У ці святкові дні, коли повсюди розвішані
синьо-жовті прапори, а з трибун ллються потоки полум’яних слів про Українську
самостійну соборну державу, як не згадати про часи, коли біле було чорним і
навпаки?
У роль «жовтоблакитника без маски» мені довелося
увійти не по своїй волі. У дев’ятому класі десятирічки на уроці військової
підготовки воєнрук Сергій Шаров вишикував наш клас, уздовж шеренги пройшов
якийсь чолов’яга в цивільному, а потім тицьнув пальцем на мене і Богдана
Семенюка. І нас викликали до директора.
Виявилося, якийсь режисер із обласного театру вибрав
нас обох на ролі… Аж дух перехопило, як почули!
Школа брала участь у т. зв. «політбоях» із іншими
навчальними закладами, і крім змагань інтелектуальних щодо ситуації в світі
організатори придумали ще й інсценізовані виступи. Оскільки фінальний бій з
школою №5 проходив під егідою «Українські буржуазні націоналісти: кому вони
служать?», то тематика була зрозумілою. І наша сьома вирішила заручитися
допомогою професійного режисера.
Так автор цих рядків став очільником «боївки УПА», а
Богдан – рядовим «головорізом». Завдання перед нами поставили чітке й
зрозуміле: замордувати «молоду вчительку зі Сходу» (учениця Наталія Дорошина),
показавши тим самим «звірячу сутність буржуазного націоналізму». Її «син»
(другокласник Ігор Чуб) виконував роль жертви і сироти, якій дала дорогу в
життя Радянська влада і Комуністична партія…
Кілька місяців ми тільки те й робили, що
тренувалися. «Вчительку-Наташу» з тризубами на кашкетах як тільки не «вбивали»:
і сокирою рубали, і закруткою душили… Нарешті режисер ухвалив остаточне
рішення: «жовто-блакитні вовкулаки (тобто, ми з Богданом) «уб’ють» її
пострілами з німецького «Шмайсера», героїня перетвориться на пам’ятник, її дитя
– на символ вірності партії і совєтам, а ми, «упівці-кровопивці», назавжди зникаємо
«в мороці історичного небуття» (тобто, за лаштунками сцени).
Одягнуті відповідним чином, на сцені Палацу піонерів
(тепер це в Луцьку Палац учнівської молоді), наш квартет блискуче виконав
поставлене завдання… В мене навіть почесна грамота збереглася!
На передніх кріслах переповненого залу сиділи
«достойники» з числа керівництва обкому та міськкому партії, радянських і
комсомольських органів. Багато хто з них живий і досі. Правда, плескає вже з
іншого приводу: не «замордованій» «учительці» зі Сходу, а таким, як ми з
Богданом Семенюком…
І сидять вони в президіях чи крокують проспектами так
само в перших рядах, тільки не під червоними стягами, а в ореолі синьо-жовтих
кольорів.
Шкода тільки, що Ігор Чуб усієї цієї химери не
бачить: талановитий журналіст передчасно помер.
Володимир ДАНИЛЮК.
На фото з архіву: радянський пропагандистський
плакат, створений після публікації Звернення «До населення тимчасово окупованих
районів України» від 12 січня 1944 року, підписаного першим секретарем
Центрального комітету КП(б)У Микитою Хрущовим, де йшлося: «Ваш ворог – не
тільки німецькі розбійники. Ваш ворог – зграя німецько-українських
націоналістів. Всякі ці бандери, мельники, бульбівці, що продавшись Гітлерові,
допомагають йому поневолювати наш народ, нашу Україну».