Він не ховався від мобілізації, а коли отримав повістку, прибув у визначений час у ТЦК та СП, а потім став військовослужбовцем 141 Окремої механізованої бригади Сухопутних військ ЗСУ. Роман Володимирович воював із окупантами на передовій лінії фронту, отримав статус учасника бойових дій і, відповідно, ветерана російсько-української війни… Але все це виявилося другорядним, бо в січні минулого року солдат Роман Поцалуйко під дронового удару ворога по позиції разом із кількома іншими побратимами перестав виходити на зв’язок. Їх визнали «п’ятисотими», тобто, такими, чия подальша доля невідома.
Його мама, Ніна Поцалуйко, також приходить на мирні акції родин українських воїнів, які досі в полоні чи вважаються такими, що зникли безвісти. Як і дружина Надія і син Богдан, який у цьому році закінчив 11 класів…
Зазвичай жінки, діти, інші люди старшого віку, стоять на Театральному майдані біля входу в луцький ЦУМ. На відміну від учасників інших публічних заходів, тут люди поводяться без пафосу, гамору чи агресії. Але в їхніх очах страждання, а в серцях найпекучіший біль – невідомості… А коли картонки, банери, прапори і портрети згортаються, багато хто з них іде до нової стели, де віднедавна встановлені портрети наших хлопців, чия доля невідома. І серед них зображення солдата Романа Поцалуйка, 1982 р. н.
15 січня 2025 р. стрілець 1 мотострілецького відділення 3 мотопіхотного взводу 3 мотопіхотної роти мотопіхотного батальйону 141 ОМБр виконував бойове завдання в районі н. п. Времівка Волноваського р-ну Донецької обл. на позиції «Бульдог». Ворог застосував проти групи наших бійців дрони. Наступного дня, як повідомила родина, наші виявили невстановлені тіла українських військовослужбовців, але доступ до позиції було втрачено… Чи був серед загиблих солдат Роман Поцалуйко? А якщо ні, то яка його подальша доля? Досі ніхто не знає відповідей. Або їх не шукає.
Командир мехбригади діяв за стандартною процедурою: видав наказ, яким зобов’язав комбата до початку лютого 2025 р. провести службове розслідування. Про його результати нічого не відомо.
Натомість 17 січня того ж року командир 141 ОМБр скерував у Луцький ОМРТЦК та СП офіційне повідомлення, що підпорядкований йому військовослужбовець вважається таким, що зник безвісти під час виконання бойового завдання. Через 3 доби про це офіційно повідомили дружину воїна – Надію Поцалуйко.
Щоб хоч щось з’ясувати, рідні та близькі зверталися в усі інстанції. В тому числі і до Уповноваженого Верховної Ради з прав людини Дмитра Лубінця. Але нічого з’ясувати так і не вдалося…
Зрозуміло, що зниклих безвісти багато. Ясно, що країна-окупант фактично відмежувалася від взаємодії з українською стороною в цьому напрямку. Є й інші вагомі чинники, чому так важко дізнаватися про долю і зниклих безвісти, і військовополонених. Але стукати в усі двері потрібно. Бо в державі є чимало структур, які повинні виконувати свою роботу. І вона зовсім не закінчується лише після факту мобілізації людини якимось ТЦК та СП, а на цьому етапі тільки розпочинається.
На жаль, фактично бездіють і структури цивільно-військового співробітництва та психологічної підтримки персоналу, чиїм святим обов’язком є саме постійна взаємодія з сім’ями всіх військовослужбовців.
Стандартна і трагічна ситуація, на превеликий жаль.
Тому «Волинська газета» скерувала офіційний запит до Командувача Сухопутних військ Збройних Сил України генерал-майора Юрія Шаповалова з проханням вплинути на стан справ і хоча б спробувати встановити, що ж сталося з лучанином Романом Поцалуйком та його побратимами на позиції «Бульдог». Бо ж відомо: доки немає бездиханного тіла солдата, завжди є дуже висока ймовірність, що він живий, можливо, у ворожому полоні без будь-якої можливості зв’язатися з родиною.
Чому важливо про такі історії повідомляти в медіа? Бо є й діючі військовослужбовці, і ветерани зі складу 141 ОМБр, які можуть щось знати про долю і цього конкретного воїна, і багатьох інших волинян, які не вийшли із бою…
Володимир ДАНИЛЮК.
На фото автора: книга зниклих безвісти біля Ковельської міської ради; зображення солдата Романа Поцалуйка (в центрі) серед інших воїнів, чия доля невідома, на стенді Театрального майдану м. Луцька.