Коли на подвір’я родини Чмілів із Нічогівки, що на Маневиччині, завітали гості, був третій день Великодня. Але свято Пасхи – не єдина причина, з якої до бабусі Ніни навідалися представники обласного, районного, сільського керівництва та журналісти. У хаті вдови фронтовика нарешті з’явилося… світло. І це не журналістська помилка. Це – результат вирішення проблеми, створеної на порожньому місці окремими маневицькими бюрократами…
Уперше редакційний автомобіль «Волинської газети» зупинився біля крайньої хати у Нічогівці, аби почути гірку правду про те, чому вдові фронтовика, котра у свої 90 літ і так майже не бачить, доводиться жити у темряві. Тепер же – щоб вручити подарунки, подивитися на зроблене і поговорити про життя-буття…
«Волинська газета» вже розповідала, як і чому Ніна Чміль стала жити без світла (стаття від 11 квітня ц. р. під назвою «Психологія рубильника, або Нічогівці нічого не світить»). Тож лише коротко нагадаємо, що через плановий ремонт ліній електропередач без цього елементарного блага цивілізації лишилося дві вулиці у Нічогівці. Так було цілих два тижні… А потім у вікнах деяких будинків врешті посвітліло. Та пощастило далеко не всім. От до хати Ніни Чміль, яка, на лихо, забралася на самісінький край села, лінії електропередач так і не дотягнули… Планове «свято темряви» в оселі бабці тривало близько двох місяців, аж поки її синові Володимиру Макаровичу все це не набридло і він поскаржився на енергетиків журналістам. Ми ж одразу звернулися з пропозицією вирішити проблему вдови фронтовика у відповідні енергетичні служби, але там вирішили не дроти до бабціної хати тягнути, а заховатися за бюрократичними відписками…
А от реакція голови облдержадміністрації Бориса Клімчука, була зовсім іншою. Довідавшись про «нічогівську аномалію», Борис Петрович не тільки дав відповідні доручення як керівник виконавчої влади області, але і як голова спостережної ради Благодійного фонду «Рідна Волинь» узявся профінансувати вартість матеріалів та робіт. І тоді біля крайньої хати в Нічогівці пішла ланцюгова реакція… Буквально за кілька днів було зроблено те, чого раніше не вдавалося за місяці!
– Звісно, ми не могли лишитися осторонь, – пояснив радник голови облдержадміністрації Артур Даниленко, який також прибув 7 травня в Нічогівку. – Профінансували роботи із Благодійний фонду Бориса Клімчука «Рідна Волинь». Але ж варто розуміти, що то – швидше винятковий випадок, аніж правило. Просто Борис Петрович вирішив: вдова фронтовика не заслуговує на те, щоб доживати віку в суцільній темряві!
Проходимо у двір. Красновільський сільський голова Анатолій Костючик – попереду. Помітно, що він частий гість у цій оселі, бо ще один син бабці – Микола Макарович, спілкується з Анатолієм Степановичем по-панібратськи. Христосаємося, роззираємося навкруги. Звісно, не оминаємо увагою елекродроти, що тягнуться від стовпів до хати, встановлений на стіні хліва новісінький лічильник.
– Ми до вас на Великдень приїхали, напередодні свята Перемоги, – голосно говорить, аби Ніна Миколаївна почула його слова, голова Маневицької райдержадміністрації Микола Миронюк. – Прибули, аби глянути, чи нарешті у вас усе гаразд, чи добре зробили. Ви мене, може, й знаєте, я ваш земляк – із Красноволі родом (сусіднє із Нічогівкою село, – авт.).
– То чом не знаю?! – не без емоцій відповідає Ніна Миколаївна, і стільки гордості звучить у її голосі. – То виходить, ті Миронюки аж у міністрество тепер вибилися! То й добре…
– Від імені Бориса Петровича хочу привітати вас із наступаючим святом Перемоги і передати невеликий подарунок, – схилившись над старенькою, говорив Артур Даниленко, даруючи вдові фронтовика ще й матеріальну допомогу від фонду «Рідна Волинь» із нагоди Дня Перемоги. – Живіть іще багато літ при здоров’ї та в гарному настрої.
Звичайно, Ніна Миколаївна так і жила б… Але в неї нині стільки клопотів, що навіть у компанії такого поважного товариства не могла про це промовчати. Вона ледве стримувала сльози. Надворі, крім неї, невістка, котра без стільця й кроку ступити не може, та син Микола. А ще за онуку переживає, яка розлучилася і ніякої допомоги для спільної дитини від колишнього чоловіка не має… Розповідає і про свою нелегку долю: про війну, важкі повоєнні клопоти, якісь нинішні сімейні проблеми. То раптом курку жене геть із городу, то собаку висварить, мовляв, голосно гавкає сякий-такий, то на непутящого сина кулаком махне. І хоча часом губиться у датах, іменах, людях, але про свого покійного Максима не забула.
– Він такий файний був, – каже і втирає сльози. – На флоті – водолаз вправний. Войну пройшов. І вдома все мені помагав, дітей виростили, а потім узяв та й умер. Він із войни інвалідом повернувся…
– От навіть книжка є, – долучається до розмови червонощокий Микола Максимович і показує «Книжку водолаза».
На тих пожовклих від часу сторінках написано, що дійсно Максим Чміль 1922 р. н. закінчив курси водолаза при аварійно-рятувальному загоні й мав високий розряд – пірнав на глибину 45 м.
Бабця Ніна каже, що покійний чоловік розказував про свої бойові справи чимало, але, мовляв, хіба втримаєш усе в голові.
– Як він із іншими чоловіками, що були на фронті, про ту войну говорили, то навіть ми плакали, – втираючи іще одну непрохану сльозу, мовить бабця.
Але зараз вона просить у Бога лише миру і спокою.
– То хоч би той Китай на нас тепер не напав, – врешті завершує сказане.
– А ви звідки про ситуацію у світі знаєте: телевізор дивитеся чи радіо слухаєте? – дивуюся такій обізнаності.
– Та ж воно споконвіку так було, ше у те время. То знаю точно, шо й досі нічого не помінялося. А телевізора вже півтора року, як не бачу.
Щодо радіо, то тепер у бабці з’явилася нагода слухати його щодня. Головний редактор «Волинської газети» Володимир Данилюк порадував стареньку таким потрібним у селі приймачем.
– То тепер буду на вулиці включати, щоб не скучно було, – щиро дякувала Ніна Миколаївна.
Говорили ми й про свято, яке того дня вигнало всіх сусідів бабці Ніни із городу і дозволило постояти на дорозі, обпершись на лікті коло тину, та погомоніти.
Ніна Миколаївна не самотня. І насправді дуже тішиться з цього приводу.
– До мене рідні приїздили, дітки були. Невістка паску напекла, Коля ходив святити, яйця красили – все, як годиться, – розповідає старенька.
А щодо свята Перемоги, то зізнається, що не ходить вона на загальносільські заходи, бо сили вже не ті. Бідкається, бо від хати далеко й відійти не може – отак і живе, наче на короткому повідку.
– А Максим завше святкував, – зітхає. – Я ж тільки вийду з хати і зразу дивлюся, де дуб мій росте, потім іду до отої лавки – більш нікуди. Тепер же добре, бо й по хаті пройти можу: вже не темно. А то невістка свічку запалить, а мені, сліпій, усе одно ничо не видно. Отако і живу – од ранку до вечора перебиваюся.
Коли ж прощалися, невістка винесла зарум’янену паску. Мабуть, найкращу вибирала, бо ж для дорогих гостей. Усі постановили, що від імені Ніни Чміль буде вона подарована Борисові Клімчуку.
І така щирість простих селян не могла не зворушити: вони дарують найсвятіше тим, хто навчився з повагою та увагою ставитися до ветеранів та їхніх родин не за вказівкою, а через веління серця. Борис Петрович показує приклад іншим своїми реальними справами. А щодо ветеранів у нього ставлення особливе, то це не дивно: його батько – Петро Іванович – теж на фронті воював, у зенітниках…
Світлана ДУМСЬКА.