Боротися за щось – модно. Так було завжди. А боротися з допомогою газети – ще й дієво. Тож часто на редакційному порозі ми зустрічаємо небайдужих, котрі просто засипають нас революційними пропозиціями, як покращити життя. Окремими рецептами львів’янина Романа Корнача (принаймні так зазначено у його рукописах) поділимося з вами.
Цього чоловіка ми давно впізнаємо за кроками, як у пісні. Він тихо відчиняє редакційні двері, заходить у кабінет. Клунки, котрі міцно тримає у руках, згодом ставить на стіл чи стільчик і починає у них порпатися. Тоді ми дружно вивчаємо вміст тих надто важливих для нього пакетів. А там – шматки їжі, чашка, тарілки, якийсь одяг. Словом, стає зрозуміло, що чоловік давно живе за принципом – все своє ношу із собою. І серед усіх цих не надто охайних речей, зрештою, таки знаходить потрібне… Чистенькі аркуші паперу, а на них акуратно, правильним почерком виведено слова, котрих із певних, на жаль, не відомих нам причин чоловік вголос вимовити не може. Він кладе їх на стіл, так само мовчки збирає речі та зачиняє за собою двері.
Зізнаюся чесно: якби не така наполегливість і постійність, ніхто б і не звернув особливої уваги. Тож усі розуміємо: буває. Життя ж – як рулетка:
комусь постійно випадає зеро. Аж тут читаємо…
ПРО НИХ
Звідки в українців така хронічна нелюбов до влади, не зрозуміло. Бо ж не важливо, хто кермує: рожеві, блакитні чи жовті – все одно визначення для них завжди одне, м’яко кажучи, на надто позитивне.
«Влада, узаконивши для себе бандитизм, вчинення всіх існуючих злочинів народу є злом. А боротися за добро, мир, порядок, любов завжди було справою честі та благородства для всіх працюючих».
Це ж хто той працюючий борець, якого чоловік мав на увазі? Якщо такі, як він сам, то «боротися» доведеться ще довгенько. Не хочу нікого образити, але у такої категорії людства добре виходить знищувати хіба що… зеленого змія.
«Влада постійно придумує нові удари по народу, а між тим змушує народ показовими нарадами чиновників, куди спеціально запрошують журналістів, обманюватися, що працює на народ, хоча насправді вона діє проти нього».
Після образ і скарг на життя – конкретні пропозиції, як покращити ситуацію. Тож читайте уважно:
«Треба розігнати міліцію, армію, відмінити податки, оголосити чиновників рівними працюючим і значить – підконтрольними всім, бо коли чиновники почнуть працювати, то не захочуть придумувати зло проти народу. Бо така узаконена зверхність спонукає грабувати, принижувати народ… Кожен нехай служить народу у вільний час і за свої кошти!».
Так-от у чім річ! Не хочуть працювати! Ну, у цьому, можливо, дещо є. А служіння народу «у вільний час і за свої кошти» – то й зовсім правильно.
Потім висновок, котрий дійсно вразив: зайвих не слухають, не чують, їм не допомагають… Словом, шановний Романе Ільковичу, ми вас почули.
ПРО ЦЕ
Балачки про владу плавно переходять у розмови про ЦЕ, тобто секс, тобто любов, а якщо геть точно – любов до сексу. Жіноцтво може бути втішене: воно, за словами нашого дописувача, – цвіт нації, котрий потрібно берегти.
«Вибір жінки має бути престижнішим, ніж чоловіка. Якщо ж той не встоїть проти її краси та ніжності, то вже ніколи не має права покинути… А чиновники топчуть цвіт народу… Секс із жінкою їм приємний тільки на один сеанс, тому чиновники отримують насолоду від кільканадцятьох, кожен раз з іншою…»
Знову чиновники. Ну що це за такі капосні люди: все в них не до ладу, навіть від сексу – і то не стільки задоволення! Але давайте будемо милосердними і пожаліємо цих «нещасних».
«Нам треба шанобливо відноситися до дівчаток, жіночок, пильнувати, щоб ніхто їх не кривдив».
Як романтично і гарно все розпочиналося! А потім пішло про яйцеклітину, в якій зароджується життя, про багаторазовий і одноразовий секс, духовну і тілесну насолоду, про насіння, втрачаючи яке, чоловіки стають безсилими.
«До революції такого не було, а після революції, зробленою американською владою, почалося масове знищення дівчат, дівчаток, хоч і приховане. То американська влада руками нашої і наших чиновників, бізнесменів, диверсантів неухильно підрубує корені народу, корені добра, любові».
От звідки, виявляється, зло. Тож треба боротися. Не важливо за що, просто «ми проти» – і все тут.
Отака тепер революція, тож революціонери відповідні. Щедрі на слова, скупі на думки, майже помірковані й люблять простий люд. Правда, піти з такими «лідерами» на барикади навряд чи знайдуться охочі. Та беззаперечно одне: вислів «Мир халупам – війна палацам!» сколихнув не одне покоління революціонерів, наче справді Володимир Ілліч – вічно живий.
Світлана ДУМСЬКА.