Чим не куркулі?

Найстаріший Шуба ще за Польщі мав 18 га поля, четверо коней, весь реманент сільськогосподарський, навіть кредити в банку не боявся брати. Щоби прогодувати вісьмох дітей, аж на Білорусію їздив яблуками й борошном торгувати.

Із приходом большевиків утратив старший Шуба все, нажите мозолями. Бо хоча й любили в нього червонозоряні гостювати, проте хай в останню чергу, але таки розкуркулили і сказали дякувати, що не репресували. 

Дід одначе роботи не кинув. Ще у 86 літ тримав три корови. А помер від того, що вилазив на гору сіно скидати, впав на бочку та переламав хребет.

Зате гени трударя надійно укріпилися в молодому поколінні. І тепер дідову естафету підхопили внук Олександр, котрий уже сам став дідом, двоє його синів – Володимир і Сергій – та півторарічний Арсенко, котрий не тільки іграшками бавиться, а гайковими ключами вправно крутить.

Усе почалося з того, що Олександр і Галина Шуби серед перших у селі кинули колгосп і подалися на власні хліба. Дружина-зоотехнік стала завфермою, де нині понад 40 свиней (це тільки офіційно зареєстрованих). А чоловік узяв списаного трактора й почав орудувати на городі, далі на власних паях, потім на землях, що облогують у районі, а нинішнього року до всіх тих наділів родина хоче добрати ще 50 га (!). «То навіть не поля – хащі! – каже подружжя. – Окрім трави, навіть дерева там ростуть. Але як мовиться: очам страшно, а руки роблять».

Тим паче, коли в тих руках – цілий арсенал сільськогосподарської техніки.

– Скупляти машини ми від лінощів почали, – сміється молодший Шуба – Володимир. – Набридло над буряками спину гнути – привіз спеціального комбайна. Не захотів картоплю вручну збирати – привіз картопляного. А до них додайте чотири трактори, два зернові комбайни, сівалки, саджалки. От і вийде все, аби спину не гнути.

– Ще позаторік я за тими буряками світу Божого не бачила! – погоджується Галина Григорівна. – А торік навпаки – не бачила буряків. Бо все робила техніка.

Якщо хто думає, ніби Шуби мільйонами ворочають, той глибоко помиляється. Адже господарський інвентар чоловіки привезли з-за кордону як списану техніку. Проте на волинських полях вона ще не один, а може, десяток літ попрацює.

– Трактор, що його з колгоспу взяли, часто ламався. І в пошуках ліпшого я поїхав до Польщі, – провадить Олександр Захарович. 

Але не були б то волинські господарі, якби не зуміли іноземців «взути».

– Всі ті машини, які ми купували в поляків, везлися із Заходу. Тож подумалося: «А ми чим дурніші?», та й поїхали на багаті села – до Німеччини тобто, Швеції, Данії.

– Якщо чесно – страшнувато було. Ніколи там не бували, мову не знали. Я тільки в загальних фразах володів англійською, яку вчив у школі, технікумі та (заочно) у Львівському аграрному університеті, – продовжує Володимир. – Але так вийшло, що в Данії мій однокласник у фермера працював. «Візьми мене із собою», – попросив я. І через трохи опинився за кордоном.

Те, що побачив у Данії, здалося волинянину майже казкою. Величезні ферми оснащені найсучаснішим устаткуванням. Свиноматки там у таких резервуарах живуть, що лише трошки туди-сюди рухаються та можуть лягти-встати. «Це щоби поросятам шкоди не зробила», – пояснили данці. Біля корів спеціальні платформи облаштовані, аби людина могла в повний ріст їх доїти, а якщо зависоко чи занизько, на кнопочку натиснути – і платформа підніметься чи опуститься.

– Люди чесні, порядні. Ніхто нікого не обманює і не обкрадає. У нас гостював швед, котрий удома тримає корів. За тамтешніми законами, він має право займатися лише одним видом робіт – здавати молоко. Тому в нього були квадратні очі від того, як наші жінки роблять із молока сметану, масло, сир. Як на екскурсію, водили іноземця, щоби побачив на городі редиску, моркву, цибулю. А що таке соняшник, із якого постійно вживав олію, навіть не знав ніколи! – сміються павловичівці.

– У Данії живуть навіть краще, ніж у Німеччині, – переконаний Олександр Захарович. – Техніка, про яку ми тільки мріємо, там вважається вчорашнім днем.

– У сусідній Польщі картопляного комбайна ще ніхто не мав, а в Данії я його вже списаного купив, – розповідає Володимир.

– І можете уявити, як на це диво техніки в нашому селі дивилися, – долучається батько. – Дорога машина, не заперечую. Але буквально за один сезон нам окупилася.

Про вигідність сільгосптехніки докумекали не тільки на Волині. Телефонують і приїздять у Павловичі замовники з цілої України. Одеса, Харків, Крим – усі просять техніку привезти, особливо прес-підбирачі. Тож паралельно з фермерством Шуби підзаробляють на продажі машин.

– Тільки грошей тих не видно, – підколює мати. – Що зароблять – знову в залізяччя вкладають. А мені ж хочеться ремонтів гарних у хатах, будинки для обох синів.

– І цим займаємося, – підхоплює батько. – З ремонтами щось самі робимо, а де не виходить – майстрів кличемо. Доньці квартиру в Луцьку купили. Старшому, Володі, хату зводимо. А молодшому, Сергієві, як жениться, теж побудуємо.

Але Сергій, схоже, з весіллям не поспішає. 25-річний парубок загорівся мрією займатися коровами. Тож для того напросився до фермера в Данію, котрий тримає 160 голів ВРХ.

Завдання перше – підзаробити грошей. Завдання друге й основне – дізнатися всі таємниці успішного бізнесу на селі.

– От тільки грошей, боюся, не вистачить. Хочемо все за передовими технологіями зробити, а для того мільйонів пару треба. Тож будемо пробувати кредит у держави просити, – ділиться Олександр Захарович.

На такі плани Галина Григорівна тільки сміється та ойкає. Проте чоловіку не до жартів:

– Ну, ти, Галю, смійся, але так воно ще буде, – цілком серйозно резюмує господар.

А за такими мріями не забувають чоловіки про найближчу перспективу. Бо гаряча пора ось-ось розпочнеться.

Нинішнього року будуть Шуби і традиційними культурами займатися, й тими, які ще на селі в диковинку. Стандартно садитимуть картоплю, сіятимуть моркву та буряк. Із новішого, але вже випробуваного – кукурудза та ріпак. А ще будуть експериментувати із соєю. Навіть є задум щодо плантації смородини.

За збут господарі не переживають. Так, дійсно: ціна на овочі дуже низька. Проте родина сама собі покупців знаходить і домовляється про таку вартість, яка була би вигідна обом сторонам.

– Цукровий буряк здали, але цукор реалізувати не спішимо: чекаємо кращої ціни. Тож нині мішки лежать у величезній коморі, – каже господиня.

– Чи не заздрять нам односельці? Та по-всякому буває. Хтось наговорює, норовить украсти, а хтось помагає. На сезонні роботи до двадцяти людей наймаємо. Платимо грішми, продукцією, помагаємо технікою, годуємо. А на постійній основі маємо чотирьох працівників, частину яких навіть із центру зайнятості рекомендували, – діляться співрозмовники. – За хорошу продукцію щире «дякую» чуємо. Свиноматку породисту тримаємо, сім’я аж із Польщі привозимо, то поросята такі, що люди наперед замовляють, аби вистачило. Словом, роботи не бракує. 

Тож тільки закінчуємо бесіду, як вони відразу беруться за щоденні справи.