За версією вітчизняного академіка Петра Толочка, українці здатні найкраще себе реалізувати лише… в умовах бездержавності: в турецькому гаремі чи в російському ярмі!
Набридло вже говорити про те, що ніхто у світі не вважатиме нас українцями, коли ми самі себе трактуємо «малоросами». Але одна з недавніх публікацій у центральних ЗМІ знову змусила взятися за цю болісну тему.
«Українська державність остаточно припинила своє існування в 1775 р. із ліквідацією Катериною II Запорозької Січі. З цього часу Україна була поділена на губернії та набула таку саму адміністративно-територіальну структуру, яка була і в Росії. Парадоксально, але саме тоді відбулося те, що виявилося не під силу українським гетьманам. Майже всі українські землі були зібрані в рамках єдиної Російської держави, чому в значній мірі сприяли територіальні поділи Польщі – 1772, 1793 і 1975 рр.», – так починає свої розмірковування Петро Толочко в статті «Українці в Росії. XIX століття», надрукованій у тижневику «2000».
Далі Петро Петрович стверджує, що російська окупаційна імперія була для нас неабияким благом, де навіть рідна мова «малоросів» виявилася непотрібною: «Можна, звичайно, шкодувати про втрату української державності, але варто відзначити, що це в кінцевому підсумку повернулося й значними здобутками. Була в основному окреслена українська етнічна територія, що мало велике значення для формування відчуття народної єдності…
В українській літературі… Україна неодмінно подається страждальцем. Вона нещадно експлуатувалася, задихалася від російського царського деспотизму. І сперечатися з цим ніби й не доводиться. Тільки при цьому треба уточнити, що, по-перше, експлуатувалася та задихалася так само, як і Росія, а по-друге, відповідальність за гріхи царського абсолютизму лежить не тільки на росіянах, але й на українцях».
Згадує Петро Толочко в цьому сенсі багатьох імперських служак, і в тому числі – мовознавця Потебню, якому приписав твердження, що, мовляв, він «загальноросійську мову вважав надбанням не тільки великоросів, але й малоросів і білорусів», а прихильність «до загальноросійської літератури трьох народностей була приватним вираженням загальної приналежності до Росії як політичного і культурного цілого».
Звідки Петро Петрович набрався таких суперпанслов’янських настроїв – сказати важко. Усе життя ніби займався археологією, в комунальній квартирі, де одна кухня і один туалет на 10 родин, не мешкав, трудоднями на хліб у колгоспі не заробляв… Мало того: він – двічі народний депутат України! У 1998-2002 рр. представляв Лазаренкову «Громаду», а до 2006 р. – №9 у списку Тимошенкового БЮТу. Апріорі зрозуміло, що мав би бути українським патріотом. А виходить, що вважає українців як не «народністю», то «малоросами», не здатними себе реалізувати в жодний інший спосіб, як у ролі козачка, котрий служить могутньому панові…
Якщо так піде й надалі, то або Петро Толочко, або йому подібні допишуться до того, що й Роксолана (українка Настя Лісовська, роки життя 1506-1558, одна з дружин турецького султана Сулеймана Пишного) – найкращий приклад для самореалізації для всіх українських жінок. Тобто, щоб отримати покої в гаремі та коштовності на шиї, треба, аби тебе спочатку силою забрали з рідної домівки, потім продали як рабиню на базарі, далі – зґвалтували в султанському ліжку, потім – примусили зрадити рідну віру, а на довершення – нарекли чужим іменем… Ну, і, за Петром Толочком, найбільша радість для українських жінок – щоб (як у Роксолани) й діти виросли «бусурманами»…
Ні, мабуть, варто таки нагадати 75-річному та орденоносному Петрові Петровичу, що мінімум в одному він трагічно помиляється: українська державність, як він стверджує, «остаточно припинила існування в 1775 р.» лише для таких, як він, а для всіх інших людей нашої землі вона ніколи не вмирала, а в 1991 р. відродилася й продовжує розвиватися. Як і рідна наша мова. Тому плювати в колодязь, із якого воду береш, великий гріх. Та ще й у Великодній піст…
Володимир ДАНИЛЮК.