Олена Приступа – волонтерка, голова організаційного відділу в хабі “Вільні Волині”, голова волонтерського руху на факультеті педагогічної освіти та соціальної роботи ВНУ імені Лесі Українки. Дівчина допомагає військовим, бере участь в акціях про полонених та робить усе можливе, щоб пришвидшити нашу перемогу.
У четвертому інтерв’ю проєкту “Люди Волині” від “Волинської газети” ми поговоримо з Оленкою про її волонтерську діяльність, апатію та мрії.

Що тебе спонукало стати волонтером?
Я дуже хотіла бути залучена, і хотіла щось робити. Особливо на початку повномасштабки. Коли три дні чи чотири я сиділа тупо в телефоні. Це було жахливо, я телефон по три рази заряджала. Набагато легше бути десь задіяною, це дуже відволікало. Ти не сидиш в телефоні, не читаєш це все постійно, і ти щось робиш, ти допомагаєш.
Як давно ти займаєшся волонтерською діяльністю?
Якщо ґрунтовніше, то 22-го року, а ще ґрунтовніше то 23-го.
Але перші початки були з 14-го. Тоді це було дуже мінімально, ми просто плели сітки. І я ходила тоді ще на малювання. Ми малювали для військових магнітики з прапором України та розмальовували гільзи. Ще один такий магнітик висить у мене вдома. (посміхається)

Як взагалі почала цим займатися?
У 2014 році я, знову ж таки, ходила на малювання в будинок дитячої творчості. На той момент там плели сітки, тому нас теж до цього залучали.
У 22-му році моя волонтерська справа почалася зі школи. Хоча я вже там не вчилася. Спочатку ми також плели сітки, потім ми готували їсти для ВПО та військових.
Які види волонтерської діяльності тобі найбільше подобаються і чому?
З того, що в мене було, то з такими дуже гарними історіями, і дуже гарними спогадами, це гуманітарний напрямок. Тому що в мене була “СпівДія”,* в мене був склад. І там просто були дуже гарні люди, і це було дуже позитивно і класно.
Зараз це переважно якісь свої ініціативи, по типу окопних свічок чи розпалювачів. Словом, різні збори. Це класно, бо фінансова підтримка зараз дуже важлива. Але це насправді дуже складно – добитись тих грошей від людей.
Чи змінилися твої погляди на життя після того, як ти почала волонтерити?
Я не знаю, чи це на пряму пов’язано суто з волонтерством, але якщо взяти мене навіть на початку повномаштабного вторгнення та я зараз, то я дуже змінилася. Тоді в мене за декілька днів мало бути народження, 18 років, і я думала, що два-три дні, і все буде прекрасно, і до мого дня народження кінчиться війна. В мене день народження 4 березня. (посміхається)
Зараз мене дуже дратують люди, які удають, що війна не для них. Раніше я якось або я цього не чула, або мене це не дратувало.
А якщо в загальному про себе, про волонтерство, то змінилось, як мінімум, те розуміння, як це все працює, і що це складно. Особливо, коли людям потібна допомога, а вони не мають до кого звернутися.

Які найбільші виклики ти зустрічаєш під час волонтерської роботи?
Зараз, через те, що переважно це збирання коштів, збори, то найбільшим викликом є донести до людей їхню важливість. Хоча ніби всі розуміють, всі знають, але постійно треба нагадувати, що, куди та для чого. Я не знаю, чи це до людей доходить.
А коли була гуманітарка, то інколи просто було складно комунікувати з людьми. Але всі люди різні і були дуже позивні та приємні. У нас був один чоловічок, який приїхав на склад забрати продукти, бо вони тоді не змогли приїхати на роздачу.
І він такий: “Якщо вам треба, в мене є машина, то звертайтеся, я допоможу”. Потім він мені ще декілька разів дзвонив, питав, чи треба допомоги. Це класно, коли є такі люди.
А яке твоє найбільше досягнення як волонтера?
От ти зараз в мене береш інтерв’ю (посміхається). По-перше, мене знає більша кількість людей. В тому плані, якщо є якісь потреби по волонтерству, то до мене може звертатися. Мені це приємно в плані того, що, значить, я роблю щось нормально, якщо люди звертаються до мене, вони мені довіряють.
Декілька днів тому був рік, як я почала робити збори, і тоді я дуже вагалася, чи я зберу п’ять тисяч.
За рік мені вдалося акумулювати двісті п’ятнадцяти тисяч донатів від людей
Та, це не мільйони, але я дуже щаслива, що діло рухається.
А які навички ти розвинула завдяки волонтерській діяльності?
Можливо, частково якусь комунікабельність. Коли я займалася гуманітарним напрямком, то треба було дзвонити та казати: «О, добрий день, ми такі-то, такі-то, приходьте туди, туди, або дайте нам пошту».
Спочатку були дівчата, які цим займалися, то я була дуже щаслива, що це не мої задачі. Потім ця робота перейшла мені, тож діватися було реально нікуди. І я сідала, розкладала листочки з контактними номерами людей і починала всім дзвонити. Були люди, які не брали трубку, а потім передзвонювали.
Ще з навичок — спокійніше реагувати на трошки неадекватні відповіді на мою думку. Також навчилася професійно тягати ящики. Це важливо. (сміється)
Ми вже говорили про допоміжні банки, ти їх часто відкриваєш. Як ти обираєш, для кого саме буде наступна банка?
У мене є одна основна команда, ще одна волонтерка, якій я теж допомагаю і ще одна така мінікоманда, яка трошки міняється складом. Тобто, по факту, три команди, з якими я співпрацюю, з якими я точно знаю, що будуть звіти, яких я знаю особисто. Вони вже регулюють, кому, на що та скільки збирати та так далі, а я вже просто долучаюся.
Насправді я не завжди детально вивчаю, на які бригади і так далі, бо зазвичай ці бригади повторюються. Особливо з цією нашою основною командою, тому що, якщо набрати 20 бригад, то ми не зможемо всім допомогти. Я не рахувала, скільки є бригад, яким ми допомогли, але можу назвати, наприклад, АЗОВ, 5 Любарт — ми їм збираємо з цією командою, певно, вже раз другий чи третій.

Чи багато часу витрачаєш на адміністративну роботу — звіти, закупівлі.
Я переважно цим не займаюся. Тобто, якщо брати суто по зборах, то цим займаються організатори. Я займаюся чисто зборами.
Але щодо звітів, в мене плюс-мінус є сформована звітність у формі папки, де я зберігаю де всі звіти, щоб люди могли переглянути. Спочатку я узагалі формувала окремо по кожному збору, і це насправді дуже важко і не потрібно.
А якщо брати те, чим я займаюся, в плані розпалювачі та свічки, то там, по-перше, звітності немає, а по-друге, якоїсь адміністративки, в принципі, теж. Я роблю це сама за власні кошти, тому немає перед ким звітуватися.
Чи буває в тебе вигорання, і як ти з цим справляєшся?
Зі зборами — так. Я не знаю, чи це можна назвати вигоранням, але з’являється апатія. Коли я така — ну, будь ласка, а люди не реагують. І я розумію, що є ті, що донатять постійно, і в них вже просто може не бути грошей, бо людям ще треба за щось жити, але є такі, які узагалі не донатять і навіть не поширюють. І мені дуже важко усвідомлювати, що там хлопці та дівчата за нас кладуть життя, а цим людям складно скинути 5-10 гривень.
Я не кажу, що треба по 100 гривень скидати, бо я сама скидаю по 10-15 гривень на збір. Я дуже рада, що врегулювала цей момент. Бо я колись скидала більші суми та після того, як підрахувала свій бюджет, то зрозуміла, що я так довго не витягну. Тому я почала просто скидати на більшу кількість зборів, але меншими сумами.
Яка у тебе найбільше мрія?
Останнім часом у мене з’явилися досить негативні думки про те, що мені дуже страшно і я не знаю, що буде далі.
Тому я просто дуже сильно хочу, щоб та ціна, яку ми заплатили, не була марна і це не пройшло дарма. Останнім часом кількість знайомих військових, які загинули перевищує кількість знайомих військових, які залишилися.
“СпівДія” – це благодійна організація, яка має декілька напрямків діяльності: юридичний, кар’єра, діти, хаб (гуманітарний напрям).
Оленка була саме в гуманітарному, вони отримували заявки переважно від ВПО, оформляли їх, формували посилки і відправляли поштою або якщо люди з Луцька, то віддавали особисто.
У них був склад на якому зберігалася вся гуманітарка – це їжа, одяг, побутова хімія, засоби гігієни, одним словом речі першої необхідності.

Авторка: Олександра ЯЦЕНКО
Фото Олени Приступи.