Алла Гонтар –
голова Журавичівської сільради Ківерцівського р-ну – відома на всю Україну,
адже двічі брала участь у Національному телепроекту «Нові лідери» на телеканалі
Ictv. Вона особисто знайома з усіма українськими президентами та лідерами
найавторитетніших політсил. До парламенту цього скликання могла потрапити за
списками партії «Слуга народу», та, як зізналася, в останню мить стрималася од
цього кроку. Але якби в Уряді було Міністерство Щастя, пішла би, щоб його
очолити.
На Волині вона відома як успішний бізнесмен, «залізна
леді», яка однією з перших привезла з Німеччині сучасний комбайн і довела, що
так можна «недорозгубити» тонни зернових.
Або ось такий штрих: бюджет сільської ради з її приходом
виріс з кількох тисяч у сотні разів і впевнено йде до першого мільйона.
Поспілкувалися з Аллою Анатоліївною і журналісти
«Волинської газети». Ця емоційна розповідь улюбленої маминої доньки і люблячої матері,
дружини, сільського голови, успішного бізнесмена вразила щирістю і світлістю.
Найбільшою мрією і метою свого життя Алла Гонтар вважає не багатство, не
успішну кар’єру, а Щастя – своє особисте, рідних їй людей, односельчан, усіх
краян і українців. Цьому, на думку нашої героїні, потрібно навчати з дитячого
садочка. На її думку, Україні потрібен Уряд Щастя, бодай – Міністерство Щастя.
Втім, наша розмова почалася з її легкого вибачення, адже
змушена була взяти відпустку, бо потрібно
«зайнятися трохи собою», а ще, що не встигла до нашого приїзду у повну
міру, як заповзялася, відремонтувати дорогу до села. Цьому завадила поломка
ваговоза, яким везли у Журавичі асфальт, а він зіпсувався біля Тростянця, то ж
«поталанило» його жителям. Але все ж трохи дорогу підремонтували. Розмова з
сільським головою – успішним бізнесменом, люблячою мамою трьох «кесаревих»
дітей, щасливою дружиною, однією з найуспішніших учасників проєкту «Нові
лідери», державницею і політиком, знаменна ще й тим, що попри журналістських
запитань Алла Анатоліївна і сама, мов вправний мас-медійник, в розмірковуванні,
ставила собі запитання і відповідала на них. То ж Спецкорівцям «Волинської
газети» залишалося тільки насолоджуватися бесідою з цією дивовижною
співрозмовницею.
Про щастя для українців
Я можу їздити лише за кермом, бо так мене закачує. Як
тільки отримала права, відразу поїхала в Європу. Побувала в Італії, проїхала
через Альпи. Ще в Луцькому педагогічному училищі, яке тоді носило назву ім.
Ярослава Галана, я була старостою групи. Це найкращий заклад. Коли треба було
влаштовуватися на роботу, то цей диплом дуже поважали та цінували директори.
Вони хотіли спеціалістів-практиків. З училища ти виходиш шикарним педагогом. Отримала
спеціальність учителя молодших класів, здобула навики керівника образотворчого
мистецтва. Уроки малювання у більшості проходили в Центральному парку культури
та відпочинку ім. Лесі Українки. Займалися по шість годин.
Зараз, коли я читаю роботи філософів або найбагатшої
людини світу, то вони говорять, що освіта наша побудована неправильно. Ми
хочемо, щоб діти наші вчилися. Зараз є комп’ютери, а ще пішли квантові
технології. Ми хочемо, щоб діти ставали геніальними, а нам треба звернути увагу
на малювання та творчість. У Європі привчають дітей фантазувати. У нас поки що
цього нема. Якщо треба провести якийсь виховний захід, то це роблять за рахунок
або фізкультури, або малювання. Але найголовніше чого нас не вчать – бути
щасливими. Не пам’ятаю її назви, але є маленька країна, де є навіть міністерство
щастя. Там визначають рівень задоволення власним життям людини.
Для чого твої знання, для чого потратив роки навчання,
коли ти нещасливий? Тобі задоволення не приносять ні машини, ні комп’ютери. Ми
сьогодні багато чого маємо і можемо бути щасливими, якщо поставити перед собою
ціль. Уважно подивіться в очі наших людей, їх мало, які світяться від щастя.
Нам треба навчитися радіти.
Пріоритет держави
Нашу увагу
привернуло деревце на робочому столі господині. Якесь екзотичне. Такого ще не
бачили.
– Невже дерево
щастя?
– Це кавове дерево, – щиро усміхається нашій
необізнаності. – У мене таке ж і дома стоїть. Коли його побачила, відразу
купила. Навіть снігурі взимку через вікно на нього заглядаються. Справжнє диво,
правда ж?!. Воно непогано оздоровлює та лікує очі.
– Алло Анатоліївно,
а як бути щасливим? Хіба цьому можна навчити?
– Це має бути в пріоритеті держави. Я не знаю, яким є
пріоритет нашої держави. Я його не почула. Взагалі не бачу програми розвитку. Колись
на районній сесії сказала, що потрібно писати план хоча б на 20 років. Дехто
сприйняв це зі здивуванням. Але, думаю, що не на двадцять, на 50 років має бути
програма, а в ній прописані пріоритети. Цього нема, але я чітко знаю, що
потрібно починати з садочка та перших початкових класів та навчати, як бути
щасливим. Якщо ти сам нещасливий, то цього й інших ніколи не навчиш. Людина не
може дати того, чого немає сама. Якщо ти сам не навчився бути щасливим, ти його
також не передасиш. Я завжди приходжу в школу на перший дзвіночок, на останній
і кажу вчителям, що за великими знаннями я не гонюся. Якщо дитина до чогось
нахил має, вона сама їх знайде та здобуде. Прошу одне: поставте за мету, щоб
діти були щасливі. Дітям треба більше волі, більше свободи. Я, можливо, дещо не
вірно вжила вислів: від малого – до великого. Треба від примітивного – до
геніального, інакше не буває.
Обличчям – до села!
– Для наших
можновладців щастя багато не буває, хоч би й усі українці своє їм знесли. А
скільки його потрібно простій людині, скажімо, отому відвідувачу, що застали у
вашому кабінеті. Приходив до Вас із якимось ділом…
– Сьогодні я буду говорити не про високі матерії, про які
ви хочете почути, а про найпростіші речі нашого життя. У нас чимало різних
законів, без яких аж ніяк не обійтися в практичній діяльності. Але більшість
людей не цікавить, як ти зробив. Основне мірило їх оцінки, що ти зробив. Приходить
до тебе людина і їй важливо, як ти її зустрінеш з порога. Ви бачили
відвідувача, котрий був у мене. Я, по суті, ніякої відповіді не дала, але він
знає, що йому зателефонують і все пояснять. Він відчув повагу до себе і
щасливий від того. Ніби й зовсім не багато, а людина вийшла від мене з вірою у
краще. Хоча могла б пояснити, що я нині у відпустці.
– А як Ви ставитесь
до фінансів?
– Підхід до фінансів у мене специфічний. Якщо державою
виділена гривня чи то на садок, чи на школу, вона не повинна ділитися чи
забиратися. А ще державі потрібно повернутися обличчям до села. Це не є в нас
актуальне.
– Чому?
– Бо більшість населення проживає у містах. Чи схочуть
вони підтримати цю меншість? Багато в селі тих, хто готовий на всю Україну
казати, відстоювати, що 90 відсотків земель все-таки припадає на сільські
території. І вони повинні мати пріоритети для розвитку.
Якщо не зробимо порядок і красоту тут, то чи стане
Україна гарною? Реформи децентралізації що зробили в 2015 році? Забрали ПДФО з
села. А це ж основний бюджетонаповнювач. Що зробили з селами з 2015 року? Їх
просто обібрали. Мовляв, це спонукатиме громади до об’єднання. А чому ж міста
не зачепили? Вони і так кошти мають, оскільки там зосереджений великий бізнес,
який приносить гроші. Тому там будують не тільки дороги, а й тротуари.
– Чому в цьому
плані обділене село?
– Коли я йшла на вибори, не обіцяла людям нічого. Ні
доріг, ні світла. Хоча в нас сьогодні освітлюються всі три села. У всіх
населених пунктах, у тому числі де проживає 100 людей, є інтернет. Але ми це
зробили, бо це мій обов’язок. Село розвинеться, коли йому вернути ті податки,
які є для нього обов’язковими. Адже є Закон України «Про пріоритетність розвитку
села». Він ще підписаний в 1992 році другим Президентом Леонідом Кучмою. Там
передбачено, що один відсоток ВВП держави повинен йти на розвиток села. Хоч
один політик про це сьогодні говорить? Якби хоч один рік дали нам ці кошти, у
нас з’явився б якийсь шанс. Розумію, що армію потрібно фінансувати. Її також
сильно підтримує і село. Ми платимо півтора відсотка військового збору
неофіційного. Такий збір має платитися, коли в країні оголошено військовий
стан. У нас цього нема. Але ж ми розуміємо, що так треба. Ми ж українці і
хочемо зберегти свою державу. Ми завжди добрі та гуманні.
І все ж про село ми не повинні забувати. Поверніть йому
ПДФО. А ні то заберіть його і з міста. Тоді швидше відбудеться реформа.
Найважливішим нашим законом є Конституція, яка гарантує рівність усім. А тут
взяли й поставили село та місто не в рівні умови. Луцьк, скажімо, отримує ПДФО
і далі, і вони мають змогу займатися оновленням тротуарів. А знаєте, як мені
цього також хочеться. Але недарма кажуть, що свій лікоть вкусити неможливо. Невже
мої люди не заслуговують на тротуар? Ми тільки тішимося, коли нам полатають
шматочок асфальту. Нас ніби наказує держава, аби ми швидше об’єдналися. Чому до цього Луцьк не спонукається? Бо в нього є гроші, вони
працюють.
– Коли ж ми почнемо
звертати увагу на село і вкладати в нього гроші?
– Я працюю і живу в селі постійно. Мої податки ідуть до
Києва. До 2015 року 25 відсотків податків із зарплати лишилося на місці. Хоч ці
мізерні гроші ішли на якийсь благоустрій. А нині нуль. Мені, здається, такого і
в Африці нема. Я працюю, але зацікавленості сплачувати податки ніякої. Розумію,
що є устрій, є військо, є Президент… Але в мене є моя мала батьківщина, з якої
починається велика Батьківщина. Як можна зробити багатою Україну, коли якась
частинка її буде бідною?
Так, відбувається урбанізація. Якщо ПДФО забрали з села і
коштів для його розвитку нема, то що їм залишається?
– Алло Анатоліївно,
скільки Ви вже на посаді голови і що вдалося за цей час зробити?
– Пройшло вже чотири роки, як мене обрали головою. Чотири
роки тому, 17 листопада я давала присягу на вірність народові України, на
вірність нашої сільської громади. Ми сьогодні мали проводити сесію, але
перенесли на завтра. Бачите, як складається все добре! І ви приїхали. Я тільки
стала головою, у нас забрали ПДФО. Надходження нині просто мізерні. Ми
вишукуємо будь-яку можливість зібрати ті податки, які нам дозволено і посилено
над тим працюємо.
Ще один цікавий момент. Молоді люди, які закінчують школу
в селі, відразу думками линуть у місто, бо воно розвивається. У них нема ні
коштів, ні житла. Отож і хочуть десь влаштувати своє життя. Звідси і
злочинність.
Хтось починає займатися крадіжками, хтось грабунками. А
тоді мамі доводиться продавати корову, аби виручити своє ненаглядне чадо.
«Найбільше ціную
свободу!»
– Ви потрапили в
орбіту «Нових лідерів». З чим ішли у цей амбітний національний телпроєкт?
– Коли прийшла на проєкт «Нові лідери», щонайперше
звернулася до депутатів, високопосадовців, керівництва держави з проханням повернутися
обличчям до села. Нам хоча б на один рік отой один відсоток ВВП держава повернула.
Вважаю, що неправильно за рахунок малих сіл робити децентралізацію. Коли будуть
гарними, чистими, зеленими наші села, вся Україна стане багатою. Відразу і
злочинність зменшиться. Людям частіше забажається приїздити в село,
помилуватися його красою, зеленою оазою.
У мене є змога жити в обласному центрі, де є дві квартири.
– Чому ж обрали для
життя рідне село?
– Я мала можливість жити і в Німеччині… Але я чітко
розуміла, що це не моя країна, не моя культура, навіть кисень не той. Найбільше
в житті я ціную свободу. Її ніколи не можеш мати в іншій країні, бо ти там
завжди будеш чужий. Тож більшість завжди обирає своє село, свою малу
батьківщину.
Алла Анатоліївна дещо замислюється… Відчуття таке, що це питання
особливо важливе для неї і хоче його донести нам, а відтак – і читачам
«Волинської газети». Любов до рідного села кріпне з дитячих літ. То ж і пояснює,
як це любити найрідніше, на прикладі сільського садочка, який вдалося
відбудувати вже за її головування.
– Коли для садочка щось купується, то треба вибирати не
найдешевшу фарбу, а сертифіковану, не шкідливу. Для дітей усе має бути
найкраще. У такий спосіб ми й повинні змінюватися. Найкраще цей процес починати
з садочка чи з молодших класів. Реальний процес виховання триває лише до семи
років. Далі вже потрібно займатися перевихованням. Але воно може дати
позитивний результат лише в 25 відсотках, коли ним займатимуться професіонали.
Дітей треба робити щасливими. Кожен урок треба починати добрим словом,
посмішкою.
«Нам усім потрібно
навернутися до Бога»
– Алло Анатоліївно,
що для Вас особисто – «Щастя»?
– Для мене щастя, добро – це Бог. Хтось
доказує, що в Конституції написано, що церква відокремлена від держави. А коли
наш попередній президент ходив з Томосом, то це ж грубе порушення, але ж ніхто
його не покарав. І це він демонстрував у процесі робочих поїздок, а не у
вихідні дні. Зрозуміло, що цим самим він піарився, аби ще на один строк
лишитися при владі. Приємно, що народ наш порозумнішав. Нам усім треба
навернутися до Бога.
– А яку віру
сповідують жителі Журавич?
– У моєму селі 99 відсотків людей – це
істинні християни. Релігія сама вже підносить нам уроки щастя та доброти. У
Біблії чітко прописані «Десять заповідей Божих», які дитина повинна засвоювати
разом з материнським молоком і розуміти, що їх ні в якому разі не можна
порушувати. У тому й сенс щастя, коли ти не вбив, не вкрав, не чинив
перелюбства.
– Подібне не часто
доводиться чути від сільських голів…
– Коли говорю про такі
речі, на мене починають дивитися досить зацікавлено. Мовляв, а для
чого воно сільському голові? Ахтось із
ваших колег навіть поцікавилися у когось: «Це
вона така насправді крута чи так себе веде?» Я не
розумію слова крута. А що для вас «крута»?
– Так одразу й не
скажеш…
– У мене був бізнес, були великі гроші.
Для мене – це не круто. Для мене – це
потреба суспільства, якісь певні людські мірки. Кожна людина прагне щось мати:
гроші, сучасну машину, гарний одяг. Я свій бізнес зробила на комбайнах.
Купувала їх в Німеччині і тут продавала в обмін на те зерно, яке вони
економлять на відміну від радянських «Нив» чи «Колосів».
– Благородний
бізнес… Так ось хто розпочав «комбайнову революцію» в Україні… А як на це
реагували тодішні аграрії?
– Багато років я співпрацювала з відомим рівненським
керівником Плютинським. Він мене часто і на обід забирав, незважаючи на те, що
вся я була в пилюці. Потім я вже в машині возила запасний одяг. Він мені
й роботу пропонував, адже не знав, що я була співзасновником
українсько-німецької фірми. Думав, що я працюю на засадах виконавчого
директора. Він мені пропонував високооплачувану роботу,службовий
автомобіль, аби я очолила підрозділ, в якому працювало130 людей. Я подякувала і
пояснила, що тільки стаю на ноги і треба займатися своєю фірмою.
– Це відомий
господарник. Де Ви з ним познайомилися?
– У 2002 році я вже мала комбайни випуску
2000 року. У перший період важко було переконати керівників господарств, аби
вони купували якіснішу техніку. Пам’ятаю приїхала в с. Звиняче Горохівського
району. Пропоную для експерименту поставити на одну десятигектарку
«Ниву» і на таку ж саму площу мій комбайн німецького
виробництва. Розрахуватися зі мною можуть тим зерном, яке отримають в
результаті якісного збору. Для мене цього достатньо. Ми додатково мали з гектара
три-чотири центнери. Спочатку розрахунки були не готівкові. Я кажу, ви ще
економите, вам не треба зарплату платити комбайнеру, не треба купувати
запчастин. Я в той період проїжджала в день 5-10 колгоспів, пропонуючи послуги.
Я тоді була дуже мала і худа. Мене не сприймали всерйоз, хоч журналісти згодом й назвали «залізною леді». Нові комбайни
ніяк не в’язалися зі мною. У декого це викликало мало не гомеричний сміх. Ось так якогось разу і заїхала в «Зорю». Тільки не зустрілася
з Плютинським, а зустрілася з інженером. Коли почала з ним говорити, то він
щиро посміхувався. Пройшло два роки. І коли жнива в них затягнулися та почали
шукати вихід з ситуації, він згадав, що в нього є візитівка якоїсь молодої
дівчини. Мене швидко відшукали, покликали, уклали угоду і швидко віджнивували.
Зізнаюся, що в ті роки господарствам тяжко
було розраховуватися. Грошей не мали, платили врожаєм. Я мала до 300
тонн зерна. Мені не було його куди дівати, то Плютинський завжди себе
поводив як джельтельмен. Напевно, тоді була така епоха, що виховували
джентльменів – поважних, галантних, культурних.
Ялтинська
конференція
– Алло Анатоліївно,
бачимо на столі світлину, на якій Ви в колі президентів… Яка її історія?
– Рік тому я брала участь у проєкті
«Нові лідери». Так і
потрапила на Ялтинську конференцію, де зібралося 30
перших осіб держав. Запросили і нас, кращих
учасників проекту. То ж і зустріла там чинногоПрезидента, Леоніда Кравчука, Леоніда Кучму,
Віктора Ющенка, кандидатів,
крім Зеленського, які мали балотуватися на найвищий державний пост. Ми там жили
і харчувалися три дні.
– Що найбільше запам’яталося?
– Я була в захопленні від Кучми.Він постійно спілкувався з новими лідерами.
Я такожіз ним познайомилася.
Він поцікавився, як мене звати. Я назвалася: Алла Гонтар, голова з
Журавичів. На другий день при зустрічі він здоровається: «Добрий день, пані
головихо».А може й сказав «Алла»?Ні, все-таки – «головихо».
Потиснув мені руку. А ввечері я почала себе картати, чому не запросила його до
нас у село. Він тоді не був для мене авторитетом. А потім ми виходили із зали і
він мене у дверях пропустив. Усі решта були просто політики. Там чоловіків я не
бачила. З Кучмою багато хотіли сфотографуватися, дехто намагався взяти
інтерв’ю.
Він
завжди був доброю людиною. У дверях мене пропускає, уявляєте?!.
Колишніх Президентів не буває. Це звання у них лишається навічно. Тебе
пропускає в дверях Президент. Таку ж галантністьдо мене виявляв Плютинський. Він умів у дискусіях чути думку інших: «Вам що,
недостатньо було знань без комп’ютерів?»– Достатньо.
– «Комп’ютер не може бути грамотнішим, бо
його людина створила». – А в мене
навчання побудоване на ось цьому ящику.
– Чи не було
розчарувань?
– Під час Ялтинської конференції трапилася нагода
поспілкуватися і з Юлією Володимирівною. Вперше познайомилася
з нею за
рік до виборів. Ні про які соціологічні опитування тоді не йшлося. Я її
запитала, коли Ви станете Президентом, чи повернете ПДФО? На що вона відразу
відповіла, що так зробить. Хочу що сказати: раніше
вона мене надихала, я тривалий час була в її партії. До речі, я тільки в одній партії і була.
Це коли треба було скинути з посади Януковича. Тож раніше
вона мене надихала…Я два місяці жила на піднесенні. Але останні дві
зустрічі не додали мені
запалу та енергії.
– З ким іще вдалося
Вам розмовляти?
– Пощастило снідати разом з Кваснєвським.
Слухати його було надзвичайно цікаво. Відчувалося, що людина зі стажем і великим державницьким європейським досвідом. Він разом з
нами ходив, говорив про своє бачення викликів, розповідав про власну кар’єру як політика. Кондоліза Райс
також була. Досить цікава співрозмовниця і водночас проста жінка. З Гриценком
вдалося поспілкуватися. Він на своїй сторінці навіть фото виклав, де я з ним
йду, і написав, що ця зустріч досить цікава, оскільки на ній присутні перші
особи багатьох держав. А найкрутішими та найцікавішими були сільські
голови. Враження у мене про нього – як
про хорошу людину, але – слабого політика. Я йому сказала, що у
нас 150 га землі забрали іноземці. Попросила його допомогти, а він каже:«Чим я вам допоможу?Я така сама людина, як ви…»
Він же вхожий до політиків будь-якого рівня. Як же можна рівнятися
зі мною? До кого мені не хотілося підходити, то до Петра Порошенка. Він ніби
посміхається (показує фото), але подивіться на
його риси обличчя…Він ніби
посміхається, але його посмішка якась несправжня, штучна, вона відштовхує.Я його просто сфотографувала, щоб показати людям, чи
відчують вони те, що відчувала я, коли була там поряд. З Фесенком ми за одним столом півтори
години каву пили та спілкувалися. Дуже мудра людина. Візитку свою дав, я її
зберігаю на роботі. Побільше б таких людей. Хороші враження лишив і Гройсман. Я
була з його однокласницею.
Жалко,
що політики не можуть бути експертами. Фесенко ним може бути. Він вміє
аналізувати та робити певні висновки.
Добро: воно – тихе!
– Ці зустрічі
запам’ятаються… Стільки успішних і добрих людей…
– Я завжди ще говорю: «Добро: воно
– тихе!..»
Воно рідко напрошується на інтерв’ю, рідко йде на телебачення, воно не кричить.
Негатив голосистий.
– Чи готові
українські політики допомогати селу?
– Село завжди жило і живе своїм розміреним
життям. З розвитком громади важко, оскільки нема ПДФО. Бюджет ми, звичайно,
наповнимо, хоча в мене багато землі нема. Але ми запрошуємо та реєструємо усіх
підприємців. У нас нині така неправильна річ у суспільстві, де приписаний
підприємець, там сплачується податок. У нас на території знаходилося велике
підприємство з випалення вугілля. Власник його був приписаний у Рівному і там
платив податки. Коли він вперше прийшов до мене, то поцікавився, що мені
потрібно. Я відповіла, хочу одного-єдиного, аби він приписався. Аби це зробити,
то треба мати приміщення. Тепер вони десятки тисяч гривень
сплачують до нашого бюджету щороку. За рахунок цього ми й освітлення зробили, придбали
будівельні матеріали. Відкрили садочок. Так, як я
вам говорила, з чого потрібно починати. Тоді нам назустріч район пішов. Голова
адміністрації Валерій Ткачук, ви його повинні знати. Коли я заїхала до нього в
кабінет, то навіть не вірила, що мені можна не дати. Це ж не мені. Це дітям,
розумієте.
– Ви вмієте
переконувати! Чи завжди так було?
– Коли вперше документ писала, не знала,
як оформити шапочку і назвати?Клопотанням чи якось інакше?Навчилась. Тепер на нашому утриманні ще є пожежна,
яка практично обслуговує 15 сіл. Садочок ми зробили лялечку. Відкрили другу
групу. Плитка кольорова, ліжечка та унітази нові, постіль вже не біла, як
совдепівська, а кольорова. Купували за власні кошти, бо відділ освіти дав
стандартну білу, а ми купили з ведмедиками. За свої гроші.
– Ви справжня мама
і… керівниця ще та!
– Я ж прийшла з бізнесу!Зі своїми грошима… Це,
знаєте, теж добре. Мала свій власний автомобіль. Вважаю, що
сільський голова не може не мати автомобіля. Відстань 50 км – від
обласного центру, 30 – від району. А треба їздити підписувати
різні документи чи проєкти. Хоча це не повинен робити голова. Він має
працювати з людьми, бувати на сесіях обласної та районної ради, знати бюджети,
програми, які там приймаються. Головна функція голови так і прописана: наповнення
місцевого бюджету. Щоб це зробити, то треба знати й бачити не тільки своїх
підприємців та землі, якими ми, на жаль, не завжди розпоряджаємося, хоча би вже
паями.
Про землю
– Давайте
поговоримо про землю…
–Чотири роки назад, коли сказали слово «децентралізація»
і громада утворилася, перше, що зобов’язані були зробити, так це передати
землі громадам. Ви не уявляєте, по-перше, скільки
зберегли б землі. І громада правильно нею розпорядилася б.
– Чому так думаєте?
– Ось дивіться. Я сільський голова і я не
розпорядник земель. Як хтось, сидячи в Луцьку, може знати, що краще в нас
побудувати. Або вони зобов’язані зробити перспективний план розвитку мінімум
хоча б на 50 років.
– На земельному форумі, який нещодавно відбувся у
Луцьку за участю заступника міністра розвитку та економіки, торгівлі та
сільського господарства України Тараса Висоцького та уповноваженого Президента
із земельних питань Романа Лещенка, народний
депутат України Ірина Констанкевич
якраз говорила про цю проблему. 10 ОТГ досі не мають землі, бо Держгеокадастр з незрозумілих причин це
питання торпедує.
– Не передана земля і в Ківерцівському
районі. Уже в першому читанні прийняли закон про ліквідацію Держгеокадастру і
передачу його повноважень іншій інституції. Я постійно стежу за прийняттям
законів чи інших правознавчих актів. Прикро, що в поспішності наші депутати
допускають певні прорахунки, що ускладнює роботу на місцях. Через те ми і
топчемося на місці.
– Алло Анатоліївно,
зараз найгарячіша і найболючіша тема для українців – парламентські читання про ринок
землі. Як ставитесь до того, що її хочуть зробити товаром?
– Я слухала виступ одного аграрія, який
має чимало гектарів ріллі.Він на землю
дивиться з позицій селянина. Він проти продажу. Я цю думку теж поділяю.
– Чому?
– Закони для місцевого самоврядування дуже
розпорошені. Дуже багато є підзаконних законодавчих актів. Про державну службу
прийняли закон, а ось щодо самоврядування – нема. Я навіть магістерську роботу
пишу щодо органів місцевого самоврядування. Висвітлюю цю проблему, на яку треба
звернути увагу. Сільський голова не несе великої відповідальності. Вважаю, що
це також неправильно. Сьогодні сільський голова підзвітний лише своїй громаді.
Повноваження, які нам делеговані, мають бути підкріплені грошима, за які
потрібно звітувати. На що, куди і скільки їх використали. Зараз звернуся до
законодавства. У законі України прописано, що кожна людина має право приватної
власності. Зі своїм майном ви маєте право робити що хоч: дарувати, продавати.
Ринок землі в нас був завжди. Продавалася вся земля, крім пайової. Тобто є
частина української землі, яку віддали колгоспам, на неї є право власності
кожного селянина-колгоспника. Але ми
відібрали в нього право вільно розпоряджатися своєю власністю. Міський житель,
який має невеличку ділянку, має право її продавати, а той, хто з діда-прадіда
працював в колгоспі, такого права немає. Звичайно, це грубе порушення
законодавства, на що європейці звертають увагу. Але я завжди говорю, що до
кожного закону є ще й моральний. Мораль для мене дуже велику роль грає.
Оскільки законодавча база у нас недосконала. Сьогодні багато рад приймають
звернення, аби накласти мораторій на ринок землі до 2025 року.Я з цим згідна.
– Якщо землю
скуплять лихварі і перепродадуть іноземцям? Чи не призведе це до втрати нашої малої
сільської батьківщини – твердині держави-України?
– Апо-друге,ради вимагають заборонити продаж землі
іноземцям. У нас же прописано і в Конституції, і в законах, що категорично
заборонено продавати їм землі сільськогосподарського призначення. А паї і є с/г
призначення. Заборонено продавати іноземцям, іноземним фірмам, фірмам з
іноземним капіталом, які мають хоч один відсоток. То для чого це питання
піднімати ще раз?
У
2013 році на території сільської ради продано 150 га землі с/г призначення
фірмі ТзОВ «Ленд Ліс Інновація»з
іноземними інвестиціями, бенефіціаром якої є жителька Кіпру Ірина Хаджіван
Гелі. У Держгеокадастрі заявляють, що я не маю права подавати до суду, оскільки
землі знаходяться за межами населеного пункту і їх власниками є селяни. Але ж
ці люди мене обирали, тож у мене
є моральне право захистити їх від такого свавілля.
Розмовляли Володимир
ПРИХОДЬКО, Сергій ЦЮРИЦЬ.
Фото Віктора
РАЙОВА.
Продовження цієї розмови читайте у наступних номерах «Волинської
газети».