Не так багато сторінок календаря лишається перегорнути – і ось воно, 9 Травня, День Перемоги у Великій Вітчизняній війні. Газетні шпальти, теле- і радіоефіри дихають пафосом, адже традиційно про жахіття війни і радість перемоги згадуємо найчастіше цими днями. Так само – заслужені оди звучатимуть у бік героїв буремного часу, тих, кому завдячуємо мирним життям. Однак, аби дізнатися, чим зараз живуть ветерани, інваліди війни, про їхні насущні проблеми, напередодні вирушили до обласної громадської організації інвалідів війни, Збройних сил і бойових дій. Саме це об’єднання ось уже десять літ шукає підтримки для своїх членів усюди – і у владних коридорах, і серед звичайного небайдужого люду.
Об’єднатися воєдино – то була ініціатива нинішнього голови організації Федора Орлова і його заступника Павла Кудряшова. Отож, аби поспілкуватися з керівництвом, вирушили до їхнього кабінету.
Переступаємо поріг невеличкої кімнати. На старому столі – врізнобіч розкидані всілякі папірці, котрі поважно перекладає сивочолий чоловік. То – заступник голови організації Павло Кудряшов: уже зранечку на робочому місці.
…Павло Георгійович якраз відстежує дати днів народження членів організації, аби нікого не забути привітати. Починає зачитувати список і мені: більшості вже – далеко за вісімдесят, чую цифру і 99.
Згодом до кабінету заходить Федір Орлов. Не встигаємо завести розмову, як лунає телефонний дзвінок. Федір Денисович довго тлумачить якійсь жінці на тому кінці дроту (як виявилося, вдові учасника війни) правові нюанси її статусу тощо. Не нервується через численні перепитування старенької, адже сам зголосився на таку роботу – допомагати людям. І так – уже десять років.
Відсвяткували річницю у грудні 2012-го. Ветеран повідав, як починали:
– Звернулися до тодішнього керівництва облради – рішенням сесії нам безоплатно надали ось це приміщення. Почали працювати. Виділених із бюджету коштів вистачало лише на зарплати голові, заступникові, бухгалтерові й комп’ютерникові та оплату телефону, тож відразу почали налагоджувати зв’язок із приватними підприємцями, духовенством. Ті – ніколи не відмовляють.
Нині серед 3,5 тис. членів кожен четвертий – ветеран Великої Вітчизняної війни.
– Багато було нас, та вік, як кажуть, забрав, – каже Федір Денисович. – Половину вже поховали.
Окрім традиційних зустрічей-святкувань урочистих подій, керівництво організації, якщо є звернення, прагне допомогти кожному члену. Коли в інваліда війни якась проблема, він може розраховувати на підтримку.
– Ось, для прикладу, законодавство гарантує нам безкоштовне протезування зубів, втім бували випадки, що в окремих клініках відмовляли. Звертався куди треба – питання вирішувалося, – каже Федір Орлов.
Першопричину всіх проблем ветеран вбачає у недосконалому законодавстві. Розгортає «Закон про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» редакції 1993 р., перегортає сторінки… Чимало підкреслень оранжевим маркером, а ще більше – вирізок-вкладок. То чоловік відстежував численні зміни документа. Безумовно, переконаний ветеран, усі правки ведуть до покращення, втім й понині закон не дає однозначності: можливі різночитання. Але більшою вадою, аніж правові недоліки, Федір Орлов вважає цинізм окремих громадян, їхнє бажання нажитися на державних коштах:
– Є такі люди, котрі далекі від війни, натомість обходять закон й виробляють посвідчення інваліда війни. Якщо це так, то всі громадяни України, що жили тоді, фактично є її визволителями. Тоді чому нас прислали аж із далекої Росії визволяти Волинь? Багато несправедливості, про котру мовчать. Ось Павло Георгійович воював, отримав поранення – його танк загорівся, коли визволяли Новоград-Волинський на Житомирщині – учасник війни; інший – навіть не був на полі бою, теж учасник війни. Хіба не парадокс? Ми ставимо питання про розмежування інвалідів війни, котрі справді воювали, від тих, хто перебував у тилу.
Про події війни ветеран згадує неохоче:
– У війну понад тридцять мільйонів людей одягли військову форму: у кожного із них – своя історія. Я, наприклад, брав участь у визволенні Молдавії. Був квітень. Нас, офіцерів, привезли у чисте поле і сказали: «Відчуваєте землю під ногами? Так от: їдьте прямо і натрапите на піхоту – допоможете їм». Отак було. Немов із мішка викинули, а ти не знаєш, куди далі. Кругом – чужі, а так хотілося знайти рідне плече. Поранення отримав на кордоні з Румунією, на щастя, не значне.
Попереду в керівників організації чимало справ. Перед святом – всеукраїнське засідання у столиці, незабаром – збори у Дніпропетровську, наприкінці травня – у Полтаві. По-доброму дивуюся: як на все це вистачає сил 89-літнім активістам?
Може, тому, що пан Орлов та його товариші живуть за принципом: ніколи не жалітися на життя, а реально оцінювати ситуацію, власні сили та можливості, а потім – діяти? Одними ж бо наріканнями нічого не вирішиш.
– На владу нашу місцеву нічого нарікати, – мовить Федір Денисович. – Ставлення до нас дуже хороше. Відгукуються на прохання завжди, глибоко поважають. Щиро вдячні за підтримку.
На Волині – приблизно 800 інвалідів війни, які брали участь у бойових діях. Голова громадської організації вважає: держава дбає про кожного із них:
– У той час, коли звичайний пенсіонер отримує мінімальну пенсію розміром у тисячу гривень, то рядовий вояк, інвалід війни – дві з половиною, офіцер – ще більше. Окрім того, маємо різні пільги. Тож скаржитися нема на що.
Приємно споглядати за таким життєвим оптимізмом ветерана, котрий не згасає ні з пережитими бідами, ні з роками. А нам залишилося побажати побільше причин для позивного настрою та, безперечно, – міцного здоров’я.
Ірина ВОРОБЕЙ.