У с. Судче, що на Любешівщині, сонце світить чи не з кожної хати. Місцеві мешканці кажуть: прикрашати фронтони променями – давня традиція. Про що говорять ці символи? Тутешній люд не відає. Точніше – не пам’ятає, як читати такі знаки. Мовляв, так робили діди-прадіди. Я ж собі мізкую: певно, дерев’яні сонця на хатах – відголосок язичницьких традицій. Хоча забути значення символів… було коли. Село живе понад сім століть. Судче – найстаріший населений пункт Любешівського краю.
БРАКУЄ… КОЛІС
Зазвичай у холодну пору року, коли польові робота – тема для розмов, людей на сільських вулицях небагато. Хто ж буде на семи вітрах мерзнути? Хіба якась старенька бабця у вікно визиратиме, аби подивитися, що та за машина гуде й до кого із сусідів діти приїхали. Одначе у Судчому довго шукати, хто підкаже, що й де в селі розміщене, не довелося. Коло тамтешнього магазину чоловіки зібралися ще до обіду. За щось теревенили й курили. На невідомий автомобіль глянули з підозрою, одначе нахабне вторгнення на їхню територію простили в обмін на… статтю про їхню проблему. Сільські джентльмени виявилися справжніми майстрами переговорів. А все тому, що в Судчому автобус бачать кілька разів на день. Гуркоту коліс очікують, наче пришестя месії.
– Ну де ж це таке видано! – не ховаючи емоцій каже один із чоловіків.
Дійсно, недобре виходить, бо село – не резервація. Жителів – більш як тисяча. І молоді вистачає. А до послуг селян – аж два (!) рейси. Тож коли надумав дістатися до райцентру, повернешся під ніч. Найбільша проблема – якщо хто зібрався до лікарні: поки вистояв чергу й побалакав із лікарем, чотириколісний уже й хвоста показав. Отож і чекай наступного рейсу, котрий із Любешова – о 7-й вечора. Така транспортна катавасія тягнеться років зо шість. А все тому, що ринковій економіці не відомо, що воно таке – селянські біди. Перевізники не хочуть братися возити судченців. Крутять носом, бо, бачиш-но, не вигідно.
– І куди тільки не стукали, – каже Судченський сільський голова Микола Хвальчик. – Кому лишень не переповідали, та толку дійти так і не можемо.
Попри катастрофічну нестачу коліс, мешканці найстарішого любешівського села ще не розгубили зерна оптимізму. Вони навчалися не лише чатувати автобуса, а й жити за своїм сільським часом.
НЕ ЖЕТЯТЬСЯ, АЛЕ ВИШИВАЮТЬ
Хіба уздрінеш у місті вчительок, котрі шеренгою йдуть із роботи додому? Навряд. А тут крокують безпечно вулицею й балакають про своє. Неодмінно ще зайдуть до крамниці купити хліба й почути новини. Про весняну депресію, котра косить мешканців кам’яного міста, тут не чули. Про таке й питати у місцевих господинь не варто, бо враз піднімуть на сміх, мовляв: від вас, городських, стільки дурниць можна почути!
Школа у Судчому величенька. Чимале двоповерхове приміщення не пустує: дітлахів вистачає. Правда, порівняно з радянськими часами (за котрими помітно ностальгують чимало представників старшого покоління) помітно менше. Невже, як і всюди, молодь залишає глибинку й шукає щастя деінде?
– Та ні, – відповідає на моє запитання сільський голова. – Молодь не втікає. Тут зостаються, господарюють помалу. Правда, женитися чогось не поспішають…
Певно, тому, що хочуть комфорту. І в селі, і в місті молоді люди тепер грамотні: думають, де жити, за що дітей ростити. З роботою у Судчому –непросто. Колись був колгосп. Ним, до слова, керував немало літ нинішній голова, але Микола Федорович відійшов від справ, коли душа вже не могла стерпіти змін, котрі врешті завершилися… нічим. Нині кожен господарює на своїх гектарах, годує худобину, ходить, коли сезон, до лісу. Отак і живуть судченці.
Але – про традиції. Окрім сонць на фронтонах, у найстарішому селі Любешівського краю шанують вишивку та різноманітні старовинні речі, де ще відчутний національний колорит. У школі обладнано кімнату-музей. Ціла виставка чи не столітніх гаптованих сорочок – у Будинку культури. До речі, клуб у селі – місце популярне. Тут не лише дискотеки для молодих влаштовують, а й – вечорниці для сивочолих. Час від часу сходяться, аби… співати. Все серйозно: є хор, є й керівник. Останній чоловік поважний і особливо в селі шанований – 75-літній Григорій Кутинець.
ДЕРЕВА КОМУНІЗМУ
Молодь уже не пам’ятає, а селяни з мішком років за плечима багато можуть розказати про тутешній… комуністий парк. І таке в Судчому є. А позаяк то – історія, тож і перейменовувати зелену оазу чи вирубувати не збираються.
У селі, варто наголосити, не приховують жодних сторінок минувшини. Навіть більше – активно тим цікавляться. Знають, що побувало на цій землі балтійське плем’я ятвягів, котрих згодом, у ХІІІ ст., винищили хрестоносці. Нападали татари. Згодом євреї, котрі тут жили, називали село Войнувкою. Саме таку назву Судчого можна знайти у кількох польських документах. Але – про червоний парк…
На час всесоюзного святкування п’ятдесятиріччя встановлення Радянської влади в Судчому парторганізація налічувала 52 особи. Постало питання: як відзначати? Звісно, що помпезно, але… Замовили пам’ятник загиблим на фронті односельчанам. Поки КГБ перевіряли на благонадійність список тих, чиї імена мали викарбувати на стелі, в селі надумали закласти парк. А щоби все було в рамках політкоректності, садити дерева взялися комуністи. Кожному – рядок. Того й у парку дерева росли у 52 ряди.
Щоправда, заклали зелену зону на місці, де до війни стояли єврейські хати, а далі – кладовище. А так, як оселі пустували, то їх розібрали й місцину розрівняли. За саджанцями відправили бригадира Івана Остенчука. Маршрут – аж на Горохівшину, бо там буцімто молоденькі деревця – чи не найліпші. Привіз Іван Андрійович цілу вантажівку добра, навіть американський клен. Але, як роздивилися на місці, клен той – ніщо інше, як придорожні тополі. З тими деревцями ціла історія трапилася… Без усмішки місцеві старожили про неї не розповідають. Словом, саджанці ввечері поклали коло однієї із садиб, а вранці мали садити. На світанку з’ясувалося, що хтось «позичив» кілька. Спокусився, бо молоденькі топольки нагадували яблуньки. За кілька літ у декого коло хат тополі шуміли…
Щоправда, тополі у парку потім вирубали. Чому? Бо пух селян замучив. А ще більше – ворони, котрі поселилися на деревах. Дійшло до того, що птахи взялися нищити посіви. Зібралися селяни громадою й вирішили замінити на фруктові дерева. Коли вдруге садили молоді деревця (наприкінці 80-х минулого століття), то територію парку розширили аж до місцевого озера. Отак і з’явилася судченська рекреаційна зона, де нині дуже полюбляє відпочивати молодь.
А що ж комуністи? Сьогодні в селі, як добре пошукати, ще знайдеш тих, хто в шафі зберігає червоний партквиток. То – не лише документ, що засвідчує наявність конкретних поглядів, а й спомин про молодість, коли все було… інакше. Потужного партійного осередку, звісно, немає. Хоча політика у житті селян таки присутня. Хоча де її немає?! Але судченці – народ мудрий: як крепко цікавилися кандидати у нардепи, що бракує громаді до повного щастя, то й казали. Тепер у тамтешньому клубі є гарненькі стільці. А ремонт? Зроблять власними силами. До літа неодмінно завершать, бо вже налаштувалися відзначати в липні 735-річчя з часу першої писемної згадки про село.
Світлана ГОЛОВАЧУК.