це американський чотиримісний літак. Американці підняли авіацію в усьому світі. Нам до них ще далеко. В області, скажімо, не більше п’яти смуг, де можна сідати. Я, щоправда, можу на будь-якому полі приземлятися. В Америці на такій самий площі, я впевнений, їх набереться не менше, ніж сто. Так що нам є на кого рівнятися і з кого брати приклад.
Володимир ПРИХОДЬКО.
Сергій ЦЮРИЦЬ.
Фото Володимира МИРКИ та авторів.