Ірина Чебелюк:
«Стиль мого керівництва такий, щоб підлеглі не хотіли мене підвести»
Завтра Україна святкуватиме День Незалежності. Про це
мріяло не одне покоління українців. Активними творцями нашої державності були і
лучани. Наприкінці 80-х на головні майдани обласного центру вийшли тисячі
лучан. Утворився Народний рух України, який поставив за мету мати свою
незалежну соборну державу. Луцьк був одним із перших обласних центрів (після
Львова, Івано-Франківська і Тернополя), над мерією якого затріпотіло заборонене
на той час синьо-жовте знамено. Було це
задовго до офіційного проголошення незалежності – 15 липня 1990 року.
Сталося це після чергових виборів до міської ради у
березні 1990 року.
– Тоді у раду пройшли біля 120 депутатів, – розповідав
три роки тому журналістці ВолиньPost Надії Міщук Богдан Денисюк, який на той
час був депутатом міської ради. – Це було перше, як ми називаємо, демократичне
скликання, куди увійшли видатні люди міста, що по суті готували День
незалежності України: Геннадій Кожевніков, Михайло Тиський, Богдан
Самохваленко, Віталій Федосюк, Олександр Більчук, Олександр Юрченко та багато
інших. Без них не було б нічого. Вони руйнували систему, що існувала до 90-го
року…
Луцька міська рада, її працівники, депутати і сьогодні
серед першопрохідців – активно розвивають міське самоврядування, зміцнюють і
захищають державні цінності, продовжують розбудовувати нашу державність.
Журналісти «Волинської газети» напередодні Дня
незалежності України поспілкувалися з заступницею Луцького міського голови
Іриною Чебелюк.
Біографічне
Ірина Іванівна Чебелюк народилася 24 березня 1983 року у
м. Луцьку Волинської області. У 2009 році закінчила Київський національний
університет імені Т.Шевченка за спеціальністю «Правознавство» (магістр). З
березня 2002 року до січня 2003 року працювала на посаді педагога-організатора
по роботі з учнівською молоддю у Луцькій загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів
№13, з січня 2003-го до жовтня 2007 року – секретарем-кадровиком у ТзОВ
“Луцьк-Східний”, з листопада 2007-го до липня 2017 року – на посадах керівника
кур’єрського відділу, юриста у ТзОВ «Марк-Медіа», з грудня 2015-го до грудня 2016 року – помічник
адвоката Василюка І. М. До громадської
роботи долучилася, будучи студенткою КНУ ім. Т. Г. Шевченка. З 2013-го – членкиня громадської організації «Краплина
життя». З 2014-го – присяжна Луцького міськрайонного суду, засновниця
громадської організації «Європейське місто». У
2015 році – обирається до виконавчого
комітету Луцької міської ради, а
в 2020-му – депутаткою Луцької міської ради від ВО «Батьківщина».
З 29 серпня 2019 року обіймає посаду заступника міського
голови з питань діяльності виконавчих органів міської ради.
Виховує сина. Любить подорожі, театр, книги.
Ракетні обстріли Луцька
– Ірино Іванівно, минулого вівторка рашисти вже втретє
обстріляли Луцьк ракетами. У нас знову є руйнування і, на жаль, людські втрати.
Чого, на вашу думку, хоче домогтися росія цими терористичними атаками –
залякати лучан, зруйнувати інфраструктурні потужності чи просто виявити
вразливі маршрути для подальших своїх атак? Чи є на це якась рада? Наскільки
болючими для Вас особисто і керівництва Луцької громади виявилися ці
«прильоти»?
– Так, рашисти втретє обстріляли Луцьк ракетами. На жаль,
є руйнування, людські втрати. Мені здавалося, що такий об’єкт, де дуже чітка
дисципліна, є укриття. Однак склалися так події, що вони у цей час були не в
укритті. Цих жертв не мало би бути. Але є, як є. Це надзвичайна втрата для
громади, бо кожна людина – велика цінність для нас. З якою метою робили це
рашисти? На мою думку, це таке своєрідне тримання людей у неспокої. Щоб все-таки
не було відчуття безпеки в середовищі, де люди знаходяться.
– Ми вже маємо реакцію і шведів, і, як завжди брехливу
заяву самих рашистів. Нам, журналістам, відомо, що компанія-власник цього
підприємства, як й інші, що мають іноземних власників, навіть гуманітарної
допомоги не вправі надавати військовим. Тільки цивільним. А можливо, Ви ж
людина, котра працює не тільки на місто, а й з міжнародними партнерами, це
зроблено, щоб дати якийсь знак шведам. Ось вони і в Нато вступають, і Україну
підтримують, як і більшість європейських країн фінансами і озброєнням,
декларують наміри про спільне виробництво бойових машин піхоти, біженців
приймають.
– Так, це ще одне, про що я хотіла сказати. Це ще один із
можливих варіантів, чому рашисти вибрали саме шведське підприємство. Тому що
після виступу шведів, я також думаю, що це натяк на те, що росія провокує. Як і
у випадках з Польщею. Не один же раз роблять якісь кроки у бік Польщі. Їх
звинувачують у підтримці України, вкидують всілякі фейки, хочуть нас
розсварити… Тож не виключаю саме такий
політично-військовий шантаж раші щодо Швеції та її бізнесу в Україні.
– росія – терористична країна. У колективному злочині
проти України бере участь не тільки її політичне керівництво, військові,
найманці, а й значна частина росіян. Привід, як завжди, брехливий – виготовляли
підшипники для військових. Так було і з театром у Маріуполі, зараз – у
Чернігові, зі школами, дитячими садочками, лікарнями, навіть громадськими
вбиральнями… Кілька місяців тому журналісти «Волинської газети» спілкувалися з
керівниками багатьох провідних підприємств, які серед своїх засновників мають
іноземних власників. Усі одностайно наголошували, що їх компанії можуть
надавати гуманітарну допомогу суто цивільному населенню. Навіть медикаменти і
продукти харчування за правилами їхніх компаній не можуть бути передані для ЗСУ
чи інших збройних формувань. Хіба що самі працівники можуть це зробити…
– Так, це правда. Уся допомога, яка нам надходить, також
призначена для цивільного населення нашого чи інших міст. Тож ми розподіляємо
її і для наших мешканців, і для ВПО, і в інші міста скеровували.
– Чи була реакція шведів на цей терористичний акт?
Можливо, хтось із них говорив з Ігорем Поліщуком чи Вами? Як вони на це
дивляться? Чи буде продовжуватися ця співпраця? Може дали підтвердження владі
їміста, що вони розуміють цю залякувальну політику росін?
– Ми отримали таку підтримку… Можливо, це ще один із
таких факторів, що нервують рашу? Рівно місяць тому ми підписали партнерську
угоду з містом Швайнфурт, у якому також знаходиться завод СКФ. Це Німеччина. Ми
дуже тісно почали з ними співпрацювати саме на платформі СКФу і містом.
Відповідно зародилися партнерські стосунки між двома містами. І ось мер міста
Швайнфурт записав відео звернення до своїх мешканців з підтримкою міста Луцька,
його надіслали і нам. Нам висловив підтримку і Край Ліппе, що у Німеччині. Від
самих шведів безпосередньо в сторону міської ради не приходили ніякі
повідомлення, однак у підтримку заводу звучало, що все таки вони будуть
підтримувати українців і далі працювати.
– А як відреагували на цей ракетний обстріл
міста-партнери Луцька?
– Як вже мовила, надійшли слова підтримки від Краю Ліппе
і Швайнфурта. Були з Польщі дзвінки. Не знаю, чи хтось особисто телефонував
меру, але листи від цих мерій і рад надходять. Вони неодноразово запитують,
якої допомоги ми потребуємо. Дуже багато допомоги нам надавали міста Польщі,
Німеччини, Литви, зокрема, Жешува і Торуня. Оздоровлюються за кордоном і наші
діти. Їх приймають наші міста-партнери. Це суттєва підтримка. Велику кількість
генераторів передав Жешув, містяни дуже активно попрацювали у цьому напрямку.
Велику кількість допомоги надіслав Швайнфурт, зокрема, пожежний автомобіль для
ДСНС. Підтримка міст-партнерів є.
– Думаємо, керівництво міста вже прийняло відповідні
рішення щодо надання необхідної допомоги для відновлення вражених потужностей
підприємства? Знаємо, що над усуненням наслідків попередніх ворожих обстрілів
на об’єкти інфраструктури місто працювало спільно з Волинською обласною
військовою адміністрацією. Чи буде така співпраця і зараз?
– У першу чергу, щодо усунення наслідків. Після
прильотів, там був і міський голова, але усі заходи відповідно здійснювали
служби ДСНС, Нацполіції і Служби безпеки України. Вони задокументували всі ці
процеси. ДСНС здійснювала всі процедури, які потрібні для розбору завалів,
звільнення і рятування людей і т. д. Оскільки СКФ – об’єкт приватної
інфраструктури, міська рада не може фінансувати чи надавати якусь допомогу для
відновлення об’єкту. Лише може бути надана допомога і вона надана мешканцям
громади, зокрема, й родинам загиблих. Було повністю оплачено всі послуги з
поховання загиблих працівників. Ті, хто перебуває у медичних закладах, отримали
повний спектр комплексного медичного
обслуговування. Абсолютно усе безкоштовно. І допомога для сімей, про яку
оголосив Ігор Ігорович, буде. Це по 200 тисяч гривень на сім’ю. Зараз готуються
і подаються усі необхідні документи. Має відбутися процедура подачі документів,
проведення певних дій, тому це ще в роботі. Сім’ї ще не отримали цих коштів.
– Можливо, Вам відомо, як відреагувала на руйнування і
втрати сама компанія? Чи була якась допомога від шведських власників СКФ?
– Я особисто спілкувалася із директором заводу, усі
працівники в них застраховані, тому отримають усі види допомоги. Не цікавилася,
чи ще якісь кошти, окрім страховки, будуть виділятися. Але вони також
долучилися до організації поховань, закривали усі супутні витрати, які були.
Чи буде у Луцьку «своя оборонка»?
– Ірино Іванівно, війна триває вже другий рік. Бачимо, що
ні російські урядовці, ні населення росії навіть не думають, щоб її припинити,
тим паче визнати свої злочини проти українського народу. Можливо, цей виклик,
маю на увазі ракетний обстріл під приводом ніби то знаходження там підшипників
для військової техніки, варто було би прийняти, як це приймають наші воїни на
фронті. Найкращою відповіддю ворогу було би, якби Луцьк мав десяток-другий
військових заводів. За часів Польщі у Луцьку був бронетанковий завод… Та й у
часи союзу луцькі підприємства працювали на оборонку. А чом би нам не подбати
про заводи, які будуть дбати про захист і країни, і рідного міста, служитимуть
і Україні, і Європі. Хай вони будуть не швецькі, а українські. Вироблятимуть
все, що потрібно, аби збивати ворожі літаки і кораблі, з яких здійснюються
пуски, а в майбутньому при потребі повернути їх ракети у точки запуску. Є така
стратегія у Луцька? Можемо ми, як місто, звернутися до Президента, Уряду,
депутатів, оборонпрому з таким меседжем? Важкий тягар, але ж не можемо
безкінечно брати озброєння від інших країн. Маємо шукати свої і такі
можливості.
– Ви ж розумієте, що місто не може потягнути цю ланку.
– Тому що дороговартісна?
– Так, і дорого, і така господарська діяльність несумісна
з місцевим самоврядуванням. Тобто навіть, якби місто ініціювало щось подібне,
то держава мала би створити відповідну установу чи організацію. Де?
– Ірино Іванівно, йдучи до Вас на розмову, звичайно ж, я
не передбачав такого повороту. Але ось читаю на сайті міської ради, що місто
має закупити дрони для фронту. А чом би нам не сказати, що Луцька міська рада
прийняла рішення інвестувати ці кілька мільйонів у власне виробництво, яке
запустило би у серію потрібні дрони?
– Ми не можемо це робити, – мовить господарка кабінету. –
Це неможливо.
– Але колись такий час може настати. Сьогодні ж ніхто не
приховує, що нам допомагають усі європейські країни – і зброєю, і технікою, і
боєприпасами, і медикаментами. Усім допомагають. І наших жінок і дітей
приймають. І захисників навчають. Але ж їх росія не обстрілює. Нічого
страшного, як поляки, німці, шведи нададуть нам допомогу у будівництві таких
потрібних Україні заводів і підприємств військового призначення. Це прямий прецедент.
Хоче раша, щоб у нас були військові об’єкти, вони будуть. Сто, тисяча… Скільки
потрібно, стільки й буде. Та й Ви добре знаєте, що насправді рашистам ніяких
приводів і не потрібно: вони їх придумають. Їх мета – стерти Україну, фізично
знищити чи поработити її народ. Це ж вони відкрито говорять зі своїх
зомбоящиків… А де ми створимо, звісно, буде для них секретом. Чом би не лише
нашому, а й іншим містам з такою ініціативою не звернутися до Президента? Він у
нас доволі кмітливий. Допоки ми будемо виправдовуватися, вислуховувати
російські брехні? Гинуть, захищаючи Україну і чоловіки, і дівчата. Люди, чим
можуть, допомагають, але їм потрібна зброя…
– Так, але не забуваймо про законодавство. На сьогодні
для того, щоб міська рада могла це сказати, вона повинна створити юридичну
особу, умовно кажучи, КП, яке має цим займатися. Міська рада як орган місцевого
самоврядування не може виготовляти ці речі. І закупляти деталі і т. д., це
неможливо. Коли створити КП, далі включається законодавство господарської сфери.
Комунальному підприємству не може міська рада гроші просто.
– Але може Луцьк у майбутньому мати такі підприємства?
– Це питання для роздумів, але, як на мене, це може також
викликати і зворотню реакцію росії… Вони будуть до нас засилати більше диверсійних
груп, розвідувати цю інформацію…
– Ми не можемо боятися ні їхньої брехні, ні диверсантів,
ні шпигунів. СБУ вже активно цьому протистоїть. Це війна. Як на фронті, так і
тут маємо виявляти ворогів, працювати скрізь і в усьому на випередження. Буде
закінчення війни. А далі? Потрібно, щоб наша країна була сильною зі своєю
армією і зброєю.
– Так і буде, але самоврядування має суто мирні цілі.
– Ірино Іванівно, цими днями нам, журналістам, довелося
чути й такі думки лучан: «Місту потрібно вкладати кошти у свої ППО. Краще десь
потерпіти з облагородженням і ремонтами, а зекономлені кошти направити на
підтримку військових програм захисту Луцька, для створення власного безпекового
щита». Можливе таке у майбутньому? Чи ведуться подібні розмови у кабінетах
самоврядування одного з найстаріших міст Європи?
– Насправді ми навіть не знаємо, де дислокуються ППО, але
вони у нас точно є і працюють. Ця інформація не доводититься до органів
місцевого самоврядування. Це нам не потрібно знати – це військова таємниця.
– Може місто купити власні ППО?
– Ні, місто купити ППО не може, але з військовими
співпрацюємо. Бо є багато речей, які робить місто для військових, які не
вписуються у загальноприйняті рамки роботи органів місцевого самоврядування. І
навіть не виносяться і не повинні виноситися у публічну площину. У нас війна і
ми робимо все для підтримки ЗСУ.
Не хвались, що зробив
– Зараз є багато патріотів, які займаються волонтерством,
жертвують на армію, і хочуть певних публічних звітів від керівництва наших
громад… А чи варто у такий час про все звітуватися чи говорити на кожному
кроці?
– Ні, не потрібно. Тому й кажу, якщо беремо загалом
законодавство, дотримання якого на сьогоднішній день чітко контролюється
правоохоронними органами, ми не можемо виходити за межі своїх повноважень. Але
скажу, що ми перші в Україні, які навчилися здійснювати закупівлі військового
спорядження, військових речей для військових. Ми перші не побоялися оголошувати
тендерні закупівлі на ці самі дрони, у першу чергу, вивчивши ретельно
законодавство. До нас звернулося дуже багато міст, які запитують, як ви
здійснюєте ці процедури. Здебільшого усі дають субвенції військовим із бюджету:
«Ви собі, військові, купіть». Це найпростіша форма допомоги і найменше
відповідальності. Тому що депутати прийняли рішення скерувати певну суму
субвенції на таку то військову частину і все.
– Якось під час звіту голови Іваничівської громади один з
волонтерів, ніби дорікаючи, допитувався: «Скільки дронів Ви закупили для
військових?». Не знаємо, чи задовольнила його відповідь Лідії Михайлівни, але
журналістам вона пожурилася, що законодавство громадам забороняє це робити і на
це нема ради. Хіба що за рахунок власних внесків, що й роблять чимало громад і
колективів. Чи можете поділитися досвідом з нашими громадами? Як його напрацювали?
– Ми цього ніколи не приховували. Це все залежить від
людей, які роблять цю роботу. Чи, умовно кажучи, готові вони сісти і цілодобово
працювати, щоб підготувати всю документацію, правильно прописати, взяти на себе
відповідальність у першу чергу, бо ж це бюджетні кошти. Величезна
відповідальність закупівельника, а вони в нас найкращі.
Історія – наше серце
– Мені дуже приємно, що говорячи з Вами, розуміючи, що
поле діяльності міського самоврядування – це мирне життя, бачу керівницю, яка
розуміється і в питаннях оборони. Втім, хочеться перевести розмову трохи в інше
русло. Луцьк – місто великої і потужної історії, яку також хоче вкрасти від нас
росія, що й робила багато століть. Освіта, культура, суспільні інституції – це
також наша зброя. Як у цьому контексті працює міське самоврядування Луцька?
Маємо ж Луцький замок, старовинні храми,
прекрасні музеї…
– Історія – наше серце. Насправді ж є 590 постанова, яка
чітко регламентує витрати бюджету громади у військовий час. Якщо раніше ми
могли фінансувати культуру, здійснювати ряд заходів, то на сьогоднішній день
усі заходи на волонтерських засадах, або ж за рахунок благодійних коштів. Кошти
можуть спрямовуватись лише на утримання об’єктів, заробітну працю працівників,
якщо говоримо про сферу культури. Тобто на сьогодні у цій сфері самоврядування
надзвичайно важко працювати, тому що
багато на що ми не можемо витрачати кошти. Наприклад, провести майстер клас для
дітей, закупити папір, фломастери… Ми не можемо цього зробити. Тим не менше, ми
шукаємо шляхи, залучаємо спонсорські кошти в різний спосіб – грантові,
благодійників і підтримуємо культуру, освіту, пам’ятки культури.
– Нещодавно і «Волинська газети» писала про прекрасний
європроєкт… Були ми на відкритті нової екскурсійної локації в Окольному замку. Це
ніби подорож у далеке-предалеке минуле луцькими підземеллями…
– Так воно і є.
Будівничі Майбутнього
– Бачимо Вас на багатьох громадських заходах, зустрічах,
конференціях. Ви не тільки добре володієте мистецтвом спілкування, а й завжди
щиро і чесно говорите про проблеми, вмієте вислухати й опонентів, і критиків,
чуєте слушні думки і поради. Звідки це у Вас? Вроджене, як мовиться, від тата й
мами, прадідів, від вчителів чи вже теперішніх ваших колег?
– Ви знаєте, мабуть, ось така відкритість і чесність, я
сказала б, це швидше від батьків. Часто мені ставлять питання: «Як ти сюди
потрапила?» Тому що всі звикли думати, коли в тебе батьки заможні, займають
великі посади, високі чини, ти можеш бути теж десь на якихось високих посадах.
Але це не так. Тому що у мене тато простий водій, який все життя пропрацював на
різних транспортних засобах і по сьогодні трудиться водієм маршрутного таксі у
нашій громаді, а мама – бухгалтер, яка теж все життя працювала бухгалтером, або
головним бухгалтером. Мої батьки не мають вищої освіти. Вони є прототипом
істинних робітників – вихідців із села, які приїхали в місто, аби будувати своє
майбутнє і майбутнє своїх дітей. І мабуть саме через те, що вони не мали змоги
свого часу здобути вищу освіту, мати все те, що мали інші діти (мама моя з
багатодітної сім’ї, батько – трохи із заможнішої), вони намагалися все це
зробити для нас із сестрою.
– Звідки ваші тато і мама?
– Моя мама з с. Гораймівка, що на Маневиччині, а тато – з
с. Іванчиці, колишнього Рожищенського р-ну, тепер це Луцька територіальна
громада.
– Як же їх знайшло кохання?
– Вони познайомилися в Іванчицях. Мою маму направили на
практику в колгосп бухгалтером. Там і познайомилися… Одружилися і спочатку жили
в селі.
– ЯА як Ви опинилися у Луцьку?
– Татові батьки були трохи багатші і купили їм старенький
будиночок у цьому місті. Вони переїхали сюди. Я народилася вже у Луцьку.
Для батьків завжди в пріоритеті було наше майбутнє. Вони
нас виховували в любові до праці і розумінні того, що нічого легко не дається,
тому що вони завжди важко працювали. Коли дідусь і бабуся купили їм стареньку
хату, вони побудували будинок з нуля. Хата була настільки старенька, що нічого
не залишалося, як її знести і побудувати нову. Все життя, скільки себе
пам’ятаю, батьки по крупинці збирали, складали гроші, щоб добудувати будинок,
облаштувати його, нас одягнути. Завжди старалися, щоб був якийсь транспортний
засіб, бо треба було їхати в село на городи. Я бачила цю їхню одержимість… Вони
й нас так виховували: нічого просто так не падає з неба. Тільки коли попрацюєш,
щось матимеш. У мене є ще молодша на три роки сестра Юля. І власне ми обоє
провчилися (кожен у своїй сфері: сестра – бухгалтер, я – юрист) в середньому
спеціальному та вищому закладах освіти. Навчаючись, не маючи ще вісімнадцяти
років, обоє вже працювали. По невеликій кількості годин – у сімнадцять років,
але працювали. І відповідно вже здобували освіту вищу в університетах… Тож
думаю, що все це у мені було закладено генетично, від народження, плюс
виховання. Йому наша мама приділяла дуже багато уваги: « Все-таки – дівчата. Ви
маєте усе вміти…»
– А як Ви прийшли у політику?
– Це ціла історія… Політичне життя розпочалося з партії
“Фронт змін”, який згодом об’єднали з партією Юлії Тимошенко.
– Як сприйняли це батьки?
– Вони були проти! Категорично не хотіли, щоб я влазила у
ці нетрі. Я ж була дуже активною.
– Звідки ці лідерські якості?
– А я і в школі завжди була активісткою, весь час
обиралася старостою. Значний вплив на формування моєї особистості мала моя перша
вчителька Леся Іванівна Волинець. Наша із сестрою перша вчителька. Нині вона
директорка НРЦ. Вона надихнула мене на високі речі, першою помітила мою
активність і стала розвивати мої лідерські здібності, виокремила мене з-поміж
інших, як дитину, яка може в класі зайняти дітей, щоб вони не шуміли.
– Де Ви навчалися?
– У Луцькій ЗОШ №13. Це ще один стереотип, який я руйную.
Усім кажу, що закінчила школу, яка на той момент єдина у місті була неповною
середньою. Дитина, якщо має бажання і задатки, і в простій школі здобуде
знання.
– Це Ви усім і довели…
– Я закінчила 9 класів і пішла вчитися у педагогічне
училище… Хотілося продовжити навчання з однокласниками, бо це був перший рік,
коли у нас з’явилася одинадцятирічка… Але батьки наполягли, бо вони у мені бачили
педагога, щоб ішла вчитись на вчительку. Мрія бути юристом жила з 5-го класу в
моєму серці. Тому потім був Київський національний університет імені Тараса
Шевченка, юридичний факультет.
– Буваєте у селах, де народилися ваші тато і мама?
– Буваю. Нечасто вже, але буваю. Немає у мене вже ні
дідусів, ні бабусь. Дідусь по татовій лінії помер у позаминулому році. У с.
Іванчиці його будинок. Ми із сином туди приїжджаємо… Батьки їздять частіше. Це
наче яка оаза для відпочинку від міського життя. Любимо на природі посидіти
разом, хоч тепер для цього залишається все менше і менше часу.
А де жили мамині батьки, там зараз мешкає мамин брат. Ми
приїздимо до них на великі релігійні свята. Це наша сімейна традиція. Там ми
збираємося родиною.
Жити у час
реформ і війни
– Ірино Іванівно, Ви особисто опікуєтеся питаннями
діяльності виконавчих органів міської ради. Їх з об’єднанням Луцької громади з
поблизькими сільськими громадами значно побільшало. У чому вони полягали і чи
вдалося вам знайти рівновагу між міськими і сільськими самоврядними
територіями?
– Насправді з цим дійсно є проблемка, бо кожен
старостинський округ колись мав свою сільраду чи й ТГ, а отже і власний бюджет.
А зараз у нас велика територія, велика громада, існує
черговість виконання робіт, проблемні питання глобальніші.
– Так будується наша держава. Не просто жити у час
реформ… А тепер додалася ще й війна…
– Це правда. Тому довелося дуже багато що
перелаштовувати, налагоджувати… Бувало, що дехто і протестував, їм не
подобалися наші вимоги. Ми шукали варіанти, як стабілізувати ситуацію, щоб вони
отримували те, що отримували раніше, але вже по-іншому. Ми зробили суттєвий
перерозподіл. Всі функції повноважень, що стосуються вузькопрофільних питань,
ми передали нашим управлінням і департаментам, які дислокуються у міській раді.
Тому у кожному старостинському окрузі працює староста, який є нашим зв’язковим
між міським головою і населенням, його помічники. У кожному старостинському
окрузі маємо два-три працівники, які представляють міську раду і є таким своєрідним
комюніке між владою і населенням. Виїжджають у старостинські округи згідно
графіку представники ЦНАПу, які надають всі адміністративні послуги, а також
департаменту соцполітики або інших структур, які мають там свої прийоми. Люди,
знаючи, що приїде такий то спеціаліст, можуть звернутися до нього, або ж
приїхати у Луцьк. Як зручніше або більше подобається. Але послуги можна
отримати також і на місці, бо є такі своєрідні міні ЦНАПи у кожному
старостинському окрузі. Власне стиль життя дуже відрізняється. Люди, які
проживають у селах, хочуть, щоб у них було, як у Луцьку. Але всі розуміють, що
апріорі це неможливо. Адже кількість населення, віддаленість від міста не дають
можливості зробити, щоб у них було все так, як у місті. Втім, це ще залежить і від
сфери діяльності… Якщо це освіта, вона має бути якісною скрізь. Ми переглянули
усі склади педагогічних колективів. Нікого не звільняли, але десь директорів
підучили так працювати, як працюють у місті. Тобто тут нема питань. Але реформа
освіти зобов’язує нас зважати на те, що кількість учнів у класах має
відповідати встановленому законодавством. Відповідно освітня субвенція
розраховується на педагогів в залежності від кількості учнів. На сьогоднішній
день ми не доотримуємо фінансування по освітній субвенції, тому що у нас
навчальні заклади не відповідають вимогам законодавства по кількості дітей. В
класі має бути 27 дітей. Це норма. Тільки тоді педагоги повністю отримують
фінансування на свою заробітну платню. Така норма застосовується до міських
громад незалежно від того, чи в складі є села. У минулому році ми не доотримали
освітньої субвенції більше 60 млн гривень. У цьому році знову 60 мільйонів
субвенції ми не доотримали. У селах є класи, в яких тільки п’ять-сім дітей, і
школу закрити ми не можемо, бо батьки просять і не розуміють того, що коли ми
школи об’єднаємо, організуємо доїзд, їхні діти будуть отримувати набагато
якіснішу освіту. За останні два роки деякі сільські і сім шкіл Луцька ми
понизили у ступені. Тому що, окрім вимог мати 27 дітей у класі, є ще вимога, що
на паралелі має бути два десятих і два одинадцятих класи. Не менше 100 дітей
старшої школи. Ті школи, які ми перевели з ліцеїв у гімназії, не витримують цих
норм вже енну кількість років. Робимо аналіз і ми розуміємо, що цих дітей там
не наберуть ніколи. І ми змушені були це робити. Ця ж історія і по селах. Вони
всі стали дев’ятирічками. Ми закрили за весь період лише одну школу в
Іванчицях, в якій було з 1 по 9 клас 17 дітей. Їх тепер довозять за бажанням до
Рокинь або Княгининка.
Управлінський стиль роботи
– Ви щира українка, жіноче обличчя тепер вже найбільшої
громади Волині опікуєтеся досить непростими питаннями. Маємо на увазі
різноманітні управління, відділи, інститут старостатства, інші підрозділи
Луцького самоврядування, серед яких є і силові структури, хоч би й та ж
муніципальна варта. Як Вам вдалося налагодити ефективну роботу на цім
управлінськім полі?
– Стиль мого керівництва такий, щоб підлеглі не хотіли
мене півести. Тобто маєш побудувати з ними так свої відносини, щоб вони
зрозуміли наскільки важлива їх робота, щоб їм було незручно щось не виконати.
Крім того, своїм прикладом показую спільну роботу у вирішенні питань. Оцей
принцип я використовую у роботі.
– Доки чекав на Вас у приймальні, переконався, що ваші
підлеглі, хоч і заклопотані, все ж комунікабельні і привітні, не боязкі, видно,
що Вас поважають.
– Буває по-різному: можу і насваритися, і зняти премію, і
навіть виставити когось із кабінету. Усі знають, що я можу бути і дуже строга,
але у більшості випадків намагаюся чітко поставити завдання, щоб мої підлеглі
знали, що потрібно зробити. Вважаю, що переходити на крик не потрібно. Слід так
вчинити, аби люди хотіли тобі допомогти і зробити все так, щоб не підвести тебе
перед керівником. Їхні працівники не підводять їх переді мною, а мої керівники
мають так працювати, щоб мене не підставити перед міським головою. Оце вважаю
ключовим і вони сприймають це з повагою.
У нас сьогодні була нарада з керівниками структурних
підрозділів щодо стратегії розвитку міста, які дотичні до написання стратегії
міста. Ви ж знаєте, що ми виграли грант і зараз готуємо стратегію міста.
Сьогодні говорили про робочі групи. Кого і до котрої маємо включити по
стратегічних напрямках. Так, ми дискутуємо, сперечаємося, йде бурхливе
обговорення. Ми можемо і пожартувати, і посміятися, але вони знають, що за ці
рішення ми будемо нести відповідальність. Є ж люди, до яких є певні зауваження.
До цих груп маємо залучити як тих, хто працює у владі, так і представників
громадського середовища, експертів різних сфер, скажімо бізнесу і т. д.
Хочеться, щоб вони були максимально конструктивними. Тому й таке бурхливе
обговорення.
– А є для Вас такі керівники вгорі, що Ви їх боїтесь?
– Скоріш я відчуваю почуття не боязні, а
відповідальності. Що стосується міського голови: я боюся його підвести. Боюся,
щоб його не засмутити. До цього зобов’язує той квотум довіри, який він мені
дав. Те коло обов’язків… Розумію, що він мені довіряє, вірить у мене і я
справлюся з цим. І розчарувати його буде неправильно. Є зона відповідальності.
Так, перед Міністерством мені буває страшно. Ти про щось звітуєш, говориш і це
може вплинути на якісь глобальні питання для міста. Не за себе я боюся, а за
те, що від їхніх дій і рішень щось може залежати для міста – не виділять
коштів, не дадуть субвенцій. Оце страшно, коли ти можеш якимось своїм словом,
дією, яку ти вважаєш, що ти компетентний у цій сфері, а хтось навпаки угледить,
що ти була недостатньо переконливою, обізнаною у цій сфері і це вплине на твою
роботу. От я цього боюся. Не людей, які там накричать на мене. Та, Боже… Я
ніколи не боялася і не соромилася запитати про те, чого не знаю або менше
орієнтуюся. Вважаю, що компетенція людини залежить від комунікабельності.
– Але Ви не втікаєте від відповідальності і не ховаєтесь
за чужі плечі…
– Ні.
Янгол і Божа Мати
– Бачу за Вами янгола і Божу матір. Наскільки важка ноша
покладається на ваші плечі? Яке коло обов’язків має заступниця голови
європейського міста?
– Насправді це величезний обсяг повноважень. Це не просто
представницька функція, бо ж є ще блок – як представницька функція. Бувати на
всіх заходах, подіях, які організовує або ж дотична до їх організації міська
рада. Міський голова чи заступники маємо скрізь представляти обличчя міського
самоврядування. Це постійна напруга. Ти маєш бути завжди до цього готовою.
Оскільки я жінка, то мені потрібно врази більше часу для догляду, аби охайною і
красивою піти на роботу чи котрийсь із заходів.
– Так, і ми, журналісти, Вас бачимо розумницею і
красунею. А є в Ірини Іванівни власна перукарка чи бодай гримерка? Хто
допомагає Вам підбирати сукні, макіяж, дати стильну пораду зреш