Як і в січні 2012-го, з депутатом Луцької міської ради Любов’ю Сербою, аби записати інтерв’ю, зустрілися в її робочому кабінеті – невеличкій ординаторській приймального відділення Волинської інфекційної клінічної лікарні, де Любов Дмитрівна працює завідувачем відділення. І хоча робочий день у лікаря вже добіг кінця, одначе справи не відпускали: історії хвороби слід було заповнити, та й телефон раз у раз озивався. Поки лікар-інфекціоніст радила у слухавку мобільного, що краще приймати, згадалося, як не раз доводилося чути з уст депутатів-свободівців: нікому так не довіряють у питаннях лікування, як пані Сербі.
Зрозуміло: у Любові Дмитрівни – особливий статус у фракції ВО «Свобода» у представницькому органі влади обласного центру. Одначе той факт, що вона – єдина жінка у фракції, зовсім не є визначальним. Певно, тут грають роль і відголосок суто львівського менталітету в хорошому розумінні слова (пані Серба – уродженка міста Лева), і бурхливе студентське минуле, коли єдиною метою було майбутнє України, і неабияка мудрість, і вірність християнським ідеалам.
– Любове Дмитрівно, зважаючи на те, що ви – лікар, розмову хочу розпочати з актуальної теми, адже сьогодні для грипу та РВІ – благодатна пора. Чи слід остерігатися епідемії?
– Непокоїтися треба завжди. І не лише ситуацією з інфекційними хворобами. Що ж до вашого запитання, то зараз реально маємо підвищення рівня захворюваності на респіраторну групу інфекції. За прогнозами Інституту епідеміології, очікуємо хвилю підвищення захворюваності на грип. Наразі в Луцьку поки не зафіксовано таких випадків, аби можна було ставити діагноз – грип. Колись натрапила на статтю професора Возіанової, де мова йшла про те, що в цій царині – дуже багато реклами. Щоразу нас активно попереджують і щоразу марно. Хоча, певно, варто користуватися прислів’ям: попереджений – значить озброєний. І щодо хвороб також. Слава Богу, що прогнози не завжди збуваються, але готуватися потрібно.
– Із вашого дозволу повернуся до подій 2009-го, коли буцімто вирував «свинячий» грип. Чому кажу буцімто, бо тепер багато говорять: насправді біди не було й державні кошти на боротьбу з грипом витратили дарма. Що скажете з цієї нагоди: загроза пандемії була реальною чи політичною?
– Однозначно, що події того часу розвивалися у двох площинах. Ми мали підвищення захворюваності на респіраторну групу інфекцій і грип. Фіксували більшу кількість летальних випадків, зокрема серед молодого населення. А зазвичай така категорія не є в групі ризику. Бо там – у першу чергу діти, літні люди та ті, хто страждає на хронічні захворювання. Ми ж зіштовхнулися з тим, що пацієнти не з групи ризику мали серйозні ускладнення. Я би не стала заперечувати, бо дійсно грип, який називають «свинячим», був. Але й політичний момент теж був. Однозначно. На жаль, занадто багато на рівні держави прийняли немудрих рішень. Згадайте, скільки людей вулицями ходили в масках! І було би смішно, якби не було так сумно. Настільки населення залякали, що навіть надворі одягали маски. Це при тому, що пересічний громадянин зі шкільної програми мав би знати: вірус у зовнішньому середовищі нестійкий і швидко гине. Так, у закритому приміщенні живе довше, тому рекомендуємо частіше провітрювати. Тож маски на вулиці просто непотрібні. Це ж наскільки нас треба було залякати? Пам’ятаю, що до лікарів зверталися здорові люди, аби дізнатися: захворіють чи ні. Отакий був переляк. Страх – то велика сила. В такий спосіб можна маніпулювати сотнями, тисячами й мільйонами. Що, до речі, зараз і роблять.
– Щодо препарату «Таміфлю»: тепер навіть чиновники в управліннях охорони здоров’я кажуть, що ті ліки несуть більше шкоди, ніж користі. У 2009-му про це фахівцям було відомо?
– Офіційно ніхто про це не говорив. Богу дякувати, що маємо Інтернет, звідки й могли довідатися: японці ці ліки заборонили. Чомусь… Українці ж закупки зробили аж надто великі. Певно, постаралася і фармацевтична галузь, котра пролобіювала державні закупки. Можливо, там і слід шукати… ноги всієї цієї ситуації. В народі жартують: на кожному кутку – банк, бар і аптека. Одразу видно, який бізнес – надприбутковий.
– Юлія Тимошенко, котра в той період була Прем’єр-міністром України, очолювала державну кампанію боротьби з грипом. Тепер Юлія Володимирівна – за ґратами. Вас як громадянина і політика лякає той факт, що в сучасній Україні політв’язні – реалії?
– Ми вже зачіпали тему страху. Знову наголошую: то – зброя, момент для маніпуляцій. Тому намагаюся внутрішньо звільнятися. Шукаю особистої свободи, яка мені дозволяє не боятися. Чи мене лякає? Ні. Але розумію, що відбувається й до чого можуть призвести такі речі. Це один із способів залякування населення, котрі внутрішньо не зовсім вільні. Бо вільну Україну роблять вільні люди! Тому питання – в тому: чи ми в душі звільнилися від страхів? Так, багато людей насправді з острахом очікують завтрашнього дня, бояться нестабільності, що їм не вистачить хліба, не буде роботи. Бояться за себе, дітей, родини. Але… В часи УПА енкаведисти схопили молодого хлопця. Катували, а він уперто мовчав. Вирішили привести матір, аби вона вплинула на свою дитину. Мовляв, переконай говорити й зоставимо живим. А жінка сказала: «Сину, я тебе не для того народила, аби ти став зрадником». Тому сила духу – неймовірна річ.
– У 1990-му Любов Серба брала участь у акції «Студентська революція на граніті», голодувала…
– Так.
– Що сьогодні змусило би вас вдатися до таких дій?
– (Мовчить, – авт.). Треба подумати… Якось не замислювалася над цим. Але, аналізуючи ті події, скажу: голодування однієї людини не дасть ефекту, а голодування великої кількості молоді, яка тоді лежала на граніті, викликала співпереживання киян. Вони нас підтримували, співали патріотичних пісень. Це була дуже велика потуга й сила. Це дало можливість зрушити ту брилу. Тому, думаю, для такої події має бути час, місце і обставини. Наразі я себе не запитувала, що мене змусило би зробити такий крок. Але якби треба було, то пішла б на барикади.
– «Свобода» увійшла в новий етап розвитку – отримала портфелі у Верховній Раді. Кадрові зміни відбулися у фракції Луцької міської ради, адже голова фракції Святослав Боруцький став депутатом обласної ради. Очолив фракцію Юрій Вега. У народі кажуть: нова мітла мете по-своєму. Підходи до роботи змінилися?
– Почну здалеку: коли я навчалася мистецтва лікування, хоча, чесно кажучи, навчаюся й до сих пір…
– А гарно звучить: мистецтво лікування…
– Бо то і є мистецтво, котре має свої закони. Але це – окрема тема для розмови. Тож мала можливість як молодий інтерн навчатися коло старших лікарів, котрі передавали досвід. Така була практика медичних шкіл, коли молоде покоління, як фахівці, зростало коло старшого. І кожен лікар додавав чогось нового, якусь родзинку. Тому, вважаю, зміна кадрового складу йде лише на користь. Отакий склад фракції має свою особливість. Із усіма у нас складається хороше спілкування. Робота – плідна. Юрій Васильович (Юрій Вега, – авт.) завжди був активним, а тепер – особливо.
– Святослав Боруцький був помітною постаттю у фракції. Як на мене, саме він виступав своєрідним речником «Свободи». Нині, за вашими прогнозами, кому дістанеться роль фракційного рупора?
– Насамперед, нормально, що голова фракції виконує свій обов’язок і фактично є локомотивом, котрий рухає всіх. Тому цілком логічно, що Юрій Васильович і візьме на себе таку роль. Але разом із тим є ще й заступник – Андрій Калахан. Він молодий, активний і зрілий духовно. Думаю, такий тандем неодмінно дасть результат. Але, і раніше так було, і тепер також: у фракції кожного слухають. Радяться. Пояснюють. Є колегіальність, і це мені дуже імпонує.
– Ідучи на зустріч із вами, переглянула звіт фракції «Свобода» за останній рік діяльності. Там зазначено: найважче в місті вирішуються питання ремонту доріг. Зрештою, воно й зрозуміло, бо дороги – це колосальні гроші. Одначе, чи не здається вам, що говорити про проблему мало? Можливо, варто було б депутатам поцікавитися, хто виконував роботи, чому так трапилося?
– Тепер лише лінивий не говорить про дороги (сміється, – авт.). Жодній критиці не піддаються ями. Тому фракція й акцентує на тому увагу. Від якості доріг залежить багато: навіть питання медичної реформи теж впирається в дороги. Нещодавно я повернулася з Меджигор’я. Їздила у паломницьку поїздку. Там є місце, де із 1981 року об’являється Богородиця. Довелося проїхати добрий відтинок європейської дороги. Не варто й порівнювати. При цьому Боснія та Герцеговина, де й розташоване селище Меджигор’є, – гірська країна. У горах там такі дороги! І це в державі, котра також із пострадянського табору, котра пережила війну. Тому в нас проблема не з коштами. Суть в іншому. По-перше, неправильний розподіл бюджету. Друге – його розкрадання. І за все це соромно. Моя колега, котра проживає зараз у Німеччині, приїхала на Волинь. Її чоловік, інженер за фахом, був шокований нашими дорогами. Казав: «Я бачив, як їх роблять! Жах!». Тому треба правильно розподілити кошти, правильно освоїти і правильно контролювати виконання. Звісно, поставивши завдання, що стосується доріг, ми будемо намагатися його виконати.
– До речі, вашого депутатського звіту не знайшла. Ще готуєте?
– Зроблю неодмінно. На жаль, поки не вистачило часу. Хоча написати: відвідала стільки-то сесій, стільки-то засідань комісій, за те голосувала, а ще взяла участь у розробці таких-то проектів… Для мене – то надто сухо й абсолютно не інформативно. Думаю, не цим має визначатися робота депутата.
– Що ж буде лейтмотивом звіту Любові Серби?
– Звісно, писатиму, що, як і всі свободівці, тримаюся обраних позицій. Якраз у єдності наша сила. І це для мене важливо. Є політична сила, котра згуртовано, чітко й планомірно може добиватися результатів. Але інші чомусь воліють говорити про кількість встановлених вікон чи кілометри відремонтованих доріг. Не депутат має цим займатися. Він зобов’язаний створити умови, аби все було зроблено, а потім контролювати.
– З вашого дозволу, повернуся до тем медичних: сфера охорони здоров’я ніколи особливо не розкошувала. Як оцінюєте фінансування галузі в Луцьку, закладене в бюджеті міста на 2013-й?
– Правду кажете, що медицина ніколи добре не фінансувалася. Навіть у радянські часи. Пам’ятаю, як діставали ефективні ліки: шукали, просили, аби хтось привіз з-за кордону. До речі, й тоді існувала медицина для влади, як і тепер. Нічого не змінилося: «Феофанія» процвітає й отримує дуже кругленькі суми, які, до речі, можна було б спрямувати в регіони для тамтешніх лікарень. Проблема не стільки в недофінансуванні, як у тому, що пробуємо реформувати, коли не вирішено нагальних проблем галузі. Впродовж двадцяти років нормально не фінансували медицину і зараз, отримавши закон про реформу в пілотних регіонах, не маємо тих важелів, які би регулювали фінансові потоки. Поки ми лише очікуємо закону про обов’язкове державне страхування і теж не знаємо, з яких джерел ітиме наповнення. Я бачу проблему в тому, що оце хронічне недофінансування створило передумови появи спотвореної реформи, яка на мою думку, має на меті зекономити на медицині шляхом скорочення видатків та й самих медпрацівників.
– Як оцінюєте реформування медицини в Луцьку?
– Зараз ми взагалі не маємо права говорити про реформування. Спробую пояснити чому. Такий процес триває лише у пілотних регіонах: Донецькій, Дніпропетровській, Вінницькій областях і в місті Києві. Що відбувається у нас? Так, маємо зробити певні підготовчі моменти, аби з 1 січня 2015 року могли виконати законодавство України про охорону здоров’я. Що маємо в Луцьку? Дуже добре, коли медицину наближають до людей, тобто розвивають мережу амбулаторій. Тоді людині простіше буде дістатися до свого лікаря. Це – дуже добре. Що насторожує: другий крок – реорганізація поліклінік. Почекайте! Чого спішити створювати на їхній базі центр первинної медико-санітарної допомоги, коли часу ще вдосталь? Такі центри згідно із законом мають запрацювати з 1 січня 2015-го. Маємо час. Окрім того, ми не маємо аналізу ситуації в пілотних регіонах. Можливо, щось потребуватиме змін. Треба дочекатися результатів. Дізнатися про плюси й мінуси, а тоді лишень братися до справи.
– Коли депутатам до розгляду пропонували проект рішення «Про реорганізацію лікувально-профілактичних закладів охорони здоров’я», ви підтримали чи ні таку ідею?
– У листопаді минулого року вперше виносили проект рішення для голосування, але мене не було на сесії. Мала відрядження, якраз проходила підготовку на курсах підвищення кваліфікації у Львові. Знаю, як голосувала фракція – проти. Проект був сирим, тому й перенесли на грудневу сесію. Його розглядали після обіду й прийняли, незважаючи на те, що в залі не було достатньої кількості депутатів. Факт є фактом. «Свобода» голосувала проти. Згодом ми підтримали інше рішення, де записано: розвиваємо мережу і рекомендуємо виконавчому комітету звернутися у встановленому порядку до Кабінету Міністрів задля отримання фінансування. До слова, 12 березня у нашому місті відбулися громадські слухання з розгляду питання вдосконалення первинної медичної допомоги у Луцьку та виконання рішень міської ради від 18.12.2012 № 35/20 «Про реорганізацію комунальних лікувально-профілактичних закладів охорони здоров’я» та від 30.01.2012 № 37/33 «Про план дій щодо формування мережі Центрів первинної медико-санітарної допомоги у місті Луцьку на 2013-2015 роки». Громада виступила проти так званої «реформи».
– Насамкінець – про приємне: чула, що ви полюбляєте подорожувати. Де випало побувати?
– Так, дуже люблю подорожувати. Не завжди вдається робити далекі мандрівки, тому відкриваю для себе Україну. Дуже гарні є куточки: Волинь, Закарпаття, Прикарпаття, Поділля. Просто милуюся своєю землею. Коли їдеш і вздовж шляху цвітуть соняхи – то неймовірна картина. А озера, річки, зелень! Так трапилося, що побувала в Єгипті. Не планувала, чесно кажучи. Коли поверталася, прикипіла до ілюмінатора в літаку й дивилася на пустелю. 90% тієї землі – каменюка! Коли ж опинилися над Україною – це сади, зелень і неймовірна радість, що летиш додому. Варто подорожувати, аби бачити людей і повертатися до батьківської хати.
Розмовляла Світлана ГОЛОВАЧУК.
Фото автора.