Про
свою смертоносну залежність цей чоловік розповідає, як про кошмар. Адже там, у попередньому
житті, Микола не мав надії та розуміння. Батьки плакали від розпачу. Діти
росли, наче сироти. А дружину, як і Миколу, цікавило єдине: ще одна доза
дурману…
–
Наркотики я спробував порівняно пізно. Просто із 16 років вживаючи алкоголь,
захотів чогось нового. І старші друзі запропонували ширнутися, – пригадує
чоловік події, які понад 20 років тому пережив у м. Дніпродзержинськ
Дніпропетровської обл.
На
початках це була не більше ніж забавка. Вколовся – став «бодрячком». Не
вколовся – теж нормально. І згодом підліток повністю втратив боязнь «сісти на
голку».
– Великих
грошей це відразу не вимагало. Макову соломку ми назбирували без проблем. Потім
її варили у когось на хаті. І таке дозвілля влаштовували десь раз на тиждень, –
додає співрозмовник.
Але
поступово наркотик затягував. Через півроку хлопець зловив себе на думці, що
чергової дози потребує майже через день. А ще через трохи наркотик став сенсом
життя.
– Я
старався не випадати із суспільства. Працював на залізниці, у 24 роки одружився
(щоправда, на наркозалежній). У нас народилася дитина, потім друга. Неодноразово
ми із дружиною домовлялися кинути колотися. Тим паче, наші батьки весь час
приходили, просили. Щоб заховатися від згубної спокуси, пробували або вдома зачинятися,
або з міста виїжджати. Одначе наркотик так глибоко проник у наші тіло й думки,
що ми знову і знову зривалися…
На той
час дружина ніде не працювала, дітей треба було вдягати й годувати, а Миколиної
зарплати ледь вистачало на чергову дозу. Отож, чоловік став промишляти дрібними
крадіжками. Від страху опинитися в тюрмі взагалі поїхав із міста. Сподівався,
шабашки в Росії допоможуть і грошей заробити, і від наркозалежності позбутися.
– Але
Москва справила на мене гнітюче враження, – зізнається оповідач. – Коли тільки
опинився на Курському вокзалі, був ошелешений картиною: на бетонних плитах
сидять діти років десяти-дванадцяти, у кожного – кульок із клеєм і жовто-зеленого
кольору обличчя. Ходить міліція, залізничники, подорожні – і нікому нема діла
до малолітніх «безпризорників»…
На
перших порах Микола з усіх сил старався жити по-новому: дбати про сім’ю і не
думати про ширку. Але не зумів. І що найгірше – підсів на героїн.
– Життя
перетворилося на кола пекла: поїхав-заробив-привіз-пустили на дурман-поїхав-заробив
і так п’ять років. Що далі, то страшніше ставало. І не лише мені. Товариш, який
виріс у сім’ї інтелігентів, був кандидатом у майстри спорту, викладачем, а
лишився ніким. Багато друзів померли від передозування. Ще один настільки
втомився бути рабом дурману, що під час ломки «вскрив» собі вени. У нас теж:
забрали дітей, у дружини діагностували зараження крові» й у 33 роки вона
померла.
Микола серед друзів – колись теж наркоманів…
Але сам
Микола не хотів здаватися. У пошуках виходу він усе частіше став молитися. І
Господь допоміг.
– Якось
я побачив давнього товариша. Той теж колись сидів на голці. Але на момент нашої
зустрічі став цілком здоровою людиною. «У реабілітаційному центрі допомогли», –
пояснив і запропонував свою підтримку.
Невдовзі
Микола опинився на Волині, в реабілітаційному центрі, заснованому церквою
«Ковчег».
–
Найтяжче було перших півроку, – зізнається Микола. – І не стільки фізично, як психологічно.
По-перше, треба було після 17-ти років наркозалежності заставити свій мозок
перестати думати про дурман. По-друге, необхідно було навчитися співіснувати із
такими ж, як сам, котрі в пошуках отрути забули про людські стосунки.
Основними
методами реабілітації стали праця й молитва. Хоча ні – навпаки.
«Ми
починали свій день зі звернення до Бога і ним же закінчували», – уточнює
оповідач. Комусь вдавалося відкрити своє серце Всевишньому. І після року
перебування в центрі такі поверталися в самостійне життя новою людиною, навіть
створювали прийомні багатодітні родини. Хтось за 12 місяців ніби й змінювався,
але через трохи знову брався за алкоголь чи наркотики. А були й такі, яких із
центру вже через кілька місяців випроводжали. Бо…
–
Основна умова перебування – щире бажання людини змінитися. А коли вона обманом
добуває алкоголь, ще й інших підбиває випити, коли після роз’яснювальної
розмови все одно береться за дурман – то таким у нас не місце, – пояснює
Микола.
Зумівши
позбутися наркотичного рабства, чоловік ось уже п’ять років допомагає в цьому
іншим. Разом із колишніми наркоманами працює в реабілітаційному центрі, один із
яких – у с. Біличі Іваничівського р-ну.
У реабілітаційному центрі.
– Там
колись була військова казарма. Її приміщення ми взяли в оренду, відремонтували,
добудували ще декілька споруд, зокрема – господарських. І щороку приймаємо людей
з усієї України, – пояснює ще один працівник центру Микола Таранєнко. Цей
чоловік із сусідньої Рівненщини. Через наркотики ледь не потрапив за ґрати, його
кинули дружина й дитина. Але після реабілітації Микола зумів створити нову
сім’ю і відновити контакти із 16-річною донькою.
– Ми
нікому не відмовляємо в помочі. Серед наших «пацієнтів» – 18-літні підлітки і
70-річні пенсіонери, бізнесмени і безпритульники. Маємо окремий заклад для
жінок. Звісно, позбутися згубної звички вдається не всім. А все через
упевненість кожного, що він ніколи не стане залежним…
Оксана
БУБЕНЩИКОВА.
Фото
автора.