23 січня. 12.00. Над Луцьком звучить сумний передзвін
великого соборного дзвона. Завмирає на мить снігозбиральна техніка, мовкнуть
люди і голуби. Місто вшановує загиблих на вул. Грушевського у Києві. Літні,
сивочолі, молоді. Промовці – не багатослівні. У ротонді Українських Героїв, що
на Київськім майдані, припасовують портрети Михайла Жизневського, Сергія
Нігояна, Юрія Вербицького…
Усі троє любили Україну, намагалися виборювати їй кращу
долю.
Білорус Михайло Жизневський був членом пратріотичної
організації УНА-УНСО. На його сторінці у соцмережі багато фотографій із
Євромайдану в Києві.
Інший загиблий, 20-річний Сергій Нігоян – вірменин, який
народився і жив у Дніпропетровській обл. Весь світ облетів телесюжет, де на
барикадах Майдану він читає напам’ять вірш Тараса Шевченка «Кавказ».
Львів’янин Юрій Вербицький – кандидат наук, розробив
метод розпізнання землетрусів, альпініст. Після поранення на Грушевського
невідомі викрали його із лікарні, катували, а потім залишили помирати у лісі
під Борисполем…
Говоримо про більшу кількість загиблих та викрадених…
При вході в приміщення, де розташовані облрада й
облдержадміністрація, приспущено синьо-жовті прапори: на них чорні жалобні
стрічки. Чорні стрічки і на портретах загиблих.
…Людська колона проспектом Волі рушає від Київського
майдану до Театрального, розтягується на сотні метрів. У ній – декілька тисяч
лучан.
…Я йду в колоні разом з усіма.
– Луцьк, вставай! Україна понад усе! Банду геть! Луцьк –
не спи! – гукає людська ріка.
Гукаю і я. Почуй, Україно! Почуйте, україноненависники!
Ми на своїй землі! Ми мирні люди! Ми – державники. Ми працьовиті і творящі! За
любов до України в Україні вбивати, катувати, викрадати пораненими із лікарень
– великий гріх!
Я бачив сум в очах сивочолого полковника міліції, сум – в
очах молодих міліціонерів… Не треба змушувати їх іти супроти Любові до України!
…Б’є великий соборний скорботний дзвін… У храмі ніде
свічку поставити по загиблих…
Сергій ЦЮРИЦЬ.