Надія Остапівна Шпак – головний бухгалтер Черемського природного заповідника. На цій посаді працює з перших днів утворення заповідника. Дуже вимоглива і правильна жінка… У неї ні одна копієчка не пропаде і дебет завжди сходиться із кредитом.
Має чималий досвід роботи «міністром фінансів», а ще власну «філософію фінансів» та дуже цікаву, перевірену життям, стратегію рівноваг. Знає, як поладнувати з керівництвом і колег без зарплатні не залишити. В душі, однак, – ще й патріот Черемського природного заповідника, велика романтичка, що любить мандри, цікаві історії і квіти, а ще разом із чоловіком тримають корівчину, яка годує молоком одинадцять душ… Вона – ще й читачка «Волинської газети», і, як зізнається: «Хотіла би передплатити для колективу ще й центральні видання, та нема з чого взяти грошей…
Втім, цього разу наша розмова про колектив, якому Надія Остапівна присвятила два десятки літ…
– Коли ж утворився заповідник і хто були його перші працівники?
– Заповідник утворився у грудні 2001 року указом Президента. Тоді це був Леонід Кучма. Саме він і підписав указ 19 грудня 2001 р. Це було на Святого Миколая.
– Ви одразу отримали приміщення, зібрався колектив…
– Ні. Було дещо по-іншому. На час президентського указу колективу не було. Але в січні вже був призначений директором Степан Пащук. Він став підбирати кадри. Першою прийнята на роботу головний лісничий Валентина Антонівна Воробей. 19 квітня колектив поповнився працівниками державної служби охорони ПЗФ: прийшли Андрій Мельник, Іван Макарчук, Анатолій Петрук. Лиш тоді – 1 травня – була прийнята я. Загалом же директор підбирав штат півроку.
– Надіє Остапівно, чи пам’ятаєте, як нараховували першу зарплатню працівникам?
– Ми тоді були дуже задоволені своєю зарплатнею… У той час скрізь було безгрошів’я, а тут на зарплату дали бюджетні кошти… Ми їх використовували згідно кошторису. В багатьох організаціях на той час не було чим виплачувати зарплати, їх затримували місяцями, а в нас вона виплачувалася регулярно і всі були цим дуже задоволені.
– Двадцять років – це ціла епоха для заповідника і колективу. Що за цей час запам’яталося? Можливо, пригадується якийсь курйозний випадок?
– Особливих курйозів не траплялося. А пригадуються наші робочі будні й урочистості. Раділи, коли сформувався колектив, ми обладнали екологічну стежку, до нас стали приїжджати науковці, природолюби з України й інших країн. Була постійна щоденна робота. Більша половина колективу донині збереглася, як мовиться, ще з першого «призову». Це, зокрема, працівниками державної служби охорони ПЗФ. Саме вони охороняють природо-заповідний фонд… А це лісові й болотні угіддя, два наших озера… Звірина, птаство, риба… Світ флори і фауни… У нас заборонені будь-які рубки, навіть лікувального зілля рвати не можна… тут діє режим цілодобового чергування… Весна, літо, осінь, зима… Дуже хороші, старанні, тямущі, працьовиті і дружні хлопці… Спокійні, виважені, сміливі… Знають свою роботу і виконують її на відмінно. Це стосується і жінок… Усі люблять свою роботу.
– Хто Вам найбільше запам’ятався з працівників?
– Всі наші хлопці, які працюють у лісі, дуже добрі й мені подобаються. Нема у них ні суперечок, ні нарікань. Виховані і чемні. Прикладом для всіх може слугувати Федір Сергійович Мельник. Він найбільше у нас працює. Це чоловік, який має вищу освіту, багато років був і директором школи, і сільським головою. Він із с. Лишнівка… Може годинами розповідати про заповідник. Дуже цікавий обізнаний співрозмовник. Звісно, вік у нього вже доволі поважний, та він ще вправний і хоч куди козак. Молоді хлопці, може, й більш рухливі, але й він, слава Богу, а йому 72 роки буде, в рухах не відстає від своїх молодших колег. Разом з ним працюють Хаїнський, Анатолій Терещук, Іван Іванович Макарчук, Іван Яцук і Валерій Яцук, Анатолій Петрук… Для мене всі вони – мов рідня яка, насправді, дуже відповідальні і добрі працівники.
– А бувало, щоб хтось із них привіз Вам, як «міністру фінансів», білого гриба чи букет лісових квітів?
– Хлопці (тут Надія Остапівна злегка посміхнулася – Авт) не такі вже романтичні, але якщо є у чомусь потреба, то ніколи не відкажуть. Якось мені знадобилася одна лікарська рослина для здоров’я. У нашому лісі вони не змогли її знайти, але розшукали десь аж у Лобні. Таки постаралися, молодці. Якщо скажеш, що є в чомусь потреба, з вогню дістануть… Та я не звикла когось напрягати. Якщо можна у лісі зібрати, то краще сама поїду і своїми руками назбираю. Не хочеться завдавати клопотів комусь, адже у кожного вистачає власних турбот. Свої сім’ї, потреби. Я не люблю перекладати свої клопоти на інших. Вважаю, що кому Бог дає, те і є наше.
– А є такі люди, що вже відійшли з колективу. Хтось на пенсію, хтось – на іншу роботу, а когось може й на світі нема?
– Так, і такі є. Щонайперше, добре слово хочу сказати про першого директора – Степана Івановича Пащука. Він 15 чи 16 років пропрацював у заповіднику. З ним я із самих початків. Він такий керівник, з яким про все можна було домовитися. Завжди розумів мене як бухгалтера: що можна, а що – ні. Не скажу, що у мене була незгода з іншими директорами, бо ж бухгалтер – така посада, що вимагає фінансової дисципліни. Була в нас дуже гарна жіночка – головний лісничий Валентина Воробей.
– Дуже не любила фотографуватися…
– Так, що-що, а фотографуватися Валентина Антонівна таки не любила. Але була, як мовиться, ще тим «зажигайлом» колективу. Могла всіх організувати, переконати-вговорити, зняти будь-які розбіжності, сумніви, згуртувати, об’єднати… Вона завжди на свій лад робила дуже цікаво… Була людиною колективу. Якщо націлилася на щось, то всіх переконає, що потрібно саме це. Мала неабиякий організаторський хист, а фотографуватися чомусь не любила… Особисто я дуже ціную в керівниках ті людські якості, які допомагають їм згуртовувати колектив. Такими якостями була наділена і наша Валентина. На жаль, вона вже відійшла у засвіти… Світла була людина… Є такі особистості, що роз’єднують людей, мовляв, той –добрий, а той – поганий. Потрібно ж діяти навпаки… Якщо у когось щось і не так, слід підказати, навернути в гарну сторону, а не одразу ганити, роздирати колектив. Керівникові потрібно уміти організувати хороший колектив, де всі один одного поважають. Степан Іванович умів це все робити… Доброю помічницею у цьому була йому і Валентина Антонівна… Хоча в усі часи колектив Черемського тримався єдності… Керівники мінялися, але різноголосся не було.
З перших днів у нас працювала і Лариса Олександрівна Шевчук. Вона чудовий науковий працівник, а ще екскурсовод, писала вірші, дописувала до газет, проводила екскурсії для найвибагливіших гостей. Дуже цікавилася заповідником, знала його історію, могла розповісти чи не про всі рослинки, їхні цілющі властивості. Дуже цікава, позитивна, хороша людина. Зараз на пенсії, живе у Маневичах.

– А як до вашої роботи ставиться ваша сім’я?
– На даний час ми з чоловіком живемо одні. Діти виросли, у смт Маневичі мають вже власні будинки. Лишилися ми з чоловіком, моїм дорогим Іваном Івановичем.
– Хто він у вас за професією?
– Художник. Працював десять років головою Галузіївської сільської ради. Йому виповнилося 63 роки і він зараз на пенсії. Бере замовлення, особливо, на оформлення знаків по лісгоспах, школах. Мій Іван Іванович – чоловік творчості. У нас – двійко синів: Тарас і Андрій. Маємо невісток – Людмилу й Ірину, п’ятеро внуків – Іванка, Влада, Матвійка, Данилка і Меланку. Люблять нас, не забувають. Ми живемо у с. Галузія. Маємо біля хати гарного ставочка, там повно риби, є човен, на бережку альтанка, тож дід організовує рибалку, плаває з онуками по ставку. Усі четверо вже затяті рибалки. А Меланії тільки чотири роки, дуже цікава, гарно говорить…
– Ви працюєте на цікавій роботі, де потрібно знайти кожну копієчку, звести дебет з кредетом… Але й домашній роботі потрібно дати лад. Як Ви господарюєте? Чи любите квіти?
– Я дуже люблю троянди, гвоздики і сальвії. Ще люблю польові і лісові квіти… Ромашки і волошки – чи не найулюбленіші із них.
– Маєте сад?
– Є в саду і яблуні, і груші, й інші плодові дерева. А ще син висадив біля хати плантацію малини. То ж є де відпочивати і працювати. Є у нас і кури, і свині, і корівчина…
– Цікаво, хто її доїть і скільки молока вона дає?
– Наша корівка молока дає небагато, але його на всі три наші сім’ї вистачає. Дуже якісне і смачне молоко.
– Бухгалтер – робота кабінетна. Вам не обов’язково бувати у лісі. А все ж цікаво дізнатися, чи доводилося Вам, «Черемському міністру фінансів», ходити безпосередньо стежками заповідника?
– Аякже. Була біля озера Черемського і біля озера Редичі. І екологічною стежкою не раз ходила. Й біля вежі, де ще польський знак-репер вцілів, на піщаних дюнах, перед якими в давнину сам льодовик спинився… Ви здивуєтесь, але я мандрівниця від народження, люблю ліс, тому обходила заповідник вздовж і впоперек. Мені цікаво. А як інакше? Хіба можна працювати в заповіднику і не знати, який він? Я скрізь побувала, все побачила. І як бруслина росте, і які гарні чорниці у нас, і як щедро родить на черемському болоті журавлина… А біля землянок, це де партизани у війну таборували, торік стільки лисичок наросло, мов хто їх насіяв. Око радувалося… Дивовижно красивий і ще незайманий куточок природи…
– Є майбутнє у заповідника?
– Є. Як же може бути без майбутнього!?. По-перше, це така незаймана місцинак, яку потрібно берегти для дітей та онуків, аби вони змогли побачити на власні очі ліс, болото, озера, дізнатися про його мешканців – звірів, птахів, плазунів, глянути в очі весняних квіток, знайти гриба… Потрібно зберегти навіть ті ж плантації бруслини, журавлини, чорничники… І ми все це оберігаємо. Вчимо дбайливому ставленню до природи і наших дітей та онуків.
– Мабуть, майбутнє у великій мірі залежить і від кадрового потенціалу? Старші передають знання молодшим? А хто з молодших прийшов до вас?
– Прийшли дівчата у науковий відділ, молода екскурсовод. У нашому кабінеті разом зі мною та бухгалтером Ольгою Пащук працює також прссекретар, інспектор по кадрах Ольга Божидай. Обидві – прекрасні, перспективні працівниці. У нас – новий директор Володимир Васильович Мирка. Має великий досвід роботи… Тож майбутнє у заповідника є.
Дякую вам за цікаве інтерв’ю.
Розмову вів Сергій ЦЮРИЦЬ.
На фото: Ольга Божидай; Надія Шпак та Ольга Пащук.