Особистий ворог Сталінізму

4 березня 1952 р. у криївці біля смт Клевань сусіднього з Волинню Рівненського р-ну загинув художник ОУН і УПА Ніл Хасевич. Майже все своє свідоме життя він боровся з більшовиками не автоматом чи гранатою, а олівцем, різцем і фарбами. Протидіяв сталінському режимові та його реальному уособленню – Йосипові Джугашвілі. І треба ж такому статися, що рівно через 1 рік та 1 день сконав і сам «вождь та учитель» опричників тоталітарного мракобісся…

Архіви не зафіксували особистої вказівки Коби (партійне псевдо Йосипа Сталіна, – авт.) ліквідувати Зота (підпільне псевдо Ніла Хасевича, – авт.). Але що багаторічна підпільна діяльність митця-інваліда (в дитинстві поїзд відчахнув малому Нілові ногу нижче коліна, тому він користувався протезом) виводила із себе і кремлівських небожителів, і їхніх опричників в окупованій Західній Україні, – це абсолютна істина.

Тому в 1951 р. із Москви надійшов категоричний наказ: знищити Зота за будь-яку ціну! Для виконання особливо відповідального завдання в облуправліннях МГБ Волинської та Рівненської областей створили спільну опергрупу з особливо досвідчених людоловів на чолі з капітаном держбезпеки Борисом Стекляром. 

Тривалий час пошуки були безрезультатними: ніякої точнішої інформації, крім того, що Зот ховається десь у лісових масивах на межі Волині та Рівненщини, чекістам отримати не вдалося. Але допоміг випадок: у захопленій криївці виявили оунівські документи. Після розшифрування одного з них вдалося прочитати простий текст грипса, адресованого Нілові Хасевичу: «Заготували для Вас 5 кілограмів паперу, вишневе дерево» (ці матеріали потрібні були художникові та графіку для виготовлення листівок та малюнків). І хоча нелегальна пошта повстанців ховала справжнє місце перебування «Зота» за позначенням із кількох букв та цифр, цю загадку досвідчені оперативники розгадали доволі швидко. І 4 березня 1952 р. вони оточили клуню на хуторі біля с. Сухівці Клеванського р-ну. Усередині була криївка, де працював Ніл Хасевич та двоє повстанців – В’ячеслав Антонюк (Матвій) та Антон Мельничук (Гнат)… 

Вони не здалися. А після того, як усередині бункера вибухнула чекістська граната, на поверхню витягнули три бездиханних тіла. Згодом трупи вбитих повстанців виставили на огляд, щоб настрахати місцеве населення, а через кілька днів – закопали у невідомому й досі місці…

Надбанням громадськості творча спадщина Ніла Хасевича стала майже 20 років тому, коли за сприяння тодішнього керівника групи громадських зв’язків УСБУ у Волинській області Юрія Хлопука було знайдено та передано в музей велику кількість раніше невідомих творів Ніла Хасевича. 

Після закінчення Варшавської академії мистецтв у молодого Ніла Хасевича відбувся справжнісінький творчий злет: до 1941 р. було організовано 35 виставок його персональних творів у Львові, Празі, Берліні, Лос-Анджелесі, Чикаго… У 1939 р. у Варшаві побачив світ його альбом «Книжні знаки Ніла Хасевича», того ж року в американській Філадельфії – «Екслібрис Ніла Хасевича»… Окрім цього, Ніл Антонович активно співпрацював із україномовними газетами тодішнього Волинського воєводства – «Волинню», «Шляхом», «Волинським словом», а з 1943 р. і до моменту загибелі – з підпільними журналами «До зброї», «Український перець» та «Хрін». З повстанського циклу народився й ще один альбом митця – «Волинь у боротьбі», а також величезна кількість інших творів, що активно використовувалися в пропагандистській боротьбі з різноманітними окупантами. 

Щоправда, сьогодні все це – загальновідомі речі. Тоді як міжвоєнний період його життя та творчості залишаються малодослідженими. Тим цікавішою видається публікація в польськомовному суспільно-науковому журналі «Znicz» (лютий 1935 р., №2), який видавався в Луцьку. Її автор позначений як А. R-ski, що є характерним для псевдонімів того часу.

Що ж написано про Ніла Хасевича? 

«Групою митців, що організувалася на платформі характерних народних замилувань, є спілка «Спокій». Вона нараховує 31 художника і має у своєму гроні 14 митців-волинян. Одним із найцікавіших представників є Ніл Хасевич. Він – серед тих волинян, хто зумів перебороти всі труднощі (переважно матеріального плану) і здобути високий рівень фахової майстерності. Завдяки цьому зараз він має можливість звикло працювати над пошуком своєї індивідуальності в мистецтві. Ніл Хасевич тихо, скромно і поволі не тільки розвивався, але й отримав визнання свого таланту не лише в середовищі варшавських художників, але й заслужив повагу закордонних колег, особливо – французьких.

Він народився 1905-го в с. Дюксин Костопільського повіту, де його батько був псаломником у церкві. Батьки, вочевидь, хотіли скерувати сина дорогою духовної кар’єри, тому й віддали в церковну школу до Житомира. Проте сталося інакше. Революція й подальший хаос спричинили закриття школи, що змусило Хасевича змінити місце навчання. В 1932 р., коли Хасевич перебував у родинному селі, не маючи конкретних планів щодо свого майбутнього, стався трагічний випадок. Його наслідком стала втрата мами та важка травма ноги, що призвела до ампутації кінцівки…

Матеріальні обставини змусили Ніла Хасевича в 1925-1926 рр. працювати в Рівному. Він був «іконописцем», хоча полюбляв зображати споруди та пейзажі.

З початком нового навчального року Хасевич успішно склав вступні іспити у Варшавську академію мистецтв і розпочав студії в майстерні спочатку професорів Котарбіньського і Чайковського (рисунок і графіка), а потім професора Скочиляса (пейзажі фарбою). В тому році як визнання свого таланту заслужив на першу нагороду, ставши лауреатом шкільного конкурсу з реклами.

Наступного року, з ініціативи студента академії П. Мегіка, створюється мистецька спілка «Спокій», до якої пристало чимало молодих українських художників, які прагнули працювати в галузі культурної спадщини та суто фахового мистецтва. До спілки вступив одним із перших і Ніл Хасевич. Невдовзі члени спілки організували у Варшаві виставку своїх творів. Згодом були різноманітні нагороди, серед яких – премія Ватикану за малюнок «Прачки» та премія за портрет гетьмана Мазепи…

Після закінчення академії Хасевич, незважаючи на величезне бажання подальшої творчої праці, через непростий матеріальний стан залишає Варшаву та їде в рідне село. Тут він продовжує творити. Зважаючи, що не мав великого досвіду малювати олійними фарбами, надає перевагу графіці, яку називають дереворитом. Останні твори Ніла з цього циклу свідчать про його дуже високий рівень техніки. Він працює в мистецтві під основним гаслом: «Усе, що нас оточує, має бути прекрасним!». А все інше уваги митця не варте!

Окрім цього, графіка, художнє різьблення по дереву, декорації вимагають опіки з боку фахівців галузі мистецтва, тому попит на їхню творчість завжди є й буде. Це, на переконання Ніла Хасевича, не стане «демократизацією» чи занепадом «великого мистецтва», а є раціоналізацією та пристосуванням до реальних умов життя людей. Хасевич хоче створювати речі, потрібні широким масам, хоче бачити, що народ потребує його творінь. Тому Хасевича можна назвати прозаїком мистецтва.

Друга основоположною теза Хасевича – народність і традиціоналізм мистецтва, точніше, поява творів, які є народними не тільки за своїм задумом, формою та змістом. Вони не повинні відриватися від контексту традиційної української творчості, а ставати взірцем її послідовного розвитку та модернізації і взаємозв’язку з усією історією української культури.

Підсумовуючи, Хасевича треба трактувати (вживаючи терміни з політичного лексикону) як демократа і консерватора в одній особі. Консерватор – бо тримається традиції та уникає різної моди. Демократ – бо хоче з мистецтвом іти в народ, популяризувати мистецтво, робити доступним і показувати його під кутом зору та способом життя людей».

Ось таким він був – довоєнний Ніл Хасевич. І доки Коба керував СССР, не було їм один до одного ніякого діла. А як почалася війна, вони стали по різні сторони барикад. Барикади, мабуть, не зруйновані й до сьогодні. Бо прах Йосипа Сталіна покоїться біля Кремлівської стіни в центрі Москви, а Ніла Хасевича – гниє в якомусь рові у Клеванських лісах…