Щоб не повертати кредит,

Було це на початку 2008-го. Чимало людей тоді ще не знали, як за якихось півроку розпочнеться економічна криза. А разом із нею підуть прахом гроші, робота, у декого – навіть сім’я…

Серед тих, які щось планували й вірили у краще, були також лучани Олена та Юрій. Маючи 7-літнього сина Дениса, пара давно мріяла за власне житло. Тим паче, що не один рік ділили помешкання з батьками.

Молоді люди вирішили: найліпший вихід із ситуації – кредит. Тож у квітні 2008-го, звернувшись у волинську філію досить відомої банківської установи, вони позичили там 65 тис. дол. США. Частину коштів витратили на придбання квартири. На ремонт і меблі теж немала сума пішла. Попервах пара не дуже переживала за повернення боргу. Адже для того мали цілих 20 років. Одначе фінансова криза кардинально поміняла ситуацію, тож відносини банка та клієнта зіпсувалися.

Річ у тім, що коли Юрій та Олена позичали гроші, то в ролі гарантійного об’єкта виступила квартира. Та сама, котру подружжя завдяки кредиту придбало, а в разі неповернення кредиту мало би віддати банку.

Обидві сторони, здавалося б, цілком погодилися грати за такими правилами. Та з часом одна зі сторін, тобто Юрій та Олена, внесла корективи. Сплативши зовсім незначну частину від позиченого, пара перестала погашати кредит. І коли у 2012-му банк усерйоз узявся за боржників, ті вдалися до хитрощів: у ролі щита використали свого малолітнього сина. Наскільки ефективно – судіть самі…

…Наприкінці 2012-го, не спромігшись на мирову угоду, банк як позивач та Олена як відповідач свої стосунки стали з’ясовувати в Луцькому міськрайонному суді. Тоді слуги Феміди, вислухавши всі «за» і «проти» та з’ясувавши суть проблеми, задовольнили інтереси позивача й визнали право банку на іпотечну квартиру.

Звісно, мешканці останньої (тобто Олена, її чоловік Юрій і син Денис) із таким рішенням погодитися не могли. Тож 30 січня 2013-го розмова «клієнт-банк» продовжилася. Тепер уже – в Апеляційному суді Волинської області. 

Під час слухання цивільної справи, головував на котрому суддя Стрільчук, сторону позивача (тобто Олени) представляли адвокат, а відповідача – фахівець фінансової установи.

Олена на слухання не з’явилася, тож від її імені виступив адвокат. Останній, зокрема, повідомив, що його довірителька (тобто Олена) не погоджується з рішенням першої інстанції (Луцьким міськрайонним судом) і вважає, що воно суперечить чинному законодавству. Зокрема – щодо захисту прав дитини. Адже забираючи іпотечну квартиру, банк тим самим позбавляє її малолітнього сина єдиного житла. 

Одначе такий залізний, як здається спочатку, аргумент із кожним запитанням судді Стрільчука ставав усе крихкішим.

«Перш ніж видавати кредит, банк мав би через органи опіки та піклування перевірити й заздалегідь подбати про дотримання прав дитини на житло», – зазначив адвокат.

Суддя: «Назвіть, будь ласка, точну дату видачі кредиту й укладання договору купівлі-продажу квартири».

Адвокат: «4 квітня 2008 року».

Суддя: «Згідно із законом, право власності на житло людина набуває після того, як договір купівлі-продажу буде зафіксований у Єдиному державному реєстрі виконавчих проваджень. Коли ваша довірителька отримала таке право?».

Адвокат: «У травні 2008 року».

Суддя: «То як, скажіть, банк мав подбати про право дитини, якщо навіть її матір на момент взяття кредиту не була власником іпотечної квартири, а тим більше – її малолітній син?».

Адвокат: «Банк мав би передбачити, що коли людина має намір придбати квартиру і там мешкати, то її дитина до досягнення 14-річного віку теж буде проживати з одним із батьків».

Однак на запитання судді, в якій статті і якого закону йдеться про майбутній час, адвокат відповіді не знайшов.

Цікавого повороту надала справі інформація про те, що пані Олена свого часу навіть відповідну заяву банкові адресувала, де в письмовій формі повідомила: її малолітній син Денис на момент взяття кредиту зареєстрований (тобто приписаний) на вулиці Курській, що в обласному центрі, фактично проживає на вулиці Винниченка в Луцьку, таким чином він житлом забезпечений і прав на іпотеку (тобто квартиру, придбану за кредитні гроші) не має. Цього факту адвокат заперечувати не став, але апелював: «Так, дитина мала право на житло. Втім воно не відповідало санітарним нормам, і права дитини знову ж таки були обмежені».

Суддя: «Але жодним словом про це довірителька не обмовилася ні під час розгляду справи у Луцькому міськрайонному суді, ні зараз».

Ще одним, не менш важливим моментом стало те, що пані Олена не мала права без дозволу банку вносити квартиру до Єдиного державного реєстру виконавчих проваджень, а також приписувати в іпотечну квартиру малолітню дитину. Одначе вона це зробила.

Не зрозумілою на судовому слуханні була позиція прокурора. Останній повідомив, що присутній тут для того, аби захищати права дитини й не допустити, щоб малолітній Денис став безпритульним.

Тож зовсім несподівано для учасників судового слухання прозвучав висновок судді: до 2012 р. дитина мала право власності на житло, що на вулиці Винниченка; натомість мати його звідти виписує, всупереч закону приписує в іпотечну квартиру, знаючи про ризик лишитися без квартири в разі непогашення кредиту, все одно не повертає позиченого і фактично сама ж піддає сина загрозі опинитися без даху над головою.

Не маючи чим заперечити цілком логічний висновок, адвокат змушений із ним погодитися: мовляв, дійсно, мати винна, але й забрати квартиру також не можна.

Словом, судді після наради відхилили позов пані Олени, рішення Луцького міськрайонного суду лишили без змін. От тільки банку, який укотре довів своє право на квартиру, забрати помешкання все одно буде проблемно. Бо згідно зі ст. 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей», під час здійснення будь-яких операцій із нерухомістю інтереси і права дітей не можна зменшити або обмежити. Тож навіть щоб виписати дитину, їй треба надати не гірші умови, ніж вона мала до цього. А хто їх надасть?..