Володимир Свередюк зі Старої Вижівки отримав від «Волинської газети» мішок цукру!
Хоча все могло бути інакше, адже Володимир Васильович, передплативши видання, поштову квитанцію… загубив. Як таке сталося, чоловік не відає й досі. Мовляв, папірця того, наче корова язиком злизала: була й нема. Що робити? Звісно, можна махнути рукою, буцімто не судилося, одначе… Володимир Свередюк подався до тамтешніх поштовиків. Вони хоч і нарікали на чоловіка для годиться, але потрібну квитанцію таки знайшли. Її копію мешканець Старої Вижівки і надіслав на адресу «Волинської газети». А згодом редакційним автомобілем довелося їхати до самого серця Старовижівського краю з візитом ввічливості: аби вручити подарунок та познайомитися з читачем.
Отож Володимир Свередюк – представник практично вимираючої професії. Чоловік і сам таке каже, бо на весь район знайдеться лише троє агрономів. Пан Свередюк – в управлінні агропромислового розвитку Старовижівської райдержадміністрації. Ще двоє – в приватних підприємствах. Про сільське господарство з Володимиром Васильовичем можна говорити багато. Він – справжня енциклопедія. Але чого тут дивуватися: все життя чоловік пропрацював у цій сфері!
І хоча перший агроном Старовижівського р-ну зауважує, що він – людина села (народився ж у Растові Турійського р-ну), одначе мав усі шанси стати… педагогом.
– Після армії за розподілом потрапив на роботу до Старої Вижівки, – починає розповідь Володимир Васильович. – Отримав місце у тутешньому ПТУ. Із півроку повикладав, аж викликають у райком партії. Мовляв, збирайся у… сільське господарство. Першим секретарем райкому тоді був Аркадій Верещак. Чоловік – серйозний, а ще вмів кого хоч умовити, як треба. Каже мені: «Навіщо тоді ті балбеси, ходи ліпше в агрономи. Нам спеціалісти з освітою в полі потрібні». Я ж упирався зразу, але тоді з партією особливо не жартували… Словом, двічі чи й тричі довелося ходити в райком.
Останнім аргументом на користь сільського господарства став… автомобіль.
– Пообіцяли мені, молодому хлопцеві після армії, особистого службового автомобіля, – з усмішкою пригадує агроном. – То тепер – дрібниця. А тоді – мрія! Уявив собі, як їздитиму тією машиною, то й погодився. Словом, спокусився.
І не дарма. За кілька літ із районного агронома вийшов голова одного з тамтешніх колгоспів. Із 1987-го по 1994-й Володимир Свередюк керував господарствами «Журавлина» та «Дружба». Про ті часи, коли поля не простоювали, а колосилися чи радували око різнотрав’ям, і досі згадує з легким присмаком ностальгії:
– Скільки всього вирощували. Одного льону сіяли три тисячі 600 гектарів! А в 1985-му район узяв союзний перехідний Червоний прапор.
Хоча насправді пан Свередюк – ще той оптиміст. Навіть більше – жартівник. На цьому особливо наголошують його колеги. Мовляв, чого-чого, а вміння розповідати байки та кумедні історії у нього не забереш.
– Писали ми якось статтю у всесоюзний журнал «Лен и конопля», – розповідає старовижівський агроном. – Три місяці писали! Що не зробимо, а редактор журналу товариш Козлов каже: «Добре, але ще те треба підправити». Тоді я – в райком. Підправляти. Щодня в Москву дзвонили. Врешті надрукували. Потім ще й гонорар прислали – 42 рублі! Тоді то були гроші!
На що витратив? На книжки. У радянські часи працівники сільського господарства без проблем могли виписувати різноманітну літературу, котрої, звичайно, не було на магазинних полицях. Користуючись такими пільгами, Володимир Васильович і зібрав чималу домашню бібліотеку. З тих пір – і звичка передплачувати газети.
– Ще такого року не пам’ятаю, аби моя сім’я зосталася без газет, – наголошує мій співрозмовник.
– Читаєте чи грубку розпалюєте? – запитую жартома. Правда, за кілька хвилин переконуюся, що Володимир Свередюк не просто переглядає публікації, а й переймається проблемами. Особливо, якщо вони стосуються села й господарства.
– От нині на весь район у господарствах – 159 корів, а раніше було 10 тисяч, – наголошує. – А нема худоби, то й гною бракує. Як же займатися рослинництвом, коли землі нема чим підживити?
До худоби у старовижівського агронома – особливе ставлення. Тримає корівчину з 1994-го. Сам пасе. Каже, що то – неймовірне задоволення. Тому таку відповідальну справу нікому не довіряє: ні дружині, ні дітям.
– Торік у череді була 31 корова, тепер, кажуть, лише 24 голови, але я триматиму, поки буде зо два десятки, – розмірковує чоловік.
Окрім корови, Свередюки мають ще й клапоть городу у… два гектари. Тому до газети руки доходять пізно ввечері або у вихідні. Тоді Володимир Васильович на диванчику у кухні читає, а берегиня домашнього вогнища Свередюків пані Тетяна пече пироги. Відтак мішок цукру від «Волинської газети» стане у пригоді, бо пироги неодмінно мають бути солодкими!
Світлана ГОЛОВАЧУК.
Фото автора.