Лебедина вірність

Подружжя Родюків належало до тих, кого справедливо можна було би назвати «щасливі разом». Бо хіба не за радість була для Анатолія молода турботлива дружина? Хіба не за найбільше щастя – маленька доня?

Та все перекреслила одна мить, одне дерево, котре опинилося обабіч шляху… 

«Працював я тоді у Ковельському і Турійському районах, стежив за роботою сигналізації на об’єктах, що під охороною. Але того дня був у відрядженні на Любомльщині. Разом із колегою мали заїхати до нього додому. Дорогою до села Рівне товариш не впорався із керуванням. Якоїсь миті мотоцикла занесло. В колеги – подряпини. А мене закинуло так, що вдарився у придорожню березу – і невдовзі лікарі констатували перелом хребта», – розповідає Анатолій Йосипович події, що сталися далекого 1980-го.

«Нашій доньці тоді й року не виповнилося. Тож я була в декреті, коли чоловік в аварію потрапив, – продовжує Марія Олександрівна. – Прямуючи до лікарні, куди Толіка завезли, думала: ну, струс мозку або рука чи нога переломані. Навіть коли дізналася правду, ще не усвідомлювала її наслідків.

А наслідки були жахливими: у 25 років чоловік лишився прикутим до ліжка. Той, на кому ще вчора трималася сім’я, сьогодні сам потребував цілодобової опіки.

«Я відлучила від грудей дитину. Донькою, а їй тоді всього 10 місяців було, стала займатися моя мама. А я вирішила будь-що поставити чоловіка на ноги», – провадить пані Марія.

У скількох спеціалістів вони лікувалися, скільки медичних закладів відвідали – не перелічити. Відновити здоров’я пробували у Любомльському і Турійському р-нах. Далі – Луцьк, Крим, Донецьк. Навіть у Москву Родюки поїхали!

– Довгий час медики нас шкодували – не хотіли забирати останню надію. Та після чергової операції хірург, який Толю оперував, сказав: «Ходити він не буде». Від тих слів я утратила свідомість. Нашатирем до тями мене привели. Потім заспокійливі кололи. А я все не могла, не хотіла вірити… – через 30 років після цього вже без сліз розповідає Марія Олександрівна.

Коли офіційна медицина винесла вердикт, подружжя Родюків не стало з цим миритися і поїхало в Кобиляки. Адже там приймав тоді Микола Касьян – лікар, про унікальні можливості якого знали далеко за межами України.

Проте дива не сталося. Оглянувши пацієнта, Микола Касьян сказав: «Під час операцій вам повитягали кісточки. Якби не це, міг би спробувати. А так – вибачайте…»

Після Кобиляків був іще санаторій «Слов’янський». Утям, подружжя зрозуміло: параліч – це їхній хрест і нести його все одно доведеться.

Довгий час Анатолій Йосипович так соромився так соромився інвалідного візка, що ховався не лише від знайомих. Не хотів, аби навіть теща бачила зятя в такому стані. Та як не зрозуміти, коли для багатьох його ровесників справжнє життя тільки починалося, а для 27-річного Анатолія все хороше, здавалося б, закінчилося…

Пізніше завдяки операції медики поліпшили роботу спинного мозку: відновили нерви, які подавали сигнали про потребу сечовипускання. Така (для здорової людини не помітна) деталь значно полегшила життя. Крім того, подружжя опанувало навики спеціального масажу та розтирань. І після повернення в Турійськ чоловік став по-іншому дивитися на життя.

– Десь через рік я дійсно відчула полегшення. Толік не лише сам себе обслуговував. Він чистив картоплю, прибирав, якусь копійчину заробляв на ремонті парасольок, – згадує Марія Олександрівна. – А ще сидячи вдома, взуття обшивав, набійки ставив.

Якщо на початках серед клієнтів були жінка, брат, сестра, то далі сусіди сусідам розказали, ті – своїм кумам-сватам. Коло клієнтів ширшало. І – пішло-поїхало…

– Для ремонту взуття ой скільки всього треба! – кажуть співрозмовники. І щоби не бути голослівними, перелічують: напильники, плоскогубці, кусачки, клей, викрутки, шуруповерт, наждак, ножі, ножиці, тиски, зажими, спеціальний фен, електродриль, до 20 видів свердел до неї. І це – не враховуючи матеріалів!

– Зараз є в Ковелі спеціалізований магазин, куди поїхав і купив усе, що треба. А колись мусив іти з поклоном до своїх колег у Місті залізничників і просити, аби продали, – каже Анатолій Йосипович.

Ось так, починаючи з 1990 р., Анатолій Родюк узявся за бізнес. Хоча, каже, хіба це бізнес? Так – аби без роботи не сидіти.

– Ремонт взуття – процес творчий, – переконує майстер. – Часто прийде людина й сумнівається: «Черевика на смітник викидати чи, мо’, почаклуєте?» І беруся «чаклувати». Іноді вдається, іноді «магія безсила».

– Не раз, буває, приходить чоловік: туфлі аж за дві тисячі купив, а підошва все одно полопала. Натомість жіночка у чобітках зі шкірозамінника тільки набійки міняє, і взуття не один рік їй слугує, – з досвіду знає оповідач.

Хоча ремонт для пана Родюка – це єдиний спосіб заробити, проте клієнтам він завжди порадить, як взуттю життя продовжити.

Позаяк щодня до його квартири-майстерні до десятка клієнтів навідується, то без казусів, каже, не обходиться:

– Якось прибігла наречена, весільні туфлі в руках тримає: «Причепіть, – просить, – каблука. А то до загсу нема в чому їхати». Було, прийшов чоловік за черевиками: «Те-то зробити вас просив, такі-то чоботи приніс». Марія всі замовлення переглянула – нема! Кожну пару показала – не ті! Що за комедія?! Пішов чоловік додому, а ми самі не свої: де ж могли чоботи дітися? Аж через трохи приходить: «Ой, вибачте. Я їх вам принести забув…»

Ні грамотами, ні медалями майстер-самоучка не відзначався. Та найцінніша його відзнака – щире «дякую» від людей.

– Є серед наших клієнтів і віп-персони, – каже Марія Олександрівна, яка з виходом на пенсію веде домашню бухгалтерію, приймає та відпускає замовлення, підсобляє шефу-чоловіку. – Приходять до нас і митники, і студенти, і пенсіонери. Постійний клієнт – селищний голова Олексій Безсмертний.

– Навіть ті, хто в Турійськ лише на вихідні приїздить, взуття все одно до нас несе. І не раз мушу халтуру своїх колег виправляти. Чи вони не вміють, чи не хочуть, чи здешевити або час зекономити воліють? Хтозна. Проте в мене правило одне: ремонтувати – як для себе..

За роботу свою подружжя Родюків плату бере символічну. Через те і статків великих не нажили. Та не в грошах, кажуть, щастя. Після того, як у 25 літ пан Анатолій став інвалідом, після того, як шість років тому хвороба за два тижні забрала єдину доньку, подружжя Родюків у роботі знаходить єдину розраду.

– Якщо людина просить – усі справи відкладу й поможу. Тож працювати не раз мушу з ранку до вечора, – зізнається Анатолій Йосипович. – Зате коли вільний час, люблю бокс, футбол, новини подивитися. Два роки тому «Москвича» на іномарку з ручним управлінням поміняв. Тепер без проблем до Луцька та Ковеля їжджу. Бо і сестрі помогти треба, і двічі на рік курси лікування пройти (до проблем із ногами ще захворювання нирок маю). 

На долю Родюки не нарікають. Хоча смуток в очах навіть за усмішкою годі приховати. Зате радіють із того, що люди про них не забувають, що вдячні, цінують за хорошу роботу. «От би ще швейну машинку на ручному управлінні десь придбати, – кажуть. – А то не раз прийде жіночка замка в чоботях замінити і повертається ні з чим. Начебто не наша вина, та все одно шкода…»