Втеча екс-ректора
Національного університету державної податкової служби України Петра Мельника привернула увагу не стільки до
хабарництва у вищій школі, як до чудесних перетворень звичайних технікумів у «національні»
виші та до карколомних «наукових» досягнень їхніх правителів…
Уже далекого 18 червня 1957
р. у глухому с. Ремчиці нинішнього Сарненського р-ну Рівненщини (а за царя – Бережницької
волості Луцького повіту Волинської губернії) народився професор, доктор
економічних наук, заслужений економіст України, повний кавалер ордена «За
заслуги» Петро Мельник. І хто з односельчан міг би тоді подумати, що в
56-річному віці цей дебелий чолов’яга, ховаючись від міжнародного розшуку,
продиратиметься глухими поліськими болтами чи непролазними корчами в невідомому
для всіх напрямку, аби тільки не потрапити на лаву підсудних, де треба
відповідати мінімум за два факти отримання хабарів у розмірі 40 і 80 тис. грн,
а також за розкрадання мільйонних коштів, виділених державою на… розбудову
туристичної інфраструктури за програмою проведення Євро-2012?!
Хто посприяв, щоб
підозрюваний, мірою запобіжного заходу щодо якого було обрано домашній арешт,
зумів накивати п’ятами, тепер з’ясовує слідство. Але суть не в цьому. Спробуймо
встановити дивовижні метаморфози перетворення звичайного поліського парубка на
світило вітчизняної науки. Ледь зазирнеш у довідкову літературу, як очі на лоб
починають лізти. Виявляється, нинішній утікач зумів за 15 літ зліпити із
затрапезного провінційного технікуму аж національний виш поважної державної
інституції!
Усе почалося в 1921 р., коли
більшовики приступили до створення Українського торф’яного технікуму, що
розташовувався у Києві. Вчили там на інженера-торфмайстера і техніка з
торфодобування. У 1932 р. заклад перевели за межі столиці під назвою
«Ірпінський торф’яний технікум». Він діяв у складі навчально-виробничого
торф’яного комбінату.
Після звільнення Київщини від
гітлерівських окупантів у 1944 р. заклад
відновив роботу під назвою «Ірпінський гірничо-паливний технікум». Тут
уже вчили не тільки торф добувати, але й обробляти метали різанням та освоювати
силікати.
У 1961 р., якраз у період
чергової грошової реформи, він уже отримав назву Ірпінський індустріальний
технікум. Готували тут уже за десятьма спеціальностями. Серед них – «Обробка
матеріалів на станках і автоматичних лініях», «Монтаж та експлуатація
електрообладнання підприємств і громадських споруд», «Експлуатація станків з
програмним управлінням і робототехнічних комплексів», «Механізація і
автоматизація торф’яного виробництва», «Виробництво виробів і покриття із
полімерних матеріалів»…
А в 1990 р. установу було реорганізовано
у середній навчальний заклад нового типу – Ірпінський індустріальний технікум.
Наступного року його директором призначили саме Петра Мельника, вже – кандидата
економічних наук. І – пішло-поїхало! 1996 р. – Український
фінансово-економічний інститут. Ректор – Петро Мельник. 1999 р. – Академія
державної податкової служби України, яка в 2003-го отримала статус
Національної. Ректор – Петро Мельник. 2006 р. – розпорядженням Кабміну академію
перетворено на Національний університет державної податкової служби України.
Ректор – усе той же Петро Мельник…
Звичайно, немає підстав
сумніватися у фаховості 6 академіків, 60 докторів, більше 200 кандидатів наук,
55 професорів і 137 доцентів, які трудяться в цьому виші. Проте чи не пора вже
на найвищому державному рівні провести не тільки переатестацію міліцейських
кадрів, але й працівників вищих навчальних закладів, де академіків та
професорів – хоч греблю гати, а наукових досягнень, що дали користь економіці
та суспільству – кіт наплакав?
На Волині вже перші ластівки
цього процесу зафіксовано, але констатація фактів морального та наукового
банкрутства лише двох закладів, що називали себе «університетами», – це лише
ложка меду в бочці дьогтю. Бо якщо це правда, що Петро Мельник написав понад
100 наукових праць, цілий ряд монографій, є автором і співавтором 16
підручників і навчальних посібників, то виникає цілком резонне запитання: як
він устигав у перервах між титанічним процесом освоєння вершин науки ще й
академією з багатьма філіями керувати, і активною політичною та громадською
діяльністю займатися, і кілька котеджів вибудувати? Чи насправді наукою та
вищою школою тут ніколи й не пахло?
Петро Володимирович донедавна
і справді був пустунчиком долі. Він двічі ставав народним депутатом України.
Балотувався, але невдало, й восени 2012-го… Схоже, рятівна депутатська
недоторканність була вкрай потрібною цьому «українському Лисенкові», адже хмари
правосуддя почали згущуватися над його головою з невблаганною швидкістю. Грім
ударив. І, залишивши в шухляді всі ордени, а в шафі – мантії, горе-ректор щез.
Щоб згодом вигулькнути десь у ближньому чи далекому зарубіжжі, де знову взятися
за розробку «торф’яно-податкового шельфу» й готувати собі подібних?
Володимир ДАНИЛЮК.