Такі слова старого повстанця передав присутнім 11 травня ц. р. мешканець м. Кузнецовськ сусідньої Рівненської обл. Віктор Міцюк, дід якого в сотні УПА під командуванням «Стріли» 70 літ тому відвойовував у гітлерівських окупантів та зі зброєю в руках захищав від нацистів, енкаведистів і польських реваншистів унікальне для всієї Другої світової війни військово-адміністративне утворення: Колківську республіку.
Вона проіснувала з квітня до листопада 1943 р. А потім – загинула внаслідок тотального наступу гітлерівських військ. Про те, як нацистські окупанти та їхні прислужники з числа формувань так званої Російської визвольної армії під командуванням екс-генерал-лейтенанта Червоної армії Андрія Власова топили в крові не тільки вояків УПА, але й безвинне мирне населення навколишніх від смт Колки Маневицького р-ну сіл, «Волинська газета» розповідала ще 1 травня ц. р. у статті «Вермахт проти Старосілля».
А тепер настав час розказати, як минулої суботи у нині звичайному, а колись героїчному волинському селищі намагалися згадати про славну історію.
За дійством, котре організували дві політичні партії, спостерігали не тільки посилені наряди міліції, але й очі князя Романа Мстиславовича (заснував Колки ще в 899 р.), образ якого відтворено в одному з пам’ятників. Ще сюди приїхало багато гостей із різних місцевостей Волині та з-за її меж, серед котрих – і два народних депутати України: Анатолій Вітів (виступив під час мітингу) та Валерій Черняков (узяв участь в акції, але до мікрофона не підходив). За ідеєю, мали бути в перших лавах давні побратими полеглих та померлих повстанців – ветерани Крайового братства вояків ОУН-УПА ім. Клима Савура. Але згадували про них часто (навіть керівник організації Василь Кушнір виступив перед громадою з полум’яною промовою), проте чомусь не відчувалося, що зерна ідеї Української незалежності, за яку боролися впродовж багатьох віків справжні патріоти, проросли на сучасній волинській землі та дали щедрі плоди шани та поваги з боку нині сущих поколінь. Навіть юні патріоти, які проходили таборування в цуманських лісах сусіднього Ківерцівського р-ну, прибули в Колки, коли вже пора було шапки розбирати та розходитися.
Чесно кажучи, й місцевих колківчан у центрі їхнього рідного селища, де минули основні заходи (науково-практична конференція, богослужіння настоятеля Свято-Миколаївської церкви УПЦ Київського патріархату отця Андрія та мітинг), було… Як би то делікатніше висловитися? Мало їх прийшло. Як кіт наплакав: мізерно мало.
Чому?
Відповідь дає сама історія. Після того, як у квітні 1943 р. загін УПА під командуванням «Олега» (Миколи Костенюка) вибив із Колків і понад 20 навколишніх сіл гітлерівських окупантів та їхніх посіпак, тут зуміли створити не тільки потужну військову базу, але й структуру, що складалася з багатьох елементів цивільної адміністрації. Працювали театр, школа, друкарня, курси медсестер, госпіталь, старшинська школа, пожежна команда, навіть проводилися легкоатлетичні змагання. Про що казати: в Колках, де ніколи не було колії, функціонувала школа залізничних машиністів?!
Але все змінилося восени 1943 р. Атака нацистів зі всіх боків (плюс масоване бомбардування з повітря), і повстанські відділи розсіялися по лісах. Потім – березень 1944 р., прихід «других совєтів» і – масові репресії. На одному з відкритих процесів, наприклад, на кару смерті засудили понад 100 вояків УПА. Доля їхніх родин була також сумною: їх або відправили в ГУЛАГ, або до Сибіру.
Тому в сучасних Колках виникла доволі своєрідна ситуація. Ніби люди й вважають себе патріотами рідного краю, проте вони можуть вважатися послідовниками ідей Української державності періоду Колківської республіки з таким самим успіхом, як заявляти про своє родинне коріння з князем Романом Мстиславовичем, який помер понад 1000 років тому!
Хоч би там що, але відзначення 70-річчя Колківської республіки відбулося. І це найголовніший підсумок подій 11 травня. Можливо, свято пройшло б за більшої кількості учасників. Якби, з одного боку, не певна гегемонія окремих політичних партій над темою оспівування героїзму УПА в боротьбі з гітлеризмом у власній інтерпретації. А з другого: коли б до них долучилися поодинокі функціонери з числа претендентів на роль «вождів» обласного масштабу (наприклад, Ігоря Гузя). І з третього: якби місцева влада навчилася вшановувати свою історію не за рекомендаціями згори, а за велінням власного серця.
В усякому випадку, 9 Травня ц. р. Президент України Віктор Янукович наголосив на важливості пошуку шляхів до порозуміння та примирення між усіма сторонами трагічних подій Другої світової війни: «Ми маємо шукати внутрішній мир і спокій у діалозі між українцями та нащадками українців, які були розділені війною на ворогуючі табори. Кожна сторона повинна намагатися зрозуміти іншу позицію. Зрозуміти, що треба бути разом, жити в одній країні, будувати спільне майбутнє… Демократія, свобода та соціальна справедливість, духовність, життя і потенціал кожної особистості – такими є наші спільні цінності національного руху вперед. Наша держава пройшла довгий нелегкий шлях. І сьогодні ми можемо стверджувати – ми зберегли єдину і багатоманітну Україну, відновили її державність і заклали фундамент її майбутнього в колі розвинутих європейських націй».
Головне ж, що мертвих та живих вояків УПА, які понад 6 місяців кривавого 1943 р. не допускали на територію Колківської республіки жодного озброєного окупанта, на Волині таки згадали. Навіть із цієї причини їхня боротьба не виявилася марною.
Значить, прийде час – і наш гай зазеленіє…
Роман УСТИМЧУК.