Шоу за кулісами Савіка Шустера

Одне діло – бачити це шоу на екрані телевізора. Зовсім інше – проникнути всередину «телевізійної кухні». І тому я погодилася майже одразу. Але ще був додатковий «залізний» аргумент: «Все буде оплачено, – запевняла подруга. – І  дорога, і готель, і навіть пару гривень за заповнення анкети дадуть. Ще й погуляти по столиці часу вистачить!». 

Що ж, сумніви – вбік, і – в дорогу!  

За якийсь час я вже трясусь у купейному вагоні пасажирського поїзда, який із часів царя Гороха їздить до столиці тільки вночі. Таблетка снодійного – і цілком бадьорою зустрічаю ранок на Київському вокзалі. Нас, лучан-добровольців, було двоє: я і Микола, котрий просто шалено хотів  потрапити на екран телевізора. Отож, дуетом ми спускались у підземку, вдвох, як той батончик «Твікс», прибули до 24-поверхового готелю «Турист», що розташований на Лівобережжі. 

Скромна кімната готелю не зовсім, на мій погляд, відповідала зазначеній у прейскуранті ціні (добре, що платили не з власної кишені, а за рахунок організаторів). За 490 грн за добу з людини все ж таки хотілося мати під рукою хоча б електрочайник, не кажучи про мікрохвильову піч чи праску… Але що поробиш? У «Туристі» спомини про «ненав’язливий радянський сервіс» просто таки матеріалізувалися. 

Розпакувавши свою невеличку валізу, я попрямувала в сусідню кімнату, де двоє гарненьких дівчат роздавали чисті анкети. Довелося взяти кулькову ручку і відповісти на нехитрі питання: «Якби сьогодні були вибори до Верховної Ради, за яку партію Ви віддали б свій голос?», «Кого б із відомих людей Ви хотіли побачити на шоу Шустера?», «Хто, на Вашу думку, міг бути ведучим політичного шоу?» і таке інше. Як тільки заповнена анкета потрапляла до рук дівчат, вони в обмін мовчки протягували по 25 грн кожному респондентові. Без жодних квитанцій чи касових чеків. 

Після того, як високі купки грошових купюр розійшлися по кишенях учасників, незнайомки оголосили, що рівно о п’ятій вечора вони чекають нас у фойє з паспортом і позитивним настроєм.

Старанно причепурившись (адже по телевізору сьогодні можуть показати!), учасники телепередачі, які  приїхали з усієї України, збиралися на першому поверсі. З кожної області, залежно від кількості населення, прибуло від двох до шести осіб. Дівчата затримувались (або навмисно давали час для того, щоб усі могли роздивитися один одного і поспілкуватися). Тісними купками гомоніли між собою донеччани, миколаївці, черкащани, рівняни, лучани та ін. Російська та українська мови перепліталися між собою, всі, по суті, висловлювали одне й теж: бажання жити пристойно, щасливо та заможно на своїй рідній землі. Ми з Миколою приєдналися до жвавих жіночок із Миколаївщини. Вони обурювалися бездіяльністю нинішньої влади, котра довела країну до таких злиднів. Ми, волиняни, не обурювалися, а більше слухали.

Нарешті з’явилися знайомі нам працівниці телебачення. Вони запросили всіх до двоповерхового комфортабельного автобуса, який мав відвезти до студії. Через півтори години ми під’їхали до невеликої сучасної споруди, яка не вирізнялась архітектурною вишуканістю. На фасаді сірого кольору кріпився величезного розміру яскравий банер, який сповіщав, що саме тут – «Шустер live». Біля вхідних дверей вишикувалася довга шеренга учасників передачі. У вузькому коридорчику потрібно було минати «вертушку», отримуючи від охоронців бейджик із персональним номером та ключ від скриньки, у якій мали зберігатися речі на час зйомки.  

До початку залишалася добра година, тому всі розбрелися різними цікавими куточками, де можна було сфотографуватися. Наприклад, стенд із полімеру, на якому красувалися логотипи і назва студії, плакат із портретом пана Савіка, осяяного усмішкою та сонячним промінням, величезний банер із заставкою передачі. Поки я фотографувалася (потрібно ж було перед своїми близькими похизуватися хоч чимось реальним), мій колега Микола насолоджувався безкоштовним чаєм. Ще й мені приніс! Відсьорбнувши, я віддала пластмасовий стаканчик моєму джентльменові. Вода була ледве теплою, але чай чомусь заварився (вочевидь, фарби не пошкодували). Та це дрібниці. Головне, що про народ подбали! 

За півгодини до початку у фойє з’явилась енергійна жіночка і гучним, але приємним  голосом привіталася та подякувала нам за присутність. Після першої ж її фрази я зрозуміла: це – професійний психолог. Вона нагадала, що потрібно залишити всі свої речі (мобільний телефон – теж) у персональній скриньці, ключі від якої нам уже видали, пити воду тільки під час перерви, не позіхати і взагалі мати такий вигляд, щоб операторам хотілося знімати кожного з нас. Вона запропонувала потренуватись, як потрібно плескати у долоні, вітаючи ведучого і політиків. Зауважила, що плескати потрібно всім однаково, незалежно, від якої партії вони будуть. Наприкінці, бажаючи створити позитивний настрій, розповіла кілька заїжджених анекдотів і передала нас нашим молоденьким «вихователькам» – уже знайомим дівчатам модельної зовнішності, котрі повели усіх до знімального майданчика, нагадавши, що в туалет краще забігти зараз, бо перерви на рекламу будуть коротенькі. 

Минаючи невеличкий коридор і охоронників, тримаючи по маленькій пляшці води (велику не дозволялося), ми «змійкою» входили на знімальний майданчик. Він був невеликий, але такої кількості апаратури на один квадратний метр важко й уявити. Високо під стелею – безліч камер, мабуть, більше, ніж усіх присутніх. Окрім того, біля кожного з двох секторів, де ми мали розміститися, також стояли телекамери величезного розміру. Ми займали свої місця «згідно з придбаними квитками», тобто – за отриманими бейджиками. Перед кожним був персональний монітор, табло якого висвічувало прізвище, ім’я та по батькові того, хто тут мав сидіти. Нижче червоним оком світилися по обох сторонах кнопки з надписами «Підтримую» і «Не підтримую». Це трохи насторожувало. Адже кожна з відповідей фіксувалася. 

«Добре, що сталінські часи минули!», – раптом подумалося. 

У центр майданчика вийшла молода, дуже просто одягнута дівчина. Вона окинула поглядом присутніх, наказала віддати мобільні телефони тим, хто потайки намагався скористатися ними як  фотоапаратом. Ввічливо пояснила, що це заважатиме якісній зйомці. Потім її погляд спинився на старенькій кофтині Миколи. Дівчина вибігла, за секунду повернулася з кількома новенькими сорочками, покликала Миколу (Луцьк запам’ятається працівникам шоу надовго!) і тактовно пояснила, що потрібно переодягнутися, бо його джемпер зливається з фоном студії. Микола через якийсь час вийшов із-за куліс  у піднесеному настрої в яскраво-синій сорочці.

За кілька хвилин голос із мікрофона десь згори повідомив: «Внимание! Через одну минуту начинается съемка». Настала тиша. Ніби з-під землі виріс Савік Шустер – і присутні щиро вітали його бурхливими оплесками. Було видно, що така популярність подобається ведучому, але він скромно посміхнувся і попросив нас бути об’єктивними. Незалежно від того чи подобається нам політик, натискати потрібно було кнопки «Підтримую» чи «Не підтримую», виявляючи своє ставлення до сказаного ним. 

Пролунала музична заставка – і програма розпочалася. До обтягнутих світлою шкірою напівкруглих диванів почали підходити політичні діячі, яких Савік Шустер представляв глядачам. Після того ведучий оголосив теми, які розглядатимуть, і звернувся до студії з проханням відповісти натисканням відповідної кнопки на питання «Кому Ви більше довіряєте: більшості чи опозиції». Через кілька секунд на великому екрані  з’явилося табло, яке показало, що у відсотковому співвідношенні присутні більше довіряють опозиції. Поставлене Савіком запитання, правда, дивувало. Чому не діючій владі, а саме більшості?

Одразу після голосування надали слово представнику опозиції Сергієві Соболєву, виступ якого неодноразово перебивали його опоненти. Глядачі у студії уважно слухали і натискали кнопки. Я з цікавістю спостерігала за тим, чи впливає думка присутніх на відсотковий показник, який світився на загальному екрані. Виявилося, що таки впливає! Отже, голосування проводилося чесно. 

Політики виступали, спочатку спокійно і толерантно, потім вони розпалювалися та дозволяли собі не зовсім дипломатичні дії: перебивали один одного, кричали. Намагання прихильників однієї партії виставити у негативному світлі своїх опонентів перед аудиторією та телеглядачами викликало  бурю емоцій у останніх і нагадувало сварки у дитсадку, лише теми суперечок були надто серйозні. Коли пристрасті досягали свого апогею, ведучий оголошував музичну або рекламну паузу. На диво, з настанням перерви картина на знімальному майданчику різко мінялася. Учасники спокійно та мило перемовлялися між собою, пили водичку, яку підносили для них і неохоче спілкувалися з настирливими глядачами (перед початком передачі було попереджено: не починати діалогів із політиками, хіба що вони самі цього захочуть). Складалося враження, що під час знімання шоу політики, мов актори на сцені, старанно виконували свої ролі, а в антракті  мирно перепочивали. Навіть гримери вискакували до них, щоб підпудрити блискучі від поту лоби та лисини.  

Біля 12 год. ночі програма закінчилася. Цікаво, що Савік Шустер дуже швидко зник, як і на початку кожної рекламної паузи (прізвище цілком йому відповідає).

Ми поспішили в хол. Нам обіцяли, що з іншого виходу до нас підійдуть народні депутати і ми зможемо сфотографуватися з ними, поставити запитання. На жаль, лише Олег Ляшко виявився охочим до тісного спілкування з народом. Він жартував, роздавав календарі з автографом. Всі, хто бажав сфотографуватися з  головним «радикалом» країни, отримав пам’ятний кадр.

Висновок напросився сам по собі: народні обранці зібралися на знімальному майданчику лише для того, щоб досягти своєї мети, тобто сформувати у глядачів певні погляди, вигідні для них. Зрештою, думка нас, простих людей,  їх усіх абсолютно не цікавила. Тому і хутенько зникли, незважаючи на те, що їх із нетерпінням очікували виборці (тобто ми). 

Але ж безліч питань учасникам шоу залишилися без відповідей! Люди, які з’їхалися з різних куточків України з надією відчути себе вагомими і тими, з ким потрібно рахуватися, вкотре відчули себе лише масовкою. Або – електоратом, якому ціна одна: 25 грн за анкету і 490 грн – за кімнату в «Туристі»…