У радянські часи чи не на всіх стовпах висіла реклама: «Літайте літаками Аерофлоту!». Навіщо її створювали, так і не ясно: інших авіакомпаній у СССР просто не було. Щось схоже тепер діється і з потягами Укрзалізниці…
Нещодавно довелося побувати в Києві. Щоб даремно не хвилюватися і спокійно вирішувати свої справи, відразу після прибуття вирішила придбати квиток назад до Луцька. Отож,
П’ятниця, 8 год. ранку. Ст. «Київ».
Приємно посміхаюсь і ввічливо запитую у касирки, на лобі якої невидимими великими літерами написано «Сьогодні не в гуморі»:
– Чи можу купити квиточок до Луцька на потяг «Київ – Ковель» на суботу?
Чую у відповідь злісне шипіння:
– Немає…
– Мені байдуже, яка полиця і вагон. Може, таки щось знайдеться?
– Сказала ж! Хіба не зрозуміло?
– А може, за годину до відправлення потяга підійти, коли броню знімуть? – не здаюся і чарівно посміхаюсь.
– Сказано: нема і не буде! – вигукує роздратовано працівниця вокзалу.
Я у відчаї відступаю від маленького віконечка і гарячково думаю, як далі діяти. Раптом чую захекане:
– Мені до Луцька на завтра!
Біля каси кривобока літня жінка протягує гроші. Натомість отримує бажаний квиток. Невже касирка здійснює якийсь фейс-контроль, котрий я чомусь не пройшла? Чим завинила? Шокована, знову повертаюся до злощасного вікна.
– Почекайте! Я теж щойно хотіла придбати квиток на завтра до Луцька, а ви відмовили! – майже кричу.
– Треба число казати! – чую у відповідь і таки отримую квиток.
Щаслива, піднімаюсь ескалатором до столичних цікавинок…
Субота, 21.20. Ст. «Київ».
Повна вражень, повільно прямую до свого вагону. Протягую провідниці проїзний документ.
– Так у вас квиточок аж на наступну суботу! – розгублено вимовляє і повертає його мені.
Тепер моя черга розгубитися. А до відходу потяга лишається всього лише 19 хв. Зі швидкістю здобичі, яка рятується від розкритої пащі хижака, біжу до першої-ліпшої каси… Доплативши певну суму, лечу назад.
На останній секунді встрибую у вагон. Відсапуючись, шукаю своє місце. О, ні! Верхня поличка старого плацкартного вагону біля самісінького туалету. Що може бути гірше? Виявляється, може! Піді мною з роззявленим від цікавості ротом примостилася бабуся, судячи за одягом (хоча навряд чи їй було більше 50!). Мабуть, від свого народження вона щиро вважала, що вода існує лише для того, аби втамовувати спрагу… В ніс вдарив «аромат» немитого тіла і брудної білизни. Я вийняла з кишені носову хустинку. Чотири шари бавовняної тканини дещо виправили ситуацію.
Бабуся пішла у наступ. Діставши з торбини газету, вона розгорнула її. Ні, вона не збиралася її читати! Там були стратегічні продовольчі запаси в дорогу: шматки копченої курки впереміш з оселедцем! Я марно намагалася відчинити вікно…
Апетитно все це з’ївши, старенька витерла об себе руки. Дихати стало зовсім нестерпно. Поки обмірковувала шляхи порятунку, бабуся зробила «контрольний постріл»: скинула гумові чоботи. Кашляючи та задихаючись, я зірвалась із місця. Добра провідниця (дай Боже їй здоров’я) дозволила мені зайняти вільну бокову полицю у протилежній стороні вагону. Вже вдруге за сьогодні ощасливлена, почала облаштовуватись на новому місці. Легенько доторкнувшись до вилинялих та дірявих від старості занавісок, я потягнула їх одна до одної. Затулити вікно мені не вдалося. Зате планка, на якій вони трималися, обвалилася. Складалося враження, що слідом за нею почне розлітатися на запчастини старезний скриплячий потяг, якому вже давно потрібно на заслужений відпочинок, але, як усі пенсіонери, він продовжує трудитися…Я підхопила планку і почала прилаштовувати її на місце. Це виявилося зовсім не просто! Якщо один бік вдавалося причепити, то інший – зовсім не тримався, і – навпаки. Вовтузилася кілька хвилин. Результату ніякого. Мене став розбирати сміх. Пасажири, в поле зору яких я потрапила, теж почали хихотіти. Нарешті небайдужа жіночка з Ковеля приєдналася до мене і разом нам вдалося впоратися зі шторками.
Я взялася розпаковувати постільну білизну. В самому центрі вологого простирадла красувалася велика чорна пляма. Йти до провідниці мені не хотілося. Зрештою, не вона ж прала постіль! Я зітхнула і перекинула простирадло навиворіт. Дістала наволочку. За нею – шмата колись білої тканини, котра швидше нагадувала сито.
– Що це? – звернулася до сусідів по купе. Відповіді були різноманітні. Кожен казав те, що дозволяло власне почуття гумору. Та все ж таки ця ганчірка велично називалася рушником…
Неділя. Ст. «Луцьк».
Повернувшись у рідне місто, вирішила дізнатися, чи тільки мені болить ця тема. Підходжу до кремезного чоловіка, який в оточенні валіз поглядає на залізничну колію.
– Вибачте, ви на потяг очікуєте?
– Так, до дочки зібрався. Вона навчається у Києві. Везу «гуманітарну допомогу», як каже моя дружина, – продукти.
– Чи не було у вас проблем із придбанням квитка? – цікавлюся.
–Ну як вам сказати? Брав ще тиждень тому, але були лише верхні полиці. З моєю вагою важко видряпуватися нагору. Дивує, що он моя сусідка Лариса, котра за збігом обставин теж сьогодні їде до столиці, квиток придбала лише чотири години тому, але вже на нижню полицю.
Правда, дізнатися, яким чином Ларисі дісталося гарне місце у вагоні, не змогла. На мої питання дівчина з посмішкою відповіла:
– Вміти треба!
Чомусь пригадалися слова колишнього генерального директора Укрзалізниці про те, що введення іменних квитків – дієвий метод у боротьбі зі спекулянтами. Проте мені здається, що нововведення на касирів ніяк не вплинуло.
«Іменні квитки на потяг є виправданими лише при купівлі їх через Інтернет, і така практика діє в багатьох країнах, але у нас із цим є проблеми», – вважає колишній перший заступник міністра транспорту та зв’язку України Василь Шевченко.
Звертаю увагу на високого юнака з рюкзаком за спиною. Цікавлюся, чи не було проблем із придбанням квитка.
– Ні, але є інші проблеми, – ділиться міркуваннями Дмитро. – Я студент, людина небагата. Ніби й добре, що діє пільга: знижка 50% на квиток. Але ж тільки на проїзд у плацкартному вагоні. З моїм двометровим зростом лише у купе не загороджую своїми ногами прохід. От і виходить: або вагони потрібно міняти, враховуючи акселерацію, або таку ж пільгу надавати і на придбання квитків у купейні вагони.
Коли запитала про ставлення до іменних квитків у залізничному транспорті, хлопець відповів:
– Негативно. Вважаю це порушенням прав людини. Не хочу, щоб держава втручалась у моє приватне життя…
Проблем, як виявилося, на Укрзалізниці набагато більше, ніж брудна постіль або старі фіранки, і вирішувати їх потрібно негайно.
Ірина ШАБАЛА.