Жодна реформа легко не дається. Одначе, певно, ніхто не очікував: зміни в луцькій медицині стануть причиною сплеску емоцій. Та настільки, що, здавалося б, наступним кроком будуть… барикади. Спершу ламали списи у сесійній залі, дискутуючи щодо актуальності реформи. Згодом дійшло до того, що в самому центрі Луцька роздавали листівки-антирекламу. На папірцях зазначалася: організатори акції спротиву – комітет порятунку! Між тим лучанин, котрого називають пересічним, ніяк не міг зрозуміти: в чому ж суть прецеденту, словом, що такого змінюють у медицині, раз воно так болить.
Усі запитання про так звану медичну реформу адресували начальникові управління охорони здоров’я Луцької міської ради Федорові Кошелю (на фото).
– Федоре Гнатовичу, розкажіть, у чому суть змін: не з одних вуст доводилося чути, що в такий спосіб влада намагається наблизити медицину до людей…
– Насправді визначено стратегічну лінію щодо вдосконалення первинної медико-санітарної допомоги…
– Тобто то – не реформа?
– Є для того чітка законодавча база. Причому вона – не нова, існує з 1998 року. Тоді з’явилися перші документи щодо впровадження сімейної медицини. У 2010-му видано закон про затвердження державної програми розвитку первинної медико-санітарної допомоги та сімейної медицини. В останні дні президентства його підписав Віктор Ющенко. В тому документі чітко сказано: звертати увагу на первинку, наближати послугу до людей, у місцях компактного проживання будувати амбулаторії, аби пацієнт міг дістатися закладу в межах пішохідної зони. Така схема працює в усьому світі: люди, коли хворіють на типові недуги, отримують допомогу в сімейного лікаря, не звертаючись до вузьких спеціалістів. Натомість в Україні чомусь до цього так скептично ставимося. Насправді ж така допомога є найбільш дешевою та ефективною. 75% пацієнтів починають і завершують лікування саме в амбулаторних закладах. Заболіло вухо – звернулася людина до сімейного лікаря, котрий оглянув і призначив препарати, виписав лікарняний лист. А як ні, то – талончик, аби проконсультуватися з вузькопрофільним спеціалістом. Це зручно і для людей, і навантаження на лікаря зменшується, адже один фахівець обслуговуватиме півтори тисячі населення.
– Скількох пацієнтів сьогодні в середньому обслуговує луцький лікар?
– Від двох із половиною, до трьох тисяч. Тобто у лікаря з’явиться трохи більше часу, аби поспілкуватися з пацієнтом, а не похапцем оглядати й виписувати рецепт.
– Чи вистачить нам кадрів?
– У Луцьку проблем зі спеціалістами немає. Тим паче, що з відкриттям амбулаторій фахівці отримають можливість працювати в кількох установах: там – півставки, там – ще півставки. На сьогодні десять спеціалістів перенавчаємо. Але насправді процес переходу на сімейну медицину стартував давно. 42 спеціалісти ми вже перевчили. Все нормально. Кадри? По-перше, це проблема управління, а не людей. Вони не повинні таким перейматися. Ми ж її вирішуємо. Єдине, що потрібно від влади, – допомогти переобладнати кабінети, оснастити амбулаторії, дати апаратуру, аби лікар міг ефективно працювати. На це, зрозуміло, потрібні кошти. Отут можуть долучитися депутати, перерозподіливши фінанси.
– Але окремі депутати нарікають: чиновники хочуть «озброїти» лікаря лише термометром. Внесіть ясність: яке обладнання передбачене в амбулаторних закладах?
– Є перелік – табель оснащення, що має бути в амбулаторії. Наприклад, процедурна кімната, фізкабінет, масажна, лабораторія, приміщення прийому дітей та дорослих. Загалом усе так і працює. Як на мене, тут потрібно менше політики, а більше – справи. Поміч? Коли потрібно буде, самі звернемося. Але, на жаль, допомагати насправді не дуже й хочуть. Держава не поспішає давати фінанси. Тож поки первинка – на плечах місцевої влади. А в міському бюджеті коштів небагато.
– Та лікарі практично ніколи не розкошували…
– Усім відомо, що галузь завжди недофінансовували. 21 рік незалежності так живемо. Чи було інакше? В радянські часи, коли на медицину виділяли стільки ж, скільки й на оборону. Зараз?.. Пам’ятаю, як нещодавно Раїса Богатирьова (міністр охорони здоров’я України, – авт.) повідомила: державна частка фінансування в охороні здоров’я сягає 56%. Тобто ще 44% не вистачає. А стандарти й протоколи лікування вимагають повноцінного обстеження та лікування. Куди подінешся? Якщо чогось не зробиш, то в пацієнта можуть бути ускладнення. Та й прокурор за дотриманням неухильно стежить. Як діяти? Законодавством встановлено, що офіційного співфінансування немає. А лікувати необхідно. Тому й доводиться вишукувати всілякі способи: добровільні й благодійні внески, спонсори й меценати. Лікуватися потрібно, і нікуди від того не подінешся. А обстеження – дороговартісні, реактиви до новітньої апаратури скільки коштують! Тому й змушена людина доплачувати. Але хочу відзначити, що на сьогоднішній день держава повністю забезпечила швидку та невідкладну допомогу всіма необхідними матеріалами. Жодних проблем нині немає.
– Чого не можна сказати про первинку загалом та про амбулаторії зокрема…
– Поки держава на це нам грошей не дає. Хоча ми й прохаємо. Так, у тих регіонах, де втілюють пілотні проекти реформи медицини, фінансовий супровід із Державного бюджету був. І непоганий. На одне лише місто Кривий Ріг з обласного та Державного бюджетів на розвиток первинної медичної допомоги виділили 160 мільйонів гривень. Там облаштували амбулаторії, котрі об’єднали у центри медико-санітарної допомоги. Маючи фінансування, криворіжці зробили справу за півтора роки. Десь будували амбулаторії, десь пішли шляхом реконструкції. Але є проблема з кадрами. Місто – промислове, запилене, і люди не хочуть там працювати. Досі є вакантні місця лікарів. Навіть житлом не вдається привабити фахівців. Якби нам дали хоча б п’яту частину тих коштів, то з нашою ініціативою зробили б чимало… Одначе є доручення Луцького міського голови розвивати первинну ланку – будемо виконувати. Розвиватимемо мережу амбулаторій у віддалених мікрорайонах міста, починаючи з Вишкова, Дубнівської, Привокзального.
– В ідеалі скільки таких закладів має бути в обласному центрі Волині, аби люди дійсно могли дістатися до амбулаторії в межах пішохідної зони?
– П’ятнадцять. У перспективі їх об’єднають у два центри.
– Один буде на базі міської поліклініки №1, а інший – поліклініки №3?
– Над цим думаємо. Бо поки – все в процесі, й вимоги можуть змінитися. Зараз маємо можливість створити центр на базі третьої поліклініки. І не треба депутатам підбурювати людей, наголошуючи, що заклад узагалі закриють. Не можу зрозуміти, навіщо лучан робити заручниками ситуації й вводити в оману. Говорячи про третю поліклініку, мова йде лише про реорганізацію у дві структури. Перша – центр первинної допомоги, що виникне на базі нинішнього сімейного відділення. Там буде адміністративний та господарський персонал (електрики, сантехніки тощо), котрий обслуговуватимуть існуючу мережу амбулаторій, а також і керівництво. Друга структура – це спеціалісти вузького профілю, себто ті ж лікарі. Вони працюватимуть, як і раніше, в приміщенні третьої поліклініки, але рахуватимуться у штатному розписі першої й там же отримуватимуть зарплату. І контроль відповідно здійснюватиметься з першої потужнішої поліклініки. Люди ж користуватимуться базою, бо тоді ніхто не зможе відмовити у прийомі пацієнту, аргументуючи тим, що він приписаний до іншого закладу. Тобто можливості насправді розширяються. Ну, втрутилася політика… Так. Усе перевернули окремі діячі з ніг на голову, тож маємо проблему. Але система – нормальна і продумана.
– Федоре Гнатовичу, чи торкнуться зміни ще одного луцького медичного закладу – міської поліклініки №2?
– Ні. Друга поліклініка поки буде в такому ж статусі. Зміни не стосуються лучан, котрі мешкають у тій частині міста. Все це актуально лише для лівобережжя обласного центру. Що ми зараз робимо? Опитуємо населення, де саме їм зручно обслуговуватися. Наприклад, мікрорайон ЛПЗ (колишнього підшипникового заводу). Колись їх насильно приписали до третьої поліклініки. Зрозуміло, що люди скаржилися, бо далеко, та й доїжджати не зручно. Як на мене, нерозумно будувати поліклініку практично за містом. То лише в радянські часи таке було можливим. Звели госпіталь, і слід було «заповнити» вільне приміщення, тож і облаштували поліклініку. Ліпше було б відкрити медзаклад деінде, а там зробити амбулаторію чи філіал поліклініки. Але в той час прийняли саме таке рішення, тож тепер маємо, що маємо. Ми ж нині даємо можливість людям вибрати, в якій поліклініці обслуговуватися. В жодному разі не заганятимемо людей у конкретну установу.
– З дорослими пацієнтами все зрозуміло. А куди вести діток, якщо потрібно проконсультуватися з лікарем?
– Для тієї частини Луцька, про яку ми говоримо, все вирішено. В амбулаторіях на Вересневому, ЛПЗ, Львівській практично все зрозуміло. Лише в закладі, що на вулиці Стрілецькій, де обслуговують мешканців Вишкова, не маємо можливості посадити дитячого педіатра, бо не вистачає місця. Хоча зараз дозволяється сімейному лікареві та педіатру працювати в парі. Тільки матимемо можливість – врешті отримаємо приміщення, що поруч із нині діючою амбулаторією, одразу облаштуємо прийом дітей. А ще там же буде кабінет для акушера-гінеколога й денний стаціонар на кілька ліжок. Зараз, враховуючи те, що звільняється приміщення на Привокзальній, 13, де була швидка, організуємо нормальну амбулаторію для того мікрорайону. Хочеться зробити ліпше людям, дійсно наблизити послугу до пацієнта, але виникає така колотнеча з окремими депутатами. Замість того, аби пояснити суть змін населенню, доводиться мати справу з ними.
– Знаю, що дійшло навіть до суду…
– Так. Правда, один суд ми вже виграли. Довели свою правоту. Але маємо таку колізію, що, знаючи законодавство і його прогалини, довкола одного й того ж питання можна судитися енну кількість разів. Так і є. Тому судові засідання тривають знову. Але не на цьому слід акцентувати.
– Якось ви зауважили, що ці зміни – крок до страхової медицини. Що ви мали на увазі?
– Треба зважати на реалії. За рік чи за два матимемо страхову медицину. За таким принципом живе весь світ. Я не раз кажу колегам: із нами ніхто особливо не гратиметься, адже буде замовник послуг – страховики – і надавач послуг – лікарні й поліклініки. Побачить замовник погані умови в закладі, відзначить, що послуга неякісна, то й не матиме з вами справи. Це – ринок. Тому сьогодні необхідно підтягнути рівень лікарень, аби завтра працівники не опинилися на вулиці, не отримавши портфель замовлень. Слід мислити на перспективу. От виступають депутати з тезою: реформа – не на часі. Та на часі! Якщо жити сьогоднішнім днем, не готуватися до майбутніх змін, діла не буде. Якби два роки тому не взялися б за реформу швидкої, то сьогодні б не мали того двадцятихвилинного доїзду до хворого. Таку модель побачили в Польщі й запровадили у Луцьку, не чекаючи вказівки з Києва. За те, що держава взяла на себе відповідальність і забезпечила той двадцятихвилинний доїзд карети швидкої у віддалене село, чого не було ні в радянські часи, ні за Незалежності, треба аплодувати. Не про політику слід думати, а про людину. Звісно, треба ремонтувати дороги, оновлювати автомобільний парк, але зрушення вже є. Критика також є. Та, зрештою, всі зміни так даються. Згодом люди оцінять, і все стане на свої місця. Так буде й з амбулаторіями. Потроху все налагодиться. Аби лише ніхто не заважав.
Розмовляла Світлана ГОЛОВАЧУК.
Фото Олександра ОЛІШЕВСЬКОГО.