Ніколи б не подумала, що ці тендітні ковельчанки можуть будь-якого ровесника за пояс заткнути. А все тому, що вже не один рік займаються вільною боротьбою. Та й як могло бути інакше, коли їхній тато Ігор Борисович сам здобув не одну престижну нагороду, а нині свою майстерність передає вихованцям дитячо-юнацької спортивної школи.
Ігор Падошик завжди мріяв про сина. Аби той ріс справжнім бійцем, здобував перемоги, можливо – став усесвітньовідомим. Так вийшло, що Господь подарував трьох доньок. Але саме вони тепер допомагають реалізувати плани батька. 12-річна Настя і на три роки молодша Оля з дитинства захопилися спортом. А сьогодні впевнено крокують до перемог.
– Коли почав їх брати із собою на тренування, думав: будуть займатися суто жіночими видами спорту: акробатикою, гімнастикою. А їх тягнуло до чогось різкішого: зробити захват, перекинути через плече, здійснити кидок. Спершу це було так – задля розваги. Та з часом ми стали серйозно тренуватися і наскільки успішно – розповідають ось ці медалі й кубки, – дістає тренер численні нагороди своїх доньок.
Оскільки Настя – старша й займається довше, то медалей у неї більше. Серед найвагоміших – перші місця у всеукраїнських турнірах. Проте й молодша, Оля, намагається не відставати. Хоча вік іще не дозволяє брати участь у чемпіонатах, проте на всеукраїнських змаганнях дівчина успішно про себе заявила. І в скарбничці її нагород також є золото.
– Доньки пробували свої сили у дзюдо. Як на мене – досить непогано. Вже мають перше місце у своїй ваговій категорії. От тільки судді на турнірах велися не зовсім коректно, – зізнається Ігор Борисович. – Мовляв, прийшла з вільної боротьби і вже щось хоче показати!
Самі сестри на свої успіхи дивляться простіше. Для них це поки – дозвілля. Хоча, каже тренер, жодна з перемог не давалася легко.
Чотири рази на тиждень треба відвідувати тренування, а кожне триває по дві години. Одначе дівчатам це – неважко. Бо, крім спорту, встигають на театральний гурток ходити, шкільною самодіяльністю займатися, недільну школу відвідувати, вправлятися у малярстві. І при всьому тому мати хорошу успішність. У Насті, скажімо, всього три «9» у табелі, а все решта – вищі бали.
– Ми і на комп’ютері любимо погратися, і мультики дивитися. Мамі з прибиранням та миттям посуду помагаємо, доглядаємо за маленькою сестричкою, – щебечуть дівчатка.
Коли у школі дізналися, що сестри Падошик серйозно займаються вільною боротьбою, навіть старші хлопці перестали до них чіплятися. Навпаки: задіяні у спорті парубки самі просять показати прийом, навчити.
– Буває, що подружки прибіжать: «Захисти від розбишаки!». То я тільки гляну – він зразу відстане, – хвалиться Оля.
Якщо дівчата здобувають чергову перемогу, на уроці фізкультури вчитель оголошує радісну новину й усі ровесники оплесками вітають призерку.
– У нас дружній клас. Хлопці мене не ображають. А люблять за те, що даю їм списувати, – сміється Настя.
Та якщо зі шкільними друзями обходиться мирно, то вдома сестрички не раз чубляться. Щоправда – коли мама з татом не бачать.
– Буває, Оля не хоче щось робити, мене не слухає, ми сваримося. Коли слова не доходять – б’ємося. Але не як на бійцівському килимі, а по-дівчачому, – зізнаються сестри.
– В Насті характер спокійний, м’який. А от в Олі натура – не кожен чоловік таку має! – погоджується тато. – Тож якщо вдома це мінус, то на змаганнях – величезний плюс.
Саме тому Ігор Борисович вірить, що коли не Настя, то принаймні Оля таки зможе дійти до вершин слави.
– Як колишній спортсмен знаю, наскільки важливо бути в бою навіть не жорстким, а жорстоким, не давати супернику спуску, психологічно давити його і вірити: «Я – кращий!». В Олі це присутнє. Саме тому вона – серед кращих бійців України у своїй ваговій категорії.
Маючи різний характер, дівчата й до змагань ставляться по-різному. Настя лише перед боєм відчуває легке хвилювання. А от Оля може й уночі не спати, подумки відпрацьовувати той чи інший прийом, моделювати свою поведінку із суперником. От що значить справжній лідер!
Зате виснажливі тренування приносять сестрам не лише медалі й кубки. Кожну солідну перемогу супроводжує матеріальне заохочення. Приміром, Оля разом із першим місцем виграла мобільний телефон. А Настя за перемогу у всеукраїнському турнірі привезла 500 грн.
– І що важливо, не на гульки їх пустила, а вирішила новий комп’ютерний стіл придбати. Тобто вже знає ціну грошей, – хвалить доньок Ігор Борисович. Та й не тільки він.
Після блискучого виступу на всеукраїнських змаганнях до Насті підійшли представники Львівського державного училища фізичної культури й запропонували вільною боротьбою зайнятися професійно.
– Для мене то – найвища оцінка роботи як тренера і як батька. Адже цей заклад – один із кращих в Україні. Він виховав не одного олімпійського призера. І запрошує лише тих дітей, у яких бачить перспективу, – розповідає Ігор Падошик. – Навчання в училищі – не для слабаків. Щодня – по чотири години тренувань. Вихідні – лише субота й неділя. Кваліфіковані тренери дуже вимогливі. А Настя хоч і подає надію, проте інтуїтивно відчуваю: надто м’який характер має, як у мами. Дружина з неї вийде золота, а от у великому спорті таких людей дуже швидко «з’їдають».
Самі сестри поки не знають, ким хочуть стати в майбутньому. На подив тата молодша Оля зізналася, що мріє бути артисткою: «Аби мене всі знали, по телевізору показували».
Настя у своїх мріях скромніша. А позаяк любить математику й хімію, то майбутнє думає пов’язати з точними науками.
– Зараз у дівчаток – перехідний вік, – пояснює тато. – Як тренер, знаю: в цей період дитина або кидає спорт, або – лишається в ньому всерйоз і надовго. Тому хочеться вірити, що прізвище Падошик іще стане всесвітньовідомим.
– А ви хочете бути такими, як Кличко? – на завершення запитую дівчаток.
– Та ні! Вони дуже накачані, – сміються сестрички.
І сміятися починаємо вже ми.
Оксана БУБЕНЩИКОВА.
Фото автора.