Є така хвороба нашого суспільства, як трудова міграція. Аби заробити копійку, українці, яких владні мужі називають пересічними, готові практично на все: мити старечі іноземні тіла, прибирати заморський пил. На неабиякі жертви йдуть і депутати, котрі стали заручниками нової хвилі міграції – політичної. Щоправда, на олтар кладуть не власне здоров’я, а репутацію, особливо тим не переймаючись і притулку «за бугром» не вимагаючи. Добре ім’я в сучасній політиці, навіть місцевого штибу, сьогодні ніц не варте, чого не скажеш про… кашкет потрібного кольору за пазухою. Формула Попандопула актуальна як ніколи: влада змінюється – шапку на інший бік! Одначе якщо сучасні остарбайтери в далеких італіях ностальгують за батьківщиною, то політики – ні. І луцькі депутати не виняток. Диву даєшся, як іще не постирали черевики, бігаючи від партії до партії.
Законодавство – річ серйозна! Сказано: на вибори – лише під політичним прапором, значить – так і має бути. Словом, восени 2010-го, коли й відбувалися вибори до місцевих рад, без партійно-політичної протекції було ніяк. От і доводилося охочим примоститися у депутатському кріслі шукати… благословення у відповідних сил. Між тим люди вірили й голосували, і за партійні ідеали також. А як не знали, за кого конкретно в мажоритарному окрузі віддати свій голос, то керувалися партійною приналежністю. Завдяки цьому в представницькому органі влади обласного центру Волині більшість крісел дісталася опозиціонерам.
9 листопада 2010 р. голова Луцької міської виборчої комісії М. Парфенюк та секретар комісії С. Саханюк у спецвипуску видання «Луцький замок» повідомили: «Кількість депутатських мандатів, отриманих виборчими списками місцевих організацій партій: «Батьківщина» – 8; «Свобода» – 5; Партія регіонів – 3; «Фронт Змін» – 3; «За Україну!» – 2; «Наша Україна» – 2; «Європейська партія України» – 1; «Сильна Україна» – 1». Із мажоритарниками – ще цікавіше: «Батьківщина» отримала 16 багнетів, «Свобода» – 4, Партія регіонів – 1, «Фронт Змін» – 1, «За Україну!» – 2, «Сильна Україна» – 1. Відтак політичний пасьянс склався досить чітко: провладні сили опинилися в меншості, адже регіоналам дісталося всього чотири мандати, ще два – представникам «Сильної України», котрі упродовж передвиборчої кампанії не зараховували себе до опозиціонерів. Одначе чисельність тих, хто офіційно не симпатизував владі, ще нічого не означала. Після виборів почався новий етап – період активної міграції.
Отож і полетіли депутати, керуючись далеко не інтересами громади, в інші політичні сили, партії, фракції та групи, наче птахи у вирій. Хтось розпустив крила, бо таким курсом попрямувала вся зграя на чолі з київською політверхівкою, а хтось подався у теплі краї самотужки, бо там… тепліше. І то – не біда, що виборець про все це дізнавався останнім. Се ля ві! Все, як у житті: про походеньки чоловіка дружина дізнається останньою.
Весною 2011-го з’явилися перші паростки гонитви у політичному полі – постала перша депутатська група під назвою «Місто майбутнього». Одначе майбутнього в цього угрупування не було. Невдовзі воно розпалося через ті ж… міграційні процеси. Обранці входили до неї та виходили. Процес, певно, був захопливим, бо згодом виникло ще дві групи: «Рідне місто» (котра підтримує більшість ініціатив Луцького міського голови Миколи Романюка) та «Патріоти Волині» (яка чомусь називається точнісінька так само, як і депутатська група у Волинській обласні раді, створена тоді ще обранцем обласного рівня, а нині нардепом Степаном Івахівим). І все було б нічого, якби від тих груп толк був для громади. Що ж отримав луцький електорат? А нічого. Бо, як виявилося, вміє депутатів лише обирати. А контролювати – не здатний. Ініціативність окремих наших обранців вражає.
Серед рекордсменів – нині позапартійний і позафракційний, а на початках каденції представник ВО «Батьківщина» Рустам Дячук. Цей обранець попрацював у всіх групах, за що й поплатився і партквитком, і портфелем у фракції білосердешних. Грицю, Грицю, до роботи! В Гриця порвані чоботи…
Тих, у чиїй трудовій книжці депутата – два записи невтомної праці на благо громади в групах, у раді налічується четверо (представник «Фронту Змін» Микола Дендіберін, котрого 31 жовтня 2012-го виключили з відповідної фракції, його колишній колега в партії Віталій Кварцяний, котрий залишив усі фронти, і «Фронт Змін» також, ще Антон Сосновський, якого одним із першим із власної фракції попрохали бютівці, та Андрій Разумовський, котрий після злиття «Сильної України» з Партією регіонів пішов під прапор останньої). Словом, із такими біографічними нюансами дійти толку не просто. Ще 12 луцьких депутатів узялися реалізовувати свій потенціал лише в одній групі. Семеро (правда, Андрій Козюра узяв та й вийшов із Нашої України, від котрої балотувався) дбають за «Рідне місто», четверо приміряли образ патріотів Волині. Ще один – Олександр Пиза (лідер «Фронту Змін» та прихильник ідей об’єднаної опозиції) вскочив тільки в «Місто майбутнього».
… Із якого боку не глянь, а розуміло одне: наступали танками, а втікали санками. За «груповуху» шестеро бютівців поплатилися… серцями, адже їх виключили як не з фракції, то з партії. Все, за сценарієм: я тебе породив, я тебе й уб’ю! Правда, зробити це виборцям не до снаги, бо законотворець прописав закон так, що механізм відкликання виявився якимось… туманним. Теоретично – можна, практично – утопія.
Рекордсменом політичних міграцій є Богдан Шиба, котрий, ще перебуваючи на посаді міського голови, відрікся від білосердешних. А за половину депутатської каденції устиг відзначитися у фракції «За Україну!», двічі просився назад у «Батьківщину» і нарешті осів у «Фронті Змін», приєднавшись таким чином до об’єднаної опозиції. Не дарма люди кажуть: орел мух не ловить!
Певно, вірус об’єднання із сесійної зали не викуриш нічим. Обранців хлібом не корми, а дай створити щось більше. Тож коли в Києві кинули клич усім членам «За Україну!» змінювати фронти, троє з чотирьох луцьких заукраїнців поміняли картузи. Лише один Іван Корчук вирішив бути позапартійним і… приєднався до «Рідного міста», а не до «Фронту Змін». Аби громада не нарікала, що обирала одних, а… вилупилися інші, офіційно видали все за міжфракційне об’єднання «Фронт Змін». І то нічого, що в законі «Про статус депутатів місцевих рад» у п. 1 ст. 8 сказано: обранці повинні «керуватися загальнодержавними інтересами та інтересами територіальної громади чи виборців свого виборчого округу, від яких його обрано». Виборці ж теж можуть змінити політичні погляди. При цьому – не раз. Зрештою, кожен розуміє: ринок і в політиці – ринок. Та й усе, що не робить депутат, – виключно задля блага громади! Бо ж він, а ніхто інший, покликаний виконувати доручення виборців у межах повноважень! Правильно: не побігаєш – не пообідаєш!
У січні 2012-го на столичних пагорбах надумали консолідувати зусилля опозиції. Вибори ж – на кону. Волинська опозиційна трійця («Батьківщина», «Свобода» та «Фронт змін») «одружилася» в лютому. До Луцька тенденція об’єднання докотилася аж у серпні, правда, до тої пори свободівці, хоч і пообіцяли брати шлюб, та передумали. Тож до міжфракційної когорти «Об’єднана опозиція – «Батьківщина» пристало 27 обранців. Відтак і ті бютівці, котрі були більш-менш кришталево чистими (а таких – 15), злегка заплямували свою репутацію. Словом, їхав до куми, а потрапив до Хоми!
А чи є в луцькому представницькому органі влади хоча б одна фракція, яку б не згадували у зв’язку з усілякими рокіровками, і де б працювали стійкі, наче олов’яні солдатики, обранці, на котрих не впливали б жодні міграційні процеси? Н-е-м-а-є! А може, регіонали? По-перше, вони прийняли до себе Андрія Разумовського (колишнього сильноукраїнця), по-друге, не приховували бажання створити на базі своєї фракції чергову депутатську групу. Свободівці? Спровадили у вільне плавання Миколу Яручика, котрий не дотримувався фракційної дисципліни й дозволив собі податися до мера у «Рідне місто», а Андрій Калахан самостійно призупиняв і відновлював членство у фракції. Нашоукраїці, партія котрих узагалі розвалилася, також були або ж і досі – в групі. Європейська партія, яку представляє одна Олена Голєва, – не без темного минулого: відкрила обійми для колишнього бютівця Анатолія Бірюкова, а потім… подала на розлучення. Певно, не зійшлися характерами. Загалом же тих, які намагалися вистояти, але все ж попливли за течією партії, – 26.
Отож, торгуючи власними поглядами, обранці луцької громади безцеремонно порушують як мінімум Закон України «Про захист прав споживачів», впливаючи «на свободу вибору або поведінку споживача стосовно придбання продукції», а потім відрікаються від партій, які їх висували кандидатами.
Це – з точки зору споживача. Якщо ж оперувати політологічними категоріями (хотілося б і так оцінити), то біганина від одних до інших – ніщо інше, як… політична проституція. Вільна енциклопедія «Вікіпедія» так тлумачить відповідне поняття: «Політична проститутка – безпринципний політичний діяч, готовий поступитися честю, совістю, зобов’язаннями (перед народом і батьківщиною) та іншими високими цінностями заради власної вигоди. Позиція політичної проститутки, як правило, нещира і часто змінюється, залежно від кон’юнктури. Окремі політичні діячі відстоювали необхідність тактичних поступок при збереженні основних ідеалів». Але щоби залишитися в межах пристойності, перебіжчиків політичними проститутками не називатиму.
Світлана ГОЛОВАЧУК.