Допоки Україна не вступила до Європейською Союзу, кордони між нашою державою та континентальним співтовариством будуть не тільки реально існувати, але й функціонуватимуть у посиленому режимі. Що саме так відбувається у щоденному житті, на власному досвіді переконується кожен подорожній. Особливо – коли мандрує наземним чи залізничним транспортом. Але спочатку ще треба пройти виснажливі візові процедури…
Що ж, після розвалу СССР «залізна завіса», яка існувала між Країною Рад та її західними сусідами, спочатку майже рухнула. Волиняни, як і всі українці, отримали шанс подорожувати в ту ж Польщу лише на підставі закордонних паспортів. Зрештою, так само, як і громадяни вже демократичної Республіки Польща, які позбавилися тоталітаризму на 10 років раніше, ніж ми. Але коли офіційна Варшава подала заявку про вступ до Євросоюзу, урядовці та парламентарі зі столиці об’єднаної Європи поставили жорстку умову: безвізовий режим поїздок українців у Польщу має припинитися. І він із волі Брюсселя припинився.
Натомість ми отримали полегшений варіант отримання віз, а велика кількість дипломатичних представництв вільних країн колишньої «народної демократії», що почали функціонувати на наших теренах (насамперед, Генеральне консульство РП в Луцьку) спростили час для отримання необхідних наклейок у паспорти. Окрім цього, Польща, яка найпершою у світі визнала Українську незалежність, зініціювала ще один крок назустріч, пролобіювавши ухвалення програми «Малого прикордонного руху», внаслідок чого десятки тисяч волинян, котрі проживають у 30-кілометровій зоні поблизу кордону, отримали можливість їздити на таку ж віддаль до польських воєводств безвізово…
Здавалося б, неодноразові модернізації міжнародних пунктів пропуску («Ягодин – Дорогуск» уже майже в ідеальному стані, а «Устилуг – Зосін» скоро також набуде цивілізованого вигляду з обох боків) мали б раз і назавжди поставити крапку в проблемі швидкого та безболісного перетину українсько-польського кордону. Мали б, але не поставили. Бо охочих їхати до кордону саме через Волинь у кільканадцять разів більше, ніж можуть передбачити навіть найпотужніші потужності терміналів. Та й дуже часто польські митники та прикордонники проводять процедури оформлення документів та огляду вантажів у так званому «італійському режимі»: ніби й виконують свої службові повноваження, але так, як мокре горить…
Ці, а також чимало інших проблем спонукали багатьох державних та громадських діячів задуматися: чи варто сидіти склавши руки і чекати, коли кордонно-візова стіна між Україною та Євросоюзом якщо не повністю рухне, то хоча б зменшиться у своїх гігантських розмірах, коли Брюссель таки вирішить дати нам «зелене світло» руху в західному напрямку? Чи, можливо, треба не тільки сьогодні, а ще вчора намагатися щось змінити?
На щастя, гору взяв другий варіант. І виникнення кілька років тому підтриманою на рівні Євросоюзу та Ради Європи проекту «Європейські дні добросусідства» це зайве підтверджує. Тим більше, що піші переходи кордону нехай і нетривалий час, але почали функціонувати в колись віддалених, забутих Богом та людьми територіях! А ще головніше: ці «стежки» не закінчувалися глухим кутом, а приводили до участі в різноманітних культурних, спортивних, освітніх та громадських заходах, що з успіхом відбувалися буквально біля самісінької лінії розмежування!
Але за першими криками «Ура!» настав час згасання емоцій… Усе частіше почала виникати думка: Європейські дні добросусідства в пунктах «Адамчуки – Збереже» і «Кречів – Крилув» потребують модернізації та адаптації до нових умов. Бо пішохідна прогулянка із закордонним паспортом та чинною візою в сусідню державу – це незабутня екзотика, проте – не більше цього.
Пригадую, наприклад, заходи, що відбувалися раніше.
Стаття під назвою «На тверезу голову» («Волинська газета» від 3 вересня 2009 р.) зафіксувала таку картину біля Кречова та Крилува, де через заборону торгівлі спиртними напоями громадяни перебували в стані тверезості:
«З української сторони до місця майбутнього братання народів веде спочатку брукована, потім звичайна польова дорога, частину якої встигли засипати щебенем. З польської – чудова асфальтована дорога, зі щойно збудованим капітальним дерев’яним мостом до острова. У нас – бур’яни на полях, там – чудові плантації з високими урожаями. У цьому – як схожість кроків назустріч один одному, так і разюча відмінність… Організатори завершальну частину запланували провести 30 серпня у Нововолинську, проте заздалегідь попередили учасників дійства: спілкування експертів, представників бізнесу про економічне прикордонне співробітництво та підведення підсумків залежать від програми перебування в Місті гірників Прем’єр-міністра України Юлії Тимошенко, яка в неділю і відвідала Нововолинськ…».
А в статті «У чому суть?» (див. «Волинську газету» від 26 серпня 2009 р.) автор цих рядків написав: «Поза усіляким сумнівом, подібні акції, що фінансуються з європейських бюджетів, мають благородну мету і рано чи пізно зруйнують «берлінську стіну», яка відділяє громадян України від їхніх західних сусідів… Та й усі видатки польській стороні відшкодовуються за рахунок Євросоюзу, тоді як спорудження тих же під’їзних шляхів поблизу Адамчуків та Кречова – за рахунок волинського бюджету…»
Словом, ще кілька років спостерігався певний дисбаланс між польською та українською частинами спільних Європейських днів добросусідства. І пояснюється він, вочевидь, просто: різним фінансовим ресурсом, який можуть використати обидві сторони на проведення цієї події. До нас потрапляє коштів на порядок менше…
Додаткового ґрунту для роздумів та пошуку оптимальної концепції подальших заходів у волинсько-люблінському прикордонні додала й недавня нарада, що відбулася в м. Люблін. Її провів керівник «Фундації духовної культури пограниччя» отець Стефан Батрух (завдяки йому, зрештою, й розвивається ідея Європейських днів добросусідства), а також Генеральний консул України в Любліні Іван Грицак, керівник Генерального консульства Республіки Польща в Луцьку Кшиштоф Савіцкі, начальник управління міжнародного співробітництва та європейської інтеграції облдержадміністрації Андрій Ломага, представники структурних підрозділів органів влади воєводства.
Головна відмінність: якщо з боку наших західних партнерів в обмінювалися ідеями ще й польські прикордонники, митники, пожежники, поліцейські, військові, а головне, що в роботі взяли участь війти прикордонних гмін та керівники повітів, які межують із Волинню, то з нашої сторони нікого з їхніх колег не було… І це – проблема. Бо рух в односторонньому напрямку тих, хто крокує в зустрічному, точкою зустрічі не завершиться.
Як з’ясувалося під час виступів, існують розбіжності й щодо формату проведення заходів. Якщо вони зосереджені з польського боку, то як забезпечити їхню доступність для тих українців, які не мають закордонних паспортів та віз? Генконсул Іван Грицак пропонує скористатися радянською практикою, коли радянські громадяни могли відвідувати сусідні держави за списками, складеними місцевими органами влади. Польська сторона вважає, що це неможливо, бо режим перетину кордону регулюють відповідні структури в Брюсселі. Натомість консул Кшиштоф Савіцкі вкотре озвучив готовність організувати оформлення віз чи «карт малого прикордонного руху» мешканцям прикордонних сіл Шацького та Іваничівського р-нів навіть із виїздом відповідних працівників у ці населені пункти. Головне, щоб людям старшого віку допомогли оформити закордонні паспорти, якщо вони не можуть цього зробити самотужки. І це – ще одна неузгодженість, яку нам, волинянам, треба сприйняти як чергове «домашнє завдання» на шляху всієї держави до європейської спільноти.
Зрештою, так само, як і рішуче озвучувати конкретні пункти допомоги (зокрема й фінансової), котра необхідна для того, щоб ті ж прикордонні Адамчуки та Кречів були якщо не зразково-показовими «потьомкінськими селами», то хоча б не «бідними родичами» заможних та успішних сусідів – Збереже і Крилува. Дороги мають облаштовуватися по обидва боки кордону, так само як і об’єкти інфраструктури, де, приміром, можна не тільки випити та закусити, але й змістовно провести час. Якщо треба – з організованим виїздом в інші місцевості Волині.
Врешті-решт, Європейські дні добросусідства повинні демонструвати всім: крок за кроком. Але з року в рік унаслідок їхнього проведення вирішуються все нові завдання, а реальна співпраця відбувається у все більшій кількості конкретних напрямків. І якщо організаторам в особі отця Стефана Батруха потрібно надати реальну допомогу, то не треба соромитися про це говорити відверто.
На цьому можна було б і крапку поставити. Тим більше, що наприкінці травня в Луцьку має відбутися чергове засідання оргкомітету, де буде деталізовано всю програму серпневих заходів.
Але з голови ніяк не йде історія знайомства в 2009 р. під час чергових Днів добросусідства з двома літніми людьми. Стефан Бжезовські народився і мешкав у с. Збереже Влодавського повіту Люблінського воєводства. Олексій Глущук – родом із сусіднього с. Адамчуки Шацького р-ну Волинської обл.., де й проживав на момент нашої зустрічі. Обидва до вересня 1939 р., а потім і до липня 1944 р. регулярно відвідували сусідні села, а Західний Буг, як розповіли діди, долали навіть через брід. Війни та колючий дріт, здавалося б, назавжди розділили їхні долі. Але – проект «Кордон-1055» дав їм ще один шанс відновити давні «мости дружби». Проте… Пан Бжезовські відвідав концерт на польському березі річки, проте в Адамчуки не пішов через відсутність закордонного паспорта. Пан Глущук також не рушив зі свого подвір’я в бік Збереже: ні закордонного паспорта, ні візи, ні картки «Малого прикордонного руху» йому ніхто не виписав. Так і виявилися добродії Бжезовські та Глущук непотрібними на чужому святі Європейських днів добросусідства…. Але якщо вони проводяться не для таких, як вони, то для кого тоді взагалі?
Потрібно шукати позитивну відповідь на це, здавалося б, просте, але насправді стратегічне питання. Щоб біля синьо-жовтих і біло-червоних прикордонних знаків №№1055 та 835, розташованих між волинськими Адамчуками і Кречовим та люблінськими Збереже і Крилувим могли безперешкодно спілкуватися не тільки організатори Європейських днів добросусідства та їхні високопоставлені гості, але й представники місцевих громад. Бо ж через їхні землі тече спільний Західний Буг! Та й, за образним висловом Івана Грицака, «до добросусідства примушувати не можна»…
Володимир ДАНИЛЮК.