Щойно зустрівшись зі Світланою Левчук, розумієш: ось вона – дійсно народна артистка. Хоча й не дипломована, але від того не менш талановита. Саме життя навчило її з будня робити свято, з короткої зустрічі – душевну розмову, зі сльози – пісню. І якби не такий дар, хтозна, як би долала ця жінка свою життєву стежину…
Сторінку за сторінкою гортаючи минуле, Світлана Василівна зізнається, що не просто їй давався не тільки аркуш біографії – кожне її речення. Хоча була здібною, проте у восьмому класі через безгрошів’я мусила задовольнитися курсами секретаря і лише потому довчитися на бухгалтера у сільськогосподарському технікумі. Зате скільки було радості, коли знайшла роботу у колгоспі. І не біда, що мусила щодня пішки долати чималу дорогу від Нового Загорова, де жила, до Старого Загорова, де працювала.
– Мені здавалося, що то нормально, коли мусила встигати вдома й на роботі, коли мала чоловікові догодити й за дітьми подивитися, коли сама приймала рішення, де будуть навчатися доньки і як зробити найкраще у селі весілля… Не раз пригадую все це й сама дивуюся: де бралося стільки енергії? Звідки черпала сили? Але раз Господь таку долю мені визначив, значить – так має бути, – міркує жінка.
За непросте минуле і зовсім не легке сучасне розповідає пані Світлана, а в самої сльози бринять. Чи від пережитого, чи від того, що саму себе шкода стає.
– Нічого не скажу поганого про свого чоловіка: чесний, добросовісний, трудолюбивий. Він дійсно водій, як-то кажуть, від Бога. Та машина і робота – це сенс його життя, – не приховує оповідачка. – Коли після розвалу колгоспу нам вдалося як майновий пай викупити машину, радощам не було меж! Та невдовзі про те не раз пошкодувала. Бо як чоловік шоферував у колгоспі, то принаймні вдома його бачила. А як став приватним підприємцем і почав вантажними перевезеннями займатися, то всю роботу вдома, на городі, в полі довелося виконувати самій, – зітхає співрозмовниця. – Якби в поляка в наймах була, давно би озолотилася. Проте мушу, як у тій приказці «Я і кінь, я і бик, я і баба, і мужик».
Не від солодкого життя, а від тяжкого труда Світлана Левчук навіть трактора сама опанувала! «А що було діяти?» – питає. Двома руками багато на гектарах не наробиш. Тож відкинула сумніви, сама собі сказала: «Мій тато був трактористом, чоловік – водій, а я чим гірша!». Завела мотор і – поїхала…
– Не гоже хвалитися, та в нашій окрузі я стала першою жінкою-трактористом, – каже оповідачка. – Спершу лячно було. Керувала обережно. Але за всі роки, скільки їжджу на чотириколісному, жодної, навіть найменшої аварії не скоїла. Тепер трактор – мій найперший помічник. Ним і в полі працюю, все, що по господарству треба, перевожу, і навіть до дочки через два села їжджу.
До речі, про дочок варто окремо згадати. Якщо молодша поки студентка і в майбутньому хоче стати слідчим, то старша хоча працює в медицині, одначе трактора опанувала ще школяркою.
– Така вже наша натура, що жодного шансу в житті не відкидаємо, – зізнається жінка. – Тож коли у випускному класі дітям запропонували пройти курси тракториста, я сказала: «Іди, доню, й ти. Чи знадобиться воно коли, не відомо, але зайвим точно не буде». Водійські права тоді моя Алла отримала, і сьогодні на пару ми з нею на тракторах їздимо! Тільки доця маму все одно обігнала, бо два роки тому навчилася легковушкою кермувати!
Хоча Світлана Левчук – прогресивна пані, про що свідчить і техніка у дворі, і євроремонти в хаті, проте за давні традиції також не забуває. У справжньої господині, каже, мусить бути і хліб на власноруч вишитому рушнику, і справжній первачок, і до всього того, звісно ж, – пісня!
– Який би настрій не був – усе одно співаю. Причому, – зазначає, – не тільки вдома. Оскільки в минулому була бухгалтером, то нині в церкві за касира, ще й у хорі співаю.
Крім того, ось уже 20 літ Світлана Василівна – в аматорському ансамблі «Криниця». Цей колектив унікальний, бо виконує не лише силу-силенну народних пісень. Двоюрідна сестра пані Світлани Людмила Савицька пише вірші, а кладе їх на музику та на акордеоні акомпанує сільський голова Ростислав Остапчук.
– За домашніми клопотами часу на репетицію не так-то вже й багато. Спробуй-но встигни, коли свині, корова, теля, бик шестиметровий. Не раз і чоловік бурчить, що через співи роботу лишаю. Не раз через скандали і плакати доводиться. Та потім із піснею весь біль той виливаю і додому вертаюся, ніби очищена…
Розповідаючи за себе, пані Світлана зізнається: найбільше, чого хоче, аби її долю не повторили діти.
– Коли старша донька вийшла заміж, родила сина, а через два роки розлучилася, я дуже хвилювалася. Та нині на прикладі Алли бачу, яке воно – жіноче щастя. Сімейні радощі та проблеми вони з другим чоловіком ділять на двох, обоє роботи жодної не цураються. Якось заходжу, а мій зять підлогу і холодильника миє! «Слава тобі, Господи», – думаю, бо мій благовірний не те що підлоги – тарілки після себе ні разу не помив! Це бабська, каже, робота. Можливо. Але дрова рубати, за конем у полі ходити, трактора водити – це теж чомусь моя робота. Іду якось, косу несу (бо сусіди вже картоплю збирають, а в мене на городі ще й кіт не валявся). Іду, а сусідка старенька: «Кинь, – каже, – не гоже жінці косити». Ковтнула образу і пішла. Бо в тої бабці четверо мужиків у хаті, а в мене якщо не я, то хто?
І коли черговий спогад викликає сльозу, пані Світлана пропонує: «А давайте, я вам заспіваю?». За мить лине пісня:
…Ясно плачуть весни тихими дощами. Зріє жито і зозуленька кує. Джерело живиці ген між споришами Не міліє, а щоразу глибше б’є. Ой село, моє село, моя колиско, Хліб святий, зозулі спів і солов’я,, Поклонюся твоїй вроді низько-низько. Ой село, село, Ти доленька моя.
– Це не просто пісня! Це те, що відчуває чи не кожна сільська жінка. Те, що лікує від буденності. І коли тяжко, і коли радісно, я повертаюся до пісні…
Оксана БУБЕНЩИКОВА.