«Нє обращайся ко мнє на срєднєвєковом язикє», – сказав один із новоявлених молодих комуністів журналістці, котра звернулася до нього державною мовою!
Не та тепер солідарність, ой не та… Вона – із присмаком картоплі, бо українці, а зокрема волиняни, солідарні 1 Травня в одному – садінні другого хліба. Не ті тепер і комуністи, ген не ті… Вони полюбляють відверто буржуазні речі, привселюдно хамлять і бояться холоду. Певно, червона ідеологія не гріє.
Тож 1 Травня у День міжнародної солідарності трудящих, коли люди, діставши вихідний, подалися на дачу чи на відпочинок, купка волинських комуністів узялася святкувати. Сподівалися розгорнути помпезний парад у радянських традиціях, а вийшло… жалюгідне видовище.
Ще напередодні представники волинського осередку Комуністичної партії України повідомили луцьку владу, що мають на меті проводити мирне зібрання. Заявили й приблизну кількість учасників – 600. Забігаючи наперед, скажу: злегка… переоцінили червонопрапорні хлопці чисельність партійців та прихильників. Може, далася взнаки добра радянська звичка «домальовувати» показники, аби «взяти» п’ятирічку за чотири роки?
Словом, о 10-й ранку прихильники ідей Леніна, Сталіна й решти вождів мали би рушити колоною від свого офісу, що на вул. Ковельській, у напрямку Центрального парку культури та відпочинку ім. Лесі Українки. Одначе Годинник невпинно відраховував хвилини, але червоні не поспішали. Натомість купка молоді (чоловік 15) товклася спершу в скверику коло військового госпіталю, а згодом перемістилася ближче до площі Злуки. Врешті опинилися на Братському мосту, постояли трохи й подалися через Старе місто до парку. О 10.20 загриміли труби – типовими радянськими мелодіями комуністи ознаменували свій вихід… на сцену луцьких вулиць. Зо два десятки поплічників Петра Симоненка, а якщо порахувати ще й оркестр, то буде цілих три (!) десятки партійців, озброївшись кумачевими прапорами, чимчикували пішохідною вулицею Луцька. Стяги, чесно кажучи, – справжні мутанти: на типові червоні комуністичні полотна «юная поросль» додала, окрім серпа та молота, ще й назви всіляких комітетів на кшталт антифашистських.
Волинські комуністи хоча й не чисельні, одначе горді: голови високо підняті, погляди спрямовані в об’єктиви… журналістських камер. Правда, знімали цю колону не лише представники мас-медіа, а й перехожі на власні телефони. Хтось дивувався червоній колізії, а хтось відверто сміявся услід. Антураж, чесно кажучи, накульгував, як ті старенькі дідки, що йшли в останньому ряду колони. Вони – в поношених радянських плащах, вицвілих картузах і тяжких черевиках, підбитих гвіздками. Лідери колони – молоді хлопці у недешевих і модних, припасованих по фігурі костюмах, у блискучих новеньких туфлях. Перші несуть прапори, а другі – ідеологію.
Тим часом біля входу в парк збиралися ті, хто воліє по-справжньому відсвяткувати не День весни і праці, а День солідарності трудящих. Усіх – вісім чоловік. Пара пенсіонерів прохає зробити їм фото на згадку святкування «Первомая»… Двоє чоловіків роблять усе, аби у найвідповідальніший момент техніка не підвела. Генератор бурчить, колонки ревуть радянськими піснями, бабця підспівує: «Слышны крики Октября над красавицей Москвой…». Децибели не шкодують вух. Дивує, що червоні мелодії смачно приправлені басами та техноритмами. Справжня комуністична дискотека!
О 10.48 – прапори на горизонті. «Колона» прибула. Оркестр щосили видував мідь, одначе подолати музику, котру подавали на колонки з абсолютно буржуазного винаходу – ноутбука, не вдалося. Чоловіки врешті покинули ту затію. Стали збоку.
– А музиканти звідкіля? – цікавлюся.
– Із Рожища! – відповідають чоловіки.
– А граєте з ідеологічним міркувань чи по… госпрозрахунку? – випитую.
– Як вам треба буде, то й по госпрозрахунку…
У більше ніж скромному натовпі – діти. Їх більше цікавлять атракціони. Малеча раз у раз поглядає на дитячий паровозик із кількома вагончиками, котрий стоїть біля входу в парк. У пенсіонерів – інші розваги. Вони активно балакають. Ну, правильно, коли ще зберуться в такому складі?
– А нащо ти, дитино, все пишеш у блокнот? – запитує один із сивочолих й підозріло поглядає.
– Робота в мене така, – відповідаю. Правда, коли чоловік дізнається, що – з газети, а не з… «органів», береться заповзято балакати:
– Я з Лаврова (село на території Луцького р-ну, – авт.) приїхав. Бо ж – свято! От скажи, хіба тобі добре живеться? А за Союзу добре було! В селі роботу мали, в городі – квартири. Правда, у мого дядька все забрали, розкуркулили. Навіть коня не зоставили… Але ж добре було!
Ще один пенсіонер до святкування підготувався предметно: приніс із собою яскраву червону бейсболку й одягнув на місці. Й цього заповзятого прихильника ідей Леніна і Сталіна зовсім не турбував той факт, що така шапка – улюблений головний убір американців, котрі завше були головними ворогами комунізму. Та чого ж не зробиш заради солідарності!
Правда, нинішня комуністична «поросль» не гребує згадувати колишніх ворогів. У мікрофон розповідали, що підґрунтям до світової солідарності був страйк робітників зі США у 1886 році. Далі – «компліменти» владі. Як же без того? Мовляв, не приходять на такі мітинги й не проявляють… солідарності. Відтак лише компартія здатна вести народ до світлого майбутнього. Певно, тим дитячим паровозиком…
Скільки ж зібралося у Луцьку трудящих? Правоохоронці нарахували аж 80 чоловік. Натомість комуністи доводили: як добре полічити, то сотня точно назбирається. А де ж іще 500?
– Погода підвела, холодно сьогодні, – відповів на таке запитання один із партійців.
Натомість у мікрофон хтось із волинської червоної верхівки детально розповідав про негативні моменти входження України в Євросоюз. Аргумент – електроенергія неодмінно подорожчає. Згадали й про імпортоване «заморожено-переморожене» м’ясо. Але то, як висловився виступаючий, – «цвіточкі на шляху цєго непотрібу». Мовляв, далі буде ще гірше. Правда, жоден із керівників волинських комуністів не показував на такого, котрому вже і сьогодні зле: вгодовані та файно вбрані.
– Нікого ми нє свозілі! – різко відповів моїй колезі Михайло Кононович, завідеологічним відділом Волинського ОК КПУ. Журналістка лише поцікавилася, із яких районів області є представники. Мовляв, люди не приховують, що вони – не лучани.
– Нє обращайся ко мнє на срєднєвєковом язикє! Говори нормально! – сказав пан, точніше «таваріщ» Кононович і пішов геть.
Як не крути, а що таке солідарність – новоявлені комуністи не відають. Натомість добре оперують відверто хамськими категоріями. Правду люди кажуть: із хама не буде пана, навіть… комуністичного.
Світлана ГОЛОВАЧУК.
Фото автора.
Р. S. Варто нагадати, що торік 9 Травня місцеві сучасні «комсомольці» узялися відзначати День Перемоги. Йдучи вул. Лесі Українки, вони зривали з ліхтарних стовпів синьо-жовті стрічки зі словами: «Луцк нужно очистить от дерьма». Про кричущий вияв неповаги зовсім знахабнілих реваншистів до державних символів ми написали не лише на сторінках видання, а й у органи прокуратури. Останні, до слова, чомусь проявили небачену лояльність. Сподіваємося, цього разу прокурори будуть уважнішими, розглянуть газетну публікацію та вживатимуть відповідних заходів. Якщо, звичайно, розуміють, що написано на «срєднєвєковом язикє» і як треба захищати державні символи, один із яких у кожного – на кашкеті.