– Ходи-но! Зустрічай подарунок! – гукнула господареві Надія Любчик, щойно редакційний автомобіль пригальмував біля їхнього подвір’я.
Степан Васильович – у недалекому минулому колгоспний водій із чималим стажем – Із цікавістю взяв до рук новеньку «помічницю»:
– Це така, що сама косить? – віджартувався, усміхаючись, на наше «добрий день».
Коли Надія Андріївна, переглянувши свіжу пресу, прочитала, що саме вона стала володаркою одного з найцінніших презентів цьогорічної передплатної кампанії, зраділа неймовірно. Миттю никнула замка на двері старенької бібліотеки, в якій відпрацювала понад 30 (!) літ, і , стискаючи в руках газету, помчала до хати…
Переступивши поріг, стала говорити рідним про те, що раптом виграла… бензинову косу, ніхто й голови не повернув. Довелося повторити вдруге! Хоча сім’я Любчиків (а у Надії Андріївни та Степана Васильовича – двоє дітей та стільки ж онуків) читає «Волинську газету» не один рік, квитанцію на розіграш надіслали вперше. А от свій виграш трактують із певною дозою одвічної селянської філософії:
– Є Бог на світі… Ви знаєте, а це перше, що подумала, коли дізналася про приз. Бо насправді півроку тому влітку була одна історія… Наш батюшка косив косаркою подвір’я біля церкви. Я саме проходило повз нього. Подивилася, думаю: «От добра штука. Наскільки то легше працювати… Нам би таку до хати!». Кажу: «Батюшко, а скільки ваша коса коштує?». «Беушна до тисячі», – відповідає той. «Ай де вже нам про таке мріяти… Тут кожну копійку, яку маєш, дітям збираєш», – подумала і пішла… Аж тут через деякий час – читаю, що виграла косу. Ну, хіба нема Бога?
Ця розповідь Надії Андріївни (хай вона пробачить, що ми винесли сокровенне на люди) розчулила мало не до сліз. У такі моменти розумієш: журналістське слово – чогось таки варте, якщо його шанують і йому так довіряють у таких-от поліських селах. Там, де хати увінчані сонцем, де журавлі у покорі схилися над криницями, де ще можна побачити солом’яні дахи… Де можна відчути і побачити, яка вона – правда людського життя.
Бо тут ця правда – мов оголені дроти: на виду, на порепаних долонях сільських трудівників, у солоній сльозі матері, яка випустила у світ дітей ген-ген подалі… Тільки б вони зазнали кращої долі. А сама мережить хрестиком рушники без ліку, рихтує торбинки з дарунками для внучат і молиться за весь світ. Такою ми побачили одну із наших читачок у Березній Волі. Таких тут, я переконана, десятки… Бо на їхніх молитвах виживають поліські села. І їхня віра у добро робить ці села неповторними…
Олена ЛІВІЦЬКА.
БЕРЕЗОВИЙ ІЗ… ДЮШЕСОМ
Село Березна Воля можна вважати столицею березового соку. Напевне, тому й назву має відповідну. А навесні у кожного на повір’ї – свій «цех» із приготування традиційного для поліщуків напою. Не могли не скористатися нагодою, щоб не розпитати у Надії Любчик, як же вона готує березовий сік.
З’ясувалося, жінка робить усе дуже просто:
– Набіжить відро соку з берези, відразу несу його до хати, розливаю у трилітрові банки. Кип’ячу кип’ятильником. Просто кладу в банку із приготовленим соком. Як закипить – закриваю. Найсмачніший сік, – із власного досвіду каже жінка, – із цукерками. В одну банку треба класти три цукерки «Дюшес», дві столові ложки цукру. На «Дюшесі» сік найкращий, але можна також додавати і шматочки апельсина, лимона чи листочки м’яти.