Допоки Україна не підписала з країнами Євросоюзу угоду про безвізовий режим перетину кордону для власних громадян, живемо в умовах, коли благі наміри запровадження пільг для окремих категорій волинян перетворюються на штучні перепони для вільного пересування інших людей.
Отже, 30-кілометрова зона можлива не тільки навколо зруйнованого в 1986 р. енергоблоку Чорнобильської АЕС ім. Леніна, де територія забруднена радіоактивними викидами. Саме така відстань від нинішнього українсько-польського кордону стала мірилом, яке дозволяє значній кількості мешканців області отримати «Карту малого прикордонного руху». Перевагу вона дає єдину, але дуже вагому: її український власник, що не менш як 3 роки мешкає в цій зоні, може безвізово побувати в сусідній державі. Щоправда, на віддалі, яка не перевищує все тих же 30 км.
За умов, коли в доволі скромно економічно розвинутих прикордонних регіонах нашої країни про високі заробітки годі й мріяти, ця «карта» стає своєрідним карт-бланшом для покращення матеріальних статків не тільки окремо взятих громадян, але й цілих соціальних прошарків. Секрет її застосування дуже простий: треба розжитися на транспортний засіб, у який перед відправкою за кордон помістити якомога більшу кількість пального, котре потім з успіхом продати польським споживачам. На зворотній дорозі необхідно побувати в місцевих магазинах, де купити (бажано під час розпродажу) товари широкого вжитку або продукти харчування, котрі згодом можна вигідно реалізувати на волинському ринку. Таким чином одна-єдина поїздка приносить дохід, що перевищує тижневий заробіток тих земляків, які ходять на роботу удома.
Це, щоправда, стосується варіанту легальної вигоди. Коли ж говорити про «тіньовий бізнес», то контрабандні товари у вигляді тютюнових і алкогольних виробів здатні буквально озолотити їхнього власника: те, що в нас коштує в гривнях, у Польщі ціниться у два з половиною рази дорожче! Зрозуміло, якщо операція провалиться, винний надовго втрачає можливість відвідувати не тільки сусідню країну, але й інші держави, що входять до Європейського Союзу.
Навіть побіжний аналіз маршрутів, які обирають наші «картовики», говорить про суто комерційну складову їхніх візитів на той берег Західного Бугу. Наші співвітчизники не відвідують музеїв, концертів чи якихось інших публічних заходів. За рідким винятком бувають у храмах. А коли вже говорити про якусь гуманітарну складову їхніх подорожей (наприклад, облаштування православних кладовищ на Холмщині чи Грубешівщині), то й до цього в них руки ніколи не доходять.
Наших братів-поляків ця ситуація, без сумніву, повністю влаштовує (за винятком проявів контрабанди). Бо везуть волиняни в Польщу не тільки пальне, горілки чи сигарети, але й валюту, яку витрачають на придбання товарів у тамтешніх крамницях. Зростання збуту, у свою чергу, позитивно позначається на діяльності польських товаровиробників.
А що натомість отримує Волинь? Фактично – дірку від бублика. Бо навіть якщо ввезений товар продається легально, то займаються його реалізацією переважно базарники чи дрібні підприємці. Тобто доходів ні в державний, ні в місцеві бюджети майже ніяких.
Проте найбільше лихо, що почало набувати ознак епідемії, це створення черг на українсько-польських пунктах пропуску «Ягодин – Дорогуск» і «Устилуг – Зосін». Інфраструктура цих МАПП є дещо відмінною, але на процес не впливає. Смуга руху (або кілька з них), якою повинні їхати транспортні засоби, що належать негромадянам Євросоюзу та недипломатам, заповнюється дедалі швидше.
Буквально цілі колони «картковиків» шикуються у довжелезні черги, що фактично унеможливлюють оперативне пересування інших українських громадян. Наприклад, минулого тижня ощасливлені можливістю безвізово відвідувати прикордонні території Польщі спритники влаштували на нашому боці МАПП «Устилуг – Зосін» чергу, що починалася майже на околицях Володимира-Волинського і закінчувалася попід Устилугом! Мало того, дві смуги руху в Зосіні в бік України були паралізовані тими «картковиками», що вже з товаром поверталися додому. Коїлися взагалі дивні речі. Для того, наприклад, щоби нікого з «чужих» не пропустити в бік МАПП, ця зухвала публіка навіть ставила буси поперек дороги! Ну, а тим, хто дуже поспішає і не проти позбавитися кількох сотень гривень чи злотих, «доброзичливці» могли й «піти назустріч», поступившись місцем у ними ж і створеному стовпотворінні…
Кому потрібен такий «малий прикордонний рух»? І що ми отримуємо взамін? Хіба що появу кількох тисяч людей, які здатні за рахунок власної ініціативи забезпечити себе достатніми для прожиття в Україні коштами… Але чи не занадто мізерним є це мірило як завжди благородної ідеї, що перетворилася на чергову профанацію?
Володимир ДАНИЛЮК.