У медицині ділити нема чого
Минулого тижня офіс нашого часопису відвідав директор Іваничівського
центру первинної медичної допомоги Андрій Сторонський. Андрій Миронович
відгукнувся на пропозицію редакції розповісти про себе. Нову посаду він зайняв
недавно.
Після призначення
на чоловіка посипався шлейф звинувачень. Дісталося й очільниці Іваничівської
територіальної громади Лідії Томашевській. Валили, як кажуть в народі, з хворої
голови на здорову.
– Тернопільський
медичний інститут, – розпочав редакційний гість, – я закінчив у 1991 році. Шість років
пропрацював лікарем-урологом у Нововолинській міській лікарні. Після цього
обійняв посаду заступника головного лікаря. У 2006 році був обраний депутатом
міської ради і заступника міського голови із 2006 року по 2020 рік спочатку
заступником працював, а потім першим заступником і секретарем ради. Поєднував
ці дві посади.
– Сьогодні Вам закид роблять, що працювали в команді, яка
протиставляла себе сьогоднішній владі міста.
– Розумієте, важко
мене звинувачувати, що ми з кимось
сварися, що ми не готові були робити певні кроки, які, на мою думку, були не зовсім коректними.
Я вважаю, що чесно виконував свої обов’язки. Ви знаєте чи може чули, коли в 20-му році пройшли наші опоненти з
іншої політичної сили, вони кругом заявляли, що проти мене, проти колишнього
міського голови вже порушено купу
якихось кримінальних справ і вже нам готують обвинувачення. На даний момент
немає жодної кримінальної справи, як вони не старалися. Мало того, робилося це
підлими методами.
– Хто за цим стоїть?
– Це теперішня
влада, яка на сьогоднішній день є в
місті Нововолинську. Помічники деяких депутатів писали скарги в поліцію. У 2020
році після виборів мене призначили тимчасово виконуючим обов’язки головного
лікаря Нововолинської лікарні, але 3 березня 2021 року незаконно звільнили. Я
можу зараз це стверджувати, бо подав до суду і виграв. Суд підтвердив мою
правоту і змінив формулювання. Того ж самого року 15 березня звільнили і мою
дружину Інну Валентинівну, яка, ну
точно, не є політичним опонентом. Вона працювала на звичайній посаді головного спеціаліста реєстру виборців. Звільнили
незаконно. Згодом поновили. Ми виграли суд першої інстанції, а потім
Апеляційний суд. Згідно з їхніми рішеннями виплачено зарплату за той період,
коли її не було на роботі. Мені також відшкодували нанесенні збитки. Напевно,
покараний за те, що не звик бігати і про гнатися. Я жодних корупційних дій не
вчиняв. Мені в вину поставили підписання розпорядження про преміювання
працівників виконкому, в якому не було зазначено жодного прізвища. У той період
голова знаходився у відпустці і я виконував обов’язки міського голови. У
розпорядженні, яке підписав, жодного прізвища не фігурувало. Стояла загальна
фраза: преміювати працівників виконкому.
– Сьогодні Вам роблять закид, що на «тепле місце»
влаштували і сестру.
– Щодо начальника відділу освіти, то є чітка
посадова інструкція, що вона приймається на роботі звільняється з посади
міським головою, і ні в якому випадку ні
першим заступником , ні секретаря ради, Тобто я не мав прямого вплив і прямої
дії, бо керівники комунальних підприємств і закладів бюджетної сфери
призначаються міським головою на конкурсній основі. Через те я порахував, що
рішення суду необ’єктивне і звернувся до Європейського Суду з прав людини про
захист прав, оскільки моя справа розглядалася як корупційне провадження і на
мене наклали адміністративний штраф. Я його сплатив, але в рішенні не було жодного слова, що я
не маю право обіймати якісь посади.
– Мабуть, саме тим і керувалася Лідія Михайлівна при
призначенні Вас на директорську посаду.
– Лідія Михайлівна
запропонувала мені перейти на роботу в Іваничі керівником Центру первинної
медичної допомоги. Щиро дякую Лідії Михайлівні за довіру, я немало років
пропрацював у системі охорони здоров’я. Завдяки мені не мало що було зроблено в
Нововолинській міській лікарні, починаючи від створення відділення гемодіалізу
і до того рівня, який вона має. У 2020-му році ми здавали центр екстреної
медичної допомоги з відділенням невідкладної медичної допомоги. У цьому і моя
заслуга, і головного лікаря Мороза Віктора Васильовича. Нам вдалося залучити
вісім з половиною мільйонів за державною програмою на реконструкцію цього
відділення, яке на сьогоднішній день є і функціонує. Мною немало робилося для
охорони здоров’я в місті Нововолинську і, напевно, враховуючи мій досвід
роботи, Лідія Михайлівна мене запросила. У мене вища категорія з організації охорони
здоров’я. Сьогодні замість посади головного лікаря є директор Центру первинної
допомоги. Вона передбачає, що людина повинна мати ще й іншу освіту. У 2013
році я захистив магістратуру з
державного управління. Моя освіта відповідає всім необхідним вимогам.
Сподіваюся, що мені вистачить досвіду для того, щоб розвивати Іваничівський
центр первинної допомоги. За невеличкий період, відколи працюю, а це тільки
третій тиждень пішов, я виплатив заробітну плату працівникам в повному обсязі
за січень. Є певні напрацювання і сподіваюся, що все ж таки Центр первинної
допомоги буде розвиватися і я зможу бути
корисним для жителів громади.
– Свого часу його хотіла забрати під своє крило
Володимирська районна рада.
– Така історія трапилася. Тоді він називався
не Іваничівський, а Центр первинної допомоги Володимир-Волинської районної
ради. Але це рішення носило не зовсім законний характер. Постанова Верховної
Ради зобов’язувала передати всі комунальні заклади на баланс територіальних
громад. Врешті-решт справедливість восторжествувала і закон взяв гору над
амбіціями. Центру первинної допомоги повернувся в Іваничівську громаду. Нині
він надає медичну допомогу жителям Іваничівської, Поромівської та Павлівської
територіальних громад. До його складу входить п’ять амбулаторії загальної
практики сімейної медицини і тридцять два медичні пункти тимчасового базування
(колишні ФАПи). Зараз ми обслуговуємо більше 24 тис населення. Лікарі уклали
декларації з 17000 потенційних пацієнтів з названих територіальних громад.
Сьогодні в цих закладах нараховується майже 85 працівників і 90 осіб працює в
Центрі первинної допомоги.
– Якого профілю ці фахівці?
– Первинна допомога – це якраз і є лікарі
сімейної медицини.
– Андрію Мироновичу, які канони існують відносно Вашого
призначення? Це прерогатива голови громади чи місцевих депутатів?
– Згідно з нормативними документами
призначення керівника Центру первинної медичної допомоги відбувається на основі
розпорядження голови місцевого органу влади. Якби не військовий стан, то
потрібно було б оголосити конкурс і за його результатами призначати переможця.
Коли війна закінчиться, то протягом 90 днів такий конкурс мають оголосити та
провести.
– Що Ви плануєте зробити в Центрі, аби поліпшити якість
обслуговування пацієнтів?
– Певні задуми
намітили, але все залежить від коштів. На сьогоднішній день ми фінансуємося з
кількох джерел. Від Національної служби здоров’я України отримуємо дев’яносто
відсотків коштів для надання первинної медичної допомоги мешканцям громад. До
фінансування долучаються також Іваничівська, Павлівська та Поромівська
територіальні громади. А ще маємо право надавати населенню платні послуги.
– Ми так розуміємо, що кошти від громад йдуть на оплату
комунальних послуг.
– На сьогоднішній
день законодавство передбачає, що органи самоврядування на себе беруть оплату
комунальних послуг. А ще об’єднані громади фінансують утримання ФАПів, оскільки
їх, по-перше, немало і, по-друге, в нема лікарів, які могли б укладати
декларації з мешканцями громад і таким чином заробляти кошти.
– Андрію Мироновичу, розкажіть трошечки про
себе.
– Про себе що можу коротко розказати. Маю
сім’ю, є дружин, діти. Діти вже дорослі, проживають окремо від нас.
– Хто вони у Вас за фахом?
– Старша дочка
Єлизавета, лікар-стоматолог, менша дочка Ангеліна, юрист, а син Дмитро ще
навчається в медуніверситеті, закінчує в цьому році. Я народився в місті
Володимир-Волинський (нині Володимир) в 1966 році, a через два роки мої батьки
переїхали, після закінчення інституту, працювати в Нововолинськ, де я і
проживаю до сьогодні.
– Батьки Ваші ще живі?
– Тільки мама Ліза Володимирівна, у цьому році
відзначить 80 років. На жаль, батько Мирон Олексійович помер у 80-річному віці
два роки тому, не пережив коронавірусу, хоча ніколи нічим не хворів. У мене
батьки лікарі-стоматологи. Мама працювала завідуючою дитячим відділенням і
батько також все життя пропрацював у Нововолинській стоматологічній
поліклініці, у нього 45 років стажу тільки лікарського. мама Їх обох добре
знають в шахтарському місті.
– Якби дорогу не перебігла медицина, то ким би бачив себе
Андрій Миронович? Пішов би в органи влади?
– Напевно, бо свого
часу ми досить багато залучили інвестицій для Нововолинська. Пам’ятаєте 90-ті
роки, коли в місті закривалися шахти,
його називали регресійним, містом наркоманів, де нема роботи, де нема нічого.
На сьогоднішній там працює 40 промислових підприємств. Нам вдалося тоді
створити територію пріоритетного розвитку, яка, на жаль, протрималася недовго існувала, але дала можливість завести
досить потужні інвестиції. Це «Кроноспан», БРВ, інші великі підприємства з
іноземним капіталом, які створили досить велику кількість робочих місць і це
дало новий поштовх розвитку Нововолинська. Тоді, ви, можливо, пам’ятаєте, в нас
працювала бавовно- прядильна фабрика, на
місці якої сьогодні збудований прекрасний завод «Кроноспан». Він далі
розвивається. Також була проблема з м’ясокомбінатом. На сьогоднішній день це
працююче підприємство, мало того, нам вдалося залучити інвестора. Це волинський
бізнесмен, який працює під брендом «Пан Курчак». Тобто немало було зроблено і
сьогодні стає боляче, що, на жаль, не підтримуються ті добрі традиції, які
існували, то, можливо, і варто вертатися до влади. Скажу, що шматок хліба їв не
даремно. Немало зробив за своє життя, однак знаходяться люди, які в цьому житті
не багато ще зробили, але очорнити вже вміють. Я розумію, що «Фейсбуці» дуже
часто пишуть і навіть під вигаданими прізвищами, ботами їх зараз називають. І
коли постійно йде якась травля, переслідування за те, що ти маєш іншу думку, за
те, що ти відстоює інтереси громади, плюс твої погляди не співпадають з
поглядами тих, хто сьогодні при владі. То це не зовсім правильна, як на мене,
позиція. У будь-якому демократичному суспільстві такого не повинно бути. Є
конструктивна опозиція, яка повинна також висловлювати свою думку. На неї має
право кожна людина. У нас іноді дозволяють переслідувати за те, що ти співаєш в
іншому хорі. Хоча іноді такий колектив і хором важко назвати, бо вони не в
унісон співають, а дисонують.
– Як Вам бачиться розвиток медицини в Іваничівській
громаді?
– На моє
переконання нам треба збільшувати кількість пакетів надання медичних послуг.
Зараз ми працюємо над укладенням угоди з надання паліативної допомоги населенню
об’єднаних громад. Нині проходять навчання лікарі і медсестри в онлайн-режимі.
І після того як вони прийдуть навчання ми будемо подавати в Національну службу
здоров’я України на підписання угоди про надання цієї допомоги. На жаль, в
первинці більше немає інших пакетів послуг, які можна було б розвивати, тому
шлях один – збільшення підписання декларації, якими на сьогоднішній день ми охопили 72 відсотки мешканців. Друге,
це насичення обладнанням самого Центру первинної допомоги. На жаль, деякі
апарати вже своє відслужили і їх треба поміняти. Відсутній апарат УЗД
діагностики первинної допомоги. Є над чим працювати й що розвивати для
покращення медичної допомоги мешканцям названих територіальних громад.
– Хочеться Вас запитати, віримо, що перемога буде, і
багато воїнів повернеться додому, в тому числі і з ваших громад, серед них
будуть і поранені, які потребуватимуть психологічної допомоги. Ви, як фахівець,
маєте якісь свої роздуми?
– Повинен вам
сказати, що це надзвичайно актуальне питання і на сьогоднішній день багато
воїнів лікуються у волинських мед закладах. Усі вони потребують реабілітації. У
першу чергу, мабуть, психологічної. Нам не обійтися без створення
реабілітаційного центру для наших захисників, які повертатимуться з цієї
страшної війни. Без державної підтримки в даному питанні нам не обійтися, бо
територіальні громади цього не потягнуть.
– Таке просте питання. Ми знаємо, що воїнам, які
звертаються у наші лікувальні установи, доводиться іноді вистоювати в чергах,
аби потрапити на прийом до лікаря. Він приймає за попереднім записом, але ж
воїни такої можливості не мають. Що можете сказати з цього приводу?
– Як на мене, ці
люди ризикували своїм здоров’ям і навіть життям. Думаю, що в кожній
установі не було складно допомогти таким людям. Можна знайти час і для
вузького спеціаліста, і навіть для когось
з керівництва, щоб військовослужбовець, який потрапив на прийом до
лікаря, відчував турботу. І щоб він знав: те, що він робив, необхідно в першу
чергу державі. Нам медичним працівникам
просто соромно, коли хтось відмовить воїну, в будь-якій допомозі. І ще
одне, є статус про ветеранів, напевно, варто цей закон оновити. Кожен керівник
установи міг би зобов’язати лікарів захисників приймати поза чергою і я, думаю,
що таку думку варто взяти на озброєння. Переконаний, люди не стануть
заперечувати. За ургентних хворих у даному контексті не йдеться. Думаю, що і
воїн поставиться тоді з розумінням. Не думаю, що треба чекати поки будуть
прийняті певні законодавчі акти. Впевнений, що це питання вирішиться.
– Ви озвучили, що деякі апарати потрібно оновлювати. Але
як це зробити, коли в державі не вистачає коштів? Можливо, Ви зберегли,
скажімо, навіть не формальні стосунки з польськими колегами, які найближче до
нас? Може Червоний Хрест міг би в чомусь посприяти?
– Хочу сказати, що
і сьогоднішній непростий період Міністерство охорони здоров’я проводить
централізовані поставки медичного обладнання. Воно також отримується за рахунок
благодійної гуманітарної допомоги від країн-партнерів. Ми підтримуємо зараз
ділові зв’язки, маю на увазі Іваничі і місто-партнер в Німеччини, звідки
надходить дуже багато допомоги, вони вже надіслали два апарата УЗД для нашої
багатопрофільної лікарні. Розглядається можливість надання ще одного апарата
для Центру первинної допомоги. Яким чином це буде зреалізовано, не хочу наперед
запобігати.
– Тобто за три тижні роботи Ви дещо добре встигли
зробити, в тому числі виплатити заборгованість із зарплати. Так? Тепер
намітили, як нові апарати отримати. Видно, що громада отримала мудрого
керівника.
– Дякую.
– Ще таке питання, Андрію Мироновичу, як співпрацюєте зі
своєю багатопрофільною лікарнею?
– Чудово
співпрацюємо. Повинен сказати, що часто є таке, коли Центр первинної допомоги і
спеціалізовані заклади, які розташовані в одному місці, не знаходять
порозуміння. У нас досить гарні та дружні відносини з з директором Аллою Володимирівною
Баранчук. Ми знаємося з нею з кінця
дев’яностих років, коли я працював заступником з поліклінічної роботи, а вона
працювала лікарем-офтальмологом у
Нововолинській лікарні. З того часу добре знайомі. Скажемо так, з того часу і
на даний момент у нас є співпраця. Вважаю, що,
чесно кажучи, нам нічого ділити. Центр первинної допомоги надає медичну
допомогу на первинному рівні, багатопрофільна лікарня надає медичну допомогу на
вторинному рівні. І ми повинні співпрацювати і тут наш інтерес якраз у тому,
аби наші сімейні лікарі в разі необхідності направляли пацієнтів до
Іваничівської багатопрофільної лікарні. Отже співпраця двох директорів медичних
установ піде на користь усім: і медикам,
і пацієнтам. Треба завжди шукати шляхи як порозумітися, а не як розсваритися.
– За ходом Вашої розповіді виникло питання відносно
обслуговування внутрішньо переміщених осіб. Чи стають вони на облік, чи
звертаються до вас?
– Усім їм,
безперечно, надається медична допомога. Опріч того, вони мають право
переукласти угоду. Тому що ті, які приїхали, на сьогоднішній день не знають,
де лікарі, з якими були укладені
декларації про надання первинної медичної допомоги. І декларація ніби юридично
є, але практично вона бездіє. Тому ми готові до укладення нових декларацій з внутрішньо
переміщеними особами.
Володимир ПРИХОДЬКО.
Сергій ЦЮРИЦЬ.
Фото Віктора РАЙОВА.