Про закриття Луцького гарнізонного військового госпіталю йдеться вже не перший рік. І це, здавалося б, логічно. Армію скорочена до неможливості. Фінансування обмежено. А тут потрібно і штат працівників забезпечити, і чимале приміщення утримувати. Що вже казати про кошти на медикаменти, апаратуру й подібне.
Проте начальник госпіталю військової частини А4554 Олександр Хоменко й без рознарядки зверху працює, як мовиться, на випередження. Інакше, зізнається, їх давно би закрили.
Чому дамоклів меч навис над закладом, котрий за понад 70 років роботи майже 200 тис. хворих надав медичну допомогу в поліклініці й більше 70 тис. військових поставив на ноги? Причому нерідко – в прямому значенні слова: коли, не побоявшись трибуналу чи звільнення, лікар брав відповідальність і таки рятував того, кого інші «списували».
Всупереч побоюванням непростої розмови про непрості питання, фахівці військового госпіталю спокійно розповідають про реформи і в лавах Збройних сил України, і в галузі охорони здоров’я. Хоча, в принципі, нічого дивуватися: мої співрозмовники – це військові лікарі, котрі пройшли Афганістан, Косово, Ліван, Ліберію, С’єра-Ліоне, які несли службу в гарячих точках і без вагань виконували у миротворчі місії. Тож коли за плечима таке минуле, то майбутнє, в якому не стріляють і не вбивають, цих людей уже не лякає.
– Так, питання з госпіталем лишається не вирішеним. До 2017 року нас пообіцяли не закривати, – зізнається керівник закладу полковник медичної служби Олександр Хоменко, – а тому виконуємо поставлене державою завдання – надавати медичні послуги.
Серед тих, хто перебуває в зоні відповідальності Луцького госпіталю, – майже 25 тис. солдатів, ліцеїстів, офіцери та члени їхніх родин, пенсіонери Міноборони, інваліди війни та учасники бойових дій, працівники Збройних сил України, військовослужбовці інших формувань із Волині та двох районів сусідньої Львівщини.
На останній із нарад, присвячених реформуванню в Україні військових госпіталів, представники Міністерства оборони говорили про оптимізацію структури подібних закладів. Але якщо зупинитися на Луцькому госпіталі, виникає питання: куди вже більше оптимізувати (тобто нерідко й скорочувати)? На дві з половиною тисячі стаціонарно пролікованих пацієнтів (без урахування прийнятих у поліклініці) припадало торік усього 17 лікарів, 34 медсестри і 13 санітарок. Кого скорочувати, якщо четверо хірургів провели 2012-го понад 700 операцій, із яких майже третина вважаються складними?
На закиди, мовляв, армії нема, а госпіталі позалишали, Олександр Хоменко (до речі, заслужений лікар України та «Людина року Волині» у номінації «Професіонал») пояснює:
– Кількість військових у Міністерстві оборони України справді щороку скорочується, так само, як і ветеранів. Однак лишаються військові пенсіонери, інваліди, учасники бойових дій, яким держава гарантувала належну охорону здоров’я. А чому ці люди не йдуть лікуватися в інші заклади? Тому що в нашому від них не вимагають так званих добровільно-примусових внесків, здавання на мило й рушники, не кажуть платити за аналізи й діагностику, не нагадують про гроші за медикаменти. І це при тому, що за останні роки в закладі не було післяопераційних ускладнень та летальних випадків.
Щоби офіційно безкоштовні послуги такими ж лишалися фактично, щодня на кожного пацієнта йде в середньому 150-200 грн на медикаменти і 45 грн – на чотириразове харчування. А якщо приплюсувати кошти, виділені на оновлення медичного обладнання, сума виходить справді немала: торік медичне майно й апаратура потягнули майже на півмільйона гривень, а за шість місяців цього року вже пішло в межах 400 тис. грн. Хоча задля економії коштів госпіталь купує медикаменти без посередників, що зменшує ціну препаратів на 25%.
– Немалі витрати на наше функціонування – це клопіт не лише держави чи платника податку. Частину необхідного госпіталь заробляє сам. Причому що не рік, то більше, – зазначає полковник медичної служби. – У 2010-му завдяки платним послугам вдалося отримати 570 тисяч, у 2012-му – 736 тисяч, а за шість місяців нинішнього року вже маємо на рахунках госпіталю 609 тисяч гривень.
Тобто популярність закладу серед пацієнтів щороку зростає. І рекламу йому роблять не яскраві вивіски, а дяка тих, хто вже пролікувався в госпіталі.
– Маємо хороше устаткування для ультразвукової діагностики, – продовжує Олександр Хоменко. – На якісно новий рівень вийшли в подоланні проблем із аденомою простати. Невдовзі будемо ендоскопічно лікувати захворювання черевної порожнини, зокрема жовчного міхура. Хоча, звісно, прагнемо більшого: оновити рентген-апаратуру, закупити обладнання для протезування суглобів.
А ще, запевняють спеціалісти, не менш важливий фактор популярності госпіталю – ставлення до хворих.
– Коли я з миротворчою місією перебував за кордоном, мав нагоду бачити роботу лікарів інших держав. І не можу не пригадати випадок, коли до хірурга-мусульманина прибігають та кличуть: там солдат помирає, оперувати треба! А цей лікар навіть вухом не веде, бо в нього – час молитви, – долучається до розмови начальник інфекційного відділення, полковник медичної служби Святослав Кушпер. – Тому можна зрозуміти наших пацієнтів (особливо з категорії похилих і самотніх), які навіть без нагальної потреби просяться до госпіталю, пояснюючи: для профілактики. А насправді – хочуть уваги й людяного ставлення.
Зважаючи на таку завантаженість закладу, тяжко говорити про шляхи так званої оптимізації його складу. Не скорочувати, а поповнювати штат військової частини лікарем, лаборантом, молодшою медичною сестрою просить керівництво Луцького госпіталю. Бо ж і загальноприйняті норми цього вимагають: якщо на кожного пацієнта має бути по 2 медики (за європейськими мірками) і по 1,6 (за українськими), то в луцькому шпиталі цей показник становить 0,86.
Коли вкотре починають говорити про закриття госпіталю, мимохіть напрошується ще одне питання: чи не зацікавила споруда та прилегла до неї територія «владних світу цього»? Тим паче, розташований госпіталь в історичному центрі Луцька.
– Ця будівля справді унікальна. Вона належить до пам’ятки архітектури національного значення, – погоджується Олександр Хоменко. – Колись тут розташовувався монастир тринітаріїв, ще до того – православна церква. Тож раніше до нас приходили бабусі у хустках, називали безбожниками, казали відмовитися від приміщення й передати релігійній громаді. Але будь-яких інших зазіхань ми не відчували. Зокрема – і «владних світу цього». Щодо звинувачень у «безбожництві», то Олександр Хоменко наводить більш ніж вагомий аргумент: на території госпіталю діє православний храм. Та й самі лікарі, погодьтеся, виконують благородну місію: коли віра лікує душу, то вони – тіло. А якщо в недалекому майбутньому знову постане питання про закриття госпіталю, його реорганізацію чи перенесення, військові лікарі обіцяють діяти за принципом: наказ обговоренню не підлягає!
– Людяність, вірність лікарській клятві, присязі Українському народові та державі, праця за канонам християнства – ось наші критерії! – наголошують працівники госпіталю. – Доки буде хоча б один військовий пенсіонер, учасник бойових дій, доти госпіталь лишатиметься потрібен. Бо всі ці люди повинні отримувати гарантований законом обсяг медичної допомоги. Тож госпіталь є і буде життєздатним та цілодобово готовим до професійної роботи!
Оксана БУБЕНЩИКОВА.
Фото автора.