Для Шарлін

Через дуже багато років після пережитого Голокосту наша оповідачка таки знайшла в собі мужність і свідомість, щоб розповісти, як їй вдалося вціліти там, де були приречені майже всі євреї. Але найтеплішими були довоєнні родинні спогади:

«Ми мешкали на Міцкевіча, найкрасивішій вулиці Горохова, обсадженій високими розлогими каштанами. Наш будинок стояв у саду. Спереду клумба й живопліт, позаду – плодові дерева. Староста у нас бував, і римо-католицький священик, і український батюшка з довгим сивим волоссям, професори Ружицький і Стахура, лікарі Ґросфельд і Даниловський, стоматолог Янюк, єврейські вчителі з Тарбуту. Співали польською, ідиш, українською мовами. Тиюся, на чотири роки старша за мене, награвала на фортепіано…

На мій день народження приходила Дануся Кобринь, дуже добра учениця, Геля Шуберт, яка мала прекрасний голос, яскрава блондинка Зіна Небожинська, сестри Іта і Люля Берґер і моя найкраща приятелька Това, золотоволоса, блакитноока, мов ангел, усміхнена або готова посміхатися, навіть пізніше, коли була дуже голодна. Не було красивішої дитини, і всі за нею оглядалися.

Я не любила приватних уроків, але дуже любила школу. Великий і гамірний будинок із купою дітей, забави на вигоні, поїздки до Миркова та Холоєва. Де поволі струмок дзюркоче, де ромашок росте доволі, де у гаї вітер легоче, а від зел все квітує в полі… Я пізніше ховалася в тих гаях і лісах».

А потім був пакт Гітлера і Сталіна. А після «золотого вересня» 1939-го – кривавий червень 1941-го:

«Німці ходили з українцями та довгим списком прізвищ. Коли батько побачив, що вони наближаються до нашого будинку, він вибіг через задні двері в сад, але українці зауважили відчинені двері й побігли слідом. Він вибіг без піджака й не попрощався з нами. І ми вже ніколи його не побачили. Забрали також батька Тови, батька Іти й Люлі, трьох братів Флямів, які володіли крамницями одягу та взуття, двох братів Фельдмайстрів, які володіли дубильнею, і обох Флекманів, які були асистентами в університеті. Забрали 200 осіб. Мама не реагувала, коли прийшли за батьковими книжками. Три німці в мундирах, дуже ввічливі, обережно складали книжки до скринь і виносили до вантажівки. Вони працювали півдня, без допомоги жодного українця. Вантажівка був заґратована, такими забирали людей.

Мама і Тиюся мусили ходити копати канави та брукувати дороги. Мама поверталася закривавлена та вкрита синцями, бо одному українцеві не подобалася її робота. А ще від нас постійно чогось вимагали. Спершу золота й срібла. Відтак нікелю, латуні й міді. Відтак хутр, килимів і пухових подушок. Оголошували німецькою та українською через гучномовці.

В ґеті ми мешкали в одній кімнаті з трьома іншими сім’ями, самі жінки й діти. В усьому будинку була тільки одна кухня та одна вбиральня на подвір’ї. Ми спали на двоповерхових нарах. Мама й далі ходила копати канави, а Тиюсі вдалося потрапити до майстерні, де плели светри, шкарпетки та шарфи для війська. На роботі давали суп і чорну каву, але діти, замалі, щоб працювати, нічого не отримували, тож викопали підкопи в двох місцях під плотом і ходили на другий бік…».

Спочатку євреїв використовували як безплатну і безвідмовну робочу силу. І – як об’єкт здирництва:

«Ми ходили поодинці. Верхній одяг із жовтою зіркою ми залишали в криївці під плотом, але всі знали, звідки ми прийшли. Ми стояли під крамницею, звідки виходили жінки з покупками, стукали до хат. Нас ганяли, цькували собаками, кляли, але іноді давали морквину, огірок, картоплину – або продавали. Вони питали, чи маємо ми гроші й золото? Я винесла мамин перстеник з невеличким рубіном. Дві пані виходили з крамниці. Гарно вбрані, нафарбовані. Одна несла в руках сітку, в якій золотився буханець хліба. 

– Продайте мені трохи хліба, попросила я. Вони поглянули здивовано й не відповіли. 

– Я заплачу. 

– Покажи, сказала пані. 

Я вийняла перстеник. 

– А чи він точно золотий? 

– Звичайно. 

Вона спробувала одягнути його на палець, але він не налазив. 

– Можу дати тобі яйце. 

– І все? Може, хоча б шматочок хліба? 

– Два яйця щонайбільше…

Я вже наближалася до підкопу, коли почула ззаду:

–  Куди ти йдеш?!

– Повертаюся до ґета, – відповіла я. 

– А пропуск маєш? 

– Ні. 

– А де твоя жовта латка?!

Я не відповіла. 

– А що там маєш? – показав поліцай на мої відстовбурчені кишені. Він розбив яйця до бруку, притис мені голову до землі і – тицяв обличчям у слиз на тротуарі. Обличчя в мене було стерте до крові, але я була горда, що не виказала підкопу.

Через два дні впіймали Тову з буханцем хліба. Вона лежала на майдані, через який усі мусили проходити, ідучи на роботу і повертаючись. Вона дивилася в високе небо. Уста її були відкриті, наче вона розмовляла з кимось там угорі. Сонце гладило її ангельські золоті коси. Вона лежала так кілька днів, наче відпочивала. Замість жовтої зірки на її сердечку червоніла пляма». 

Навесні 1942-го люди в горохівському гетто вже знали, що їх усіх знищать. Тому намагалися врятуватися. Нашій героїні пощастило: вона не лише втекла, але й зуміла дожити до літа 1944-го:

«Про схованку ми домовилися у Калинця в Скобелці, на другому боці річки. Ми колись купували в нього молоко, масло та яйця, дешевші й свіжіші, ніж у крамниці. Ми увійшли поміж очерет, у воду… Раптом пролунали постріли. Ми повернулися в очерет. Коли стрілянина вщухла, ми вирушили знову, але знову почалася стрілянина, і ми мусили залишитися в очереті. Вранці стрілянина стала ще сильнішою, в ґеті спалахнула пожежа. Ми чули крики й бачили людей, котрі ховалися в очереті, як і ми. Берег річки був з цього боку високий і прикривав нас, але ми раз у раз чули вигуки: 

– Вилазь, жиде, я тебе бачу!

Люди стояли в воді по шию і з плюскотом у неї падали, зусібіч в очереті лунали стогони… Мама запевняла, що тієї ночі нам, мабуть, вдасться перейти на другий бік, і продовжувала мені нагадувати, як пройти до обійстя Калинця. Проте, знову настав день, а ми й далі сиділи у воді. Наприкінці дня постріли лунали вже рідше, і здавалося, що нікого, крім нас, в очереті не залишилося. Мама вклала мені до рота рештки хліба з болотом. Потім я заплющила очі – здавалося, тільки на мить, – а коли їх розплющила, мами не було. Я гукнула –тільки раз, бо голос застряг мені в горлі. Вона зникла без сліду, і в очереті запанувала жахлива тиша…

…Я не знала, куди йду. Я йшла вперед. Іноді після цілої ночі, а то й після кількох ночей, я поверталася туди, звідки вийшла. Я боялася людей, але потерпала від самотності. В геті я була разом із матір’ю і сестрою, і всіма, хто страждав, а тут одна між переслідувачами і людьми, яким непогано велося…

А води мені бракувало більше, ніж їжі. Я їла все, що траплялося, моркву з поля, капусту, буряки, але мені постійно хотілося пити. Взимку я їла сніг, влітку пила з калюжі, як собака. Мене постійно болів живіт. Я їла мурашок, дощових черв’яків і комах, назв яких не знаю. Мені траплялися вужі та змії. Я їх не боялася. Я їм нічого не робила лихого, то й вони мене не чіпали. Не те, що люди. Я милася під дощем, або в струмку. Мені дуже дошкуляли воші, які будили мене уві сні. Я намагався витрусити їх із одягу. Я не мала чим вичесати їх із волосся». 

Їй вдалося вижити. І в радянському військовому шпиталі молоду єврейську дівчину вилікували. І вона вирішила знайти своїх рідних:

«Я йшла з вузликом головною вулицею Луцька, коли мене побачила жінка з Горохова, Соня, яка пам’ятала мене з ґета. Вона забрала мене до себе. В Луцьку було кільканадцять євреїв, і всі мешкали на Панській, в кількох сусідніх будинках, як у ґеті…

Разом із іншими ми поїхали винайнятою військовою вантажівкою до Торчина, Локачів й Горохова. В Горохові не залишилося й сліду від ґета – його зрівняли з землею та розорали. Але наш будинок на Міцкевіча стояв, наче нічого не трапилося. Я приглядалася до нього з недовірою, не наважуючись увійти. Зійшлися люди. 

– Яке щастя, що ти вижила, що ти живеш! – здивовано вигукували жінки. Вони мені розповіли про Тиюсю – як її вели голою по вулиці Міцкевіча. Вони не знали, що з нею потім сталося. Не знали, що сталося з моєю матір’ю. Казали, що деяких чоловіків, заарештованих разом із батьком, розстріляли в Грабині, а інших вивезли. Мабуть, концтабір Дахау. Так казали. Говорили тільки жінки, чоловіки мовчали. 

Грабина – то був парк, через який лежав шлях до гімназії та будиночків, у яких мешкали найзаможніші люди. Посеред парку стояв палацик, де містилося староство. Я хотіла туди піти, але вантажівка не могла чекати…

Ми вирішили, що слід їхати до Німеччини. Бо якщо тут нікого немає, то може є там. Адже ж не могли, прецінь, усі загинути. Німці забирали людей, то ми мусимо йти слідом за ними. Військовими вантажівками ми дісталися з Луцька до Львова, а зі Львова до Кракова. В Кракові Єврейський комітет роздавав американські харчі та гроші на нелегальний нічний потяг до Братислави. В Відні кожного питали, куди він хоче їхати. Я сказала, що до Дахау.

Рік я чекала в Ференвальді поблизу Дахау. Я об’їздила всі інші табори, розпитувала усіх переміщених осіб… Там нічого не знали…».

Наша героїня спробувала в повоєнні часи повернутися до рідного порогу. Тут уже був СССР, а вона – громаднкою США. Відтак, зустріли її «компетентні органи» не з розпростертими обіймами:

«Я мала в Америці п’ятьох тіток, тож ходила від консульства до консульства, але мені сказали, що квота то квота, і доведеться чекати 3 роки, винятку немає ні для кого. Тож я записалася до університету. Мене з трьома класами початкової школи – прийняли, не кажучи й слова. І дали мені безкоштовно приватну викладачку філософії, математики та німецької мови…

Я поїхала до Горохова з Едом і Стівом – через Москву, Київ і Львів – як туристка… У Львові нам дали авто з двома водіями. І попередили, що нам дозволено зупинитися в Горохові тільки на 2 години.

Вулиці Міцкевіча я тим разом не впізнала. Там не росло жодне дерево. Також уже не було тротуарів. І вона не називалася Міцкевіча. Ми пішли в бік Грабини, глядь, а Грабини вже немає. Жодного дерева не збереглося в Горохові. Я повела Еда і Стіва, щоб показати їм річку. Глянь, а річки немає. Ані очерету. Жодного сліду. І ніхто нічого не знає…

Перед будинком – від саду ані сліду – зробилося збіговисько, тож Стів зайшов за ріг, щоб звідти сфотографувати. Раптом під’їхав фургон. Двоє чоловіків у мундирах схопили його під пахви і тягнуть до буди. Він почав кликати на допомогу. Я, поглинута спогадами, не почула, але наші водії мали гострий слух. Я побігла за ними з Едом, і бачимо, як вони борюкаються з отими в мундирах і потрясають документами. А якби не почули? Фото, які зробив Стів, немає – касета зникла з валізки. І тільки на дві години дозволили, бо то їхній Горохів, а не мій… Якби я бодай знала, коли запалити свічку…

В «Єврейській енциклопедії є Кам’янка Струмилова, Сокаль, Торчин, Острог, Забужжя… А про Горохів ні слова. Немає і сліду…