Або Чергова порція почутих у маршрутці фраз і діалогів.
Був страшенний снігопад. Хоча, радше, не сніго-, а льодопад (замерзлий дощ, чи як там оці опади називають синоптики), коли зайшла у переповнену маршрутку. Не встигаючи обтрушувати налиплий на хутряних комірах «цукор», люд пропихався крізь дверцята автобуса:
– Молодий чоловіче, майте совість! – обурено видала котрась жінка у пуховій хустині та з торбами у руках. – Пхає стару бабу!
Нарешті втрапивши у середину автівки, жінка (виявилося, сама із села: їхала на ринок торгувати якимось добром) не стримала хвилю обурення:
– От колись ми уважали старших людей. Бо з дєтства вчили, воспітували… А що тепер за молодьож?! Зроби зауваження, то ще й матюками обкладе. Не слухають ні своїх, ні чужих!
Котрийсь молодий чоловік (вочевидь, не так через свою вихованість, як через боязнь отримати на горіхи від бабці) вмить поступився тій місцем.
Громадський транспорт – місце конфліктів не лише між пасажирами. Часто останні сперечаються з водієм: мовляв, неправильно решту дав, вчасно не зупинився і таке інше. Нещодавно стала свідком справжньої словесної баталії. Дівчина заздалегідь натиснула кнопку сигналу, аби водій зупинився біля Привокзального ринку, та чоловік проїхав.
– Ей, шафьор! На астановкє прасілі! – пролунав чоловічий голос.
– Зараз, зупинюся, – мовив той.
Водій маршруту №17-а виїхав на міст. Пасажири зрозуміли, що тут їх ніхто не випустить, проте мовчали.
Коли ж транспорт зупинився за мостом на пр. Соборності, пасажирка звернулася до шофера:
– Поверніть, будь ласка, гроші за проїзд.
– Треба було казати завчасно, щоби зупинився!
– Я натискала кнопку! Я не винна, що ви не дочуваєте!
Водій шпурнув дві гривні, а коли юнка вийшла, інші ще довго слухали з його вуст образи дівчині: мовляв, без’язика якась: стояла попереду і не могла нічого сказати.
На замітку панові водію: для чого ж тоді кнопки сигналу? А якщо, не дай Боже, та дівчина була б німою, їй довелося б мовою жестів просити його зупинитися чи штурхати ліктем у спину? Інколи неуважність окремих шоферів переходить межі! А невихованість – поготів!
…Жваво обговорюють стан наших доріг чоловік із жінкою на сидінні позаду:
– Хіба то дороги?! – обурюється незнайомець. – Хіба в Європі є такий «бєспредєл»?!
– І не кажіть, – погоджується співрозмовниця.
– Там сніг зразу розчищають, потім їде машина і поливає асфальт якоюсь рідиною. Після цього на ньому не намерзає – дорога волога, як після дощу.
– І що ж то таке вони там ллють? Цікаво. У нас, мабуть, про таке й не знають.
– От інвалід! – репетує водій маршрутки №47: у місці вічних заторів – у районі Старого ринку – хтось перегородив йому дорогу.
Ще мить – і на весь транспорт скрипучим голосом лунає знайома пісня «…рюмка водки на столе». Чи то шофер не дочуває, чи то вирішив «покайфувати» під гучну мелодію: складалося враження, що луснуть барабанні перетинки. Інші пасажири лише мовчки переглядалися. Правда, через деякий час водій зменшив звук. Проте замість співу Григорія Лепса тепер довелося слухати балаканину шофера з його знайомими. Один із них, причому, не цурався нецензурних слів…
– Я родом зі Львова, діти в Америці, – розповідає якась бабця. – Ви вже вибачте, що говорю до вас, незнайомого чоловіка. Нема з ким поговорити, а хочеться… Сини рідко навідуються, лише телефонують. Давно вже там, років із десять.
Незнайомець на першому сидінні лише хитає головою балакучій бабці, що вирішила вилити душу просто у маршрутці.
– Їду на манікюр, бо вчора затіяла прибирання і зламала два нігті, – розмовляє по телефону симпатична молода шатенка. Киць, уяви, у мене такі жахливі нігті, аж соромно! Доведеться нарощувати. Зроблю собі такі гарні з рожевим візерунком, – каже, вочевидь, своєму коханому.
Добре, що їй є кому розповісти навіть про такі дрібниці…
Ірина ВОРОБЕЙ.