Вивести мас-медіа з-під сфери будь-якого впливу органів державної влади та місцевого самоврядування – тема не нова, проте упродовж багатьох років вона не втрачає своєї актуальності. Тому доручення, яке підписав Президент України Віктор Янукович, не є несподіваним.
Рано чи пізно форму організації друкованого медіа-ринку в Україні треба приводити до загальноєвропейських стандартів. Але головне тут – не ідея, яка не викликає жодного заперечення, а форма та спосіб її реалізації. Особливо в умовах жорсткої конкуренції між телебаченням, радіо та інтернет-виданнями з одного боку та газетами та журналами – з іншого. Перевага, до речі, в останні роки належить першій категорії ЗМІ, а друковані медіа все частіше займають позицію глухої оборони. Або відступають чи здаються на милість переможців.
Проте проблема існує не тільки в цій площині. Журналістське середовище України й так розділене на дві нерівноправних категорії. Одні належать до друкованих та електронних видань, співзасновниками яких є ради різних рівнів, галузеві міністерства чи державні адміністрації. Якщо частка цих структур переважає 50% суми статутного внеску, то журналісти цих ЗМІ мають статус, що прирівнює їх до чиновників. Відтак рівень зарплат та розмір пенсійного забезпечення в них фактично такий самий, як у відповідного рівня держслужбовців та працівників органів місцевого самоврядування. Інші працюють на умовах, які нічим не відрізняються від тих, що стосуються переважної частини населення. А які вони – дорослим людям пояснювати не треба.
Тепер уявімо, що роздержавлення таки відбулося. І згадаймо, що буквально напередодні появи президентського доручення в галузевому журналі «Журналіст України» було надруковане інтерв’ю з головою Комітету Верховної Ради України з питань свободи слова та інформації Миколою Томенком. Серед іншого представник української опозиції сказав, що в парламенті існує кілька версій закону про роздержавлення, але головне – «потрібна широка дискусія та спільне рішення редакторів, журналістів, влади і медіа-експертів». «Ми зобов’язані розпочати роздержавлення ЗМІ й зупинити витрачання мільярдів бюджетних коштів на висвітлення «пересування чиновників територією області», але при цьому треба, щоб журналістські колективи знову не потрапили в залежність від тих же чиновників».
Реальних механізмів Микола Томенко, щоправда, не озвучив. Тому так і не зрозуміло, чи буде надано державою якісь гарантії на «перехідний період» для «популярного видання», а також – що опозиція та влада збираються робити з усіма іншими.
Розуміючи, що «святе місце порожнім не буває», замість рад чи адміністрацій до складу співзасновників можуть увійти якісь позаурядові чи бізнесові структури. Добре, якщо вступлять на цивілізованих умовах. А якщо просто візьмуть за шию шантажем припинення фінансування й так пошарпану свободу слова та її бідних носіїв? Маючи досвід роботи в одній зі столичних газет (чи не першого доволі успішного медіа-проекту приватного бізнесу в Україні), можу запевнити: «хазяїн» розпоряджається журналістами на власний розсуд і підтримує розвиток медіа-продукту лише доти, доки цього хоче. А коли інтерес пропав – журналістів виганяють у шию прямо на вулицю. Як цуценят, які підросли і раптом набридли…
Є сподівання, що плече підтримки на перехідному етапі підставлять якісь закордонні структури. Проте виникає просте запитання: який сенс наші газети виводити з-під контролю вітчизняної влади, щоб потім його взяли у свої руки представники закордонних інституцій? І як не повторити в справі роздержавлення газет помилок, яких припустилася влада в процесі реорганізації тих самих колгоспів і радгоспів? Різноманітні розпаювання власності та земель призвели до того, що ті, хто своїм майном та працею створювали колективні господарства, в багатьох випадках залишилися ні з чим. А хто прийшов, як кажуть, «на все готове», отримав і техніку, і наділи. Проте навіть не це стало найсильнішим ударом по колгоспах: відсутність продуманої системи реформування та підтримки новостворених агроформувань стали причиною занепаду і сфери виробництва, і об’єктів соцкультпобуту в багатьох волинських селах. Зникли навіть цілі галузі сільгоспвиробництва та переробки. Наприклад – льонарство.
Тому, якщо не хочемо, щоб на Волині та в інших регіонах виник справжній інформаційний вакуум, який у разі помилкового роздержавлення заповнять або медіа, що повністю контролюються вітчизняними олігархами, або друкована продукція, котра виготовляється за гроші та на замовлення закордонних структур, до цієї важливої та актуальної справи треба підійти продумано та професійно.
Насамперед, потрібна широка та відкрита дискусія щодо тих законопроектів, про які знає Микола Томенко, але тексти котрих майже ніхто з волинських журналістів і в очі не бачив. Максимально має бути врахована позиція журналістських колективів, НСЖУ та інших творчих спілок у справі передачі у власність роздержавленим редакціям приміщень та матеріально-технічної бази, котрі вони мають у своєму розпорядженні. Важливий контроль над процесом ціноутворення на папір, послуги друкарень та сфери розповсюдження. А також – фінансові гарантії на перехідний період від моменту роздержавлення до часу, коли реформовані медіа зможуть успішно функціонувати в нових умовах.
У цьому зайве раз переконався, коли торік із групою волинських журналістів ми відвідали колег-газетярів у Люблінському воєводстві Республіки Польща та Брестській області Республіки Білорусь. В одному випадку – робота приватних медіа із закордонними власниками. В іншому – жорстка державна вертикаль. Але в обох випадках – ситуація далека від ідеальної. Бо одні в гонитві за читачем збилися на висвітлення лише різноманітних скандалів, а другі на догоду владі лише оспівують її титанічні звершення…
Вітчизняним газетам та журналам потрібен інший шлях. Але його ще треба знайти серед манівців.
Володимир ДАНИЛЮК,
заслужений журналіст України, секретар облорганізації Національної спілки журналістів України, голова правління ГО «Форум українських журналістів».