Павло Тичина уникнув трагічної долі більшості поетів 30-их років минулого століття, коли цвіт української інтелігенції під час большевицької окупації був знищений. Але його досвід участі в розбудові Української Народної Республіки дався взнаки…
Рання творчість Павла Григоровича була просякнута духом патріотизму. Щоправда, потім він скляк, пристосувався, і свій талант уже поставив на службу радянській імперії зла. Так чи інакше, ці його рядки, написані понад 100 років тому, не втрачають актуальності…
«Не виспалось літо, а тут вже й осінь. І як се так: народові, що поржавілі пути зняв, прикинулась іржа, немов болячка? І як се так: великий дух на людях розмінявся і збіднів? Чи не Сибіру дух над нами? Чи не царські гробниці докинули оком? А! З Біломор’я чую Соловецький ладан? В якому змішалися дзвони й матюким, і розбійництво, і свобода. А Іван Четвертий Грізний, проткнувши псу смердящому жезлом залізним ногу, стоїть. І слухає. І перебирає чотки…».
Павло ТИЧИНА (1891-1967 рр.), український поет, публіцист, державний діяч, «З мого щоденника», збірка «Вітер з України», 1924 р.