Жити для майбутніх поколінь

Василь Максимчук уже шостий рік на пенсії. На правах заслуженого лісівника може говорити те, що думає, незважаючи на те, що подумають інші. Тож коли запитую, що привело його – скромного хлопця із села Журавичі – до Львівського лісотехнічного інституту, чоловік відверто каже: 

– Жодної романтики. Чиста прагматика. Бо в колгоспі платили мало, на вчителя йти не хотів, а лісники вже в ті часи непогано заробляли. Але, – і співрозмовник від жартів переходить на серйозне, – про свій вибір ніколи не жалкував. Із 1971-го до 2009 року чесно трудився у лісі та для лісу. І сьогодні з гордістю можу розповідати про славну роботу нашого колективу.

Слава ця прийшла ще тоді, коли Василь Максимчук був студентом, а Ківерцівський лісгосп якраз до 50-річчя Жовтня отримав – єдиний в усьому Союзі! – орден Леніна.

Через п’ять літ влившись у не менш легендарний колектив Цуманського лісгоспу, Василь Максимчук сам собі поставив за мету ніколи не опинитися серед гірших, щось недоробити чи на якийсь обов’язок рукою махнути. Тому у книзі про волинський ліс, датованій 1981 р., саме Василь Кіндратович як лісничий Берестянського лісництва Цуманського ЛГ ділився досвідом ефективної роботи з тисячами своїх колег.

Втім слава не затьмарила. Навпаки – стимулювала до ще кращої роботи. Тож продемонструвавши гарні показники на посаді економіста Цуманського лісгоспу, Василь Кіндратович відмінно зарекомендував себе під час 10-річної роботи лісничого в Берестянах.

–Тоді в мене було найбільше в області лісництво. Роботи море. Відповідальність – іще більша. Але, – зауважує оповідач, – люди знали, за що працювали. Начальник обласного лісоуправління Дмитро Телішевський запровадив фонди економічного стимулювання. І за все, що працівники виконували додатково, отримували гроші. Заготовив соку березового чи грибів-ягід – маєш надбавку. Віників нав’язав – іще плюс до зарплати. Соцзмагання виграв – теж фінансовий плюс. Тобто лісникам не красти потрібно було, а чесно працювати.

Не дивно, що за досвідом роботи до волинського лісоуправління їздили з усіх куточків Радянського Союзу. Проводили семінари для профільних міністрів із усіх 15 республік.

– Іноді навіть до анекдоту доходило, – сміється, пригадуючи, Василь Кіндратович. – Дзвонять у 70-х роках із Прибалтики: «Мы вот слышали, у вас много березового сока заготавливается. Подскажите технологию. А то у нас целые склады березовых дров стоят без надобности».

Так само ще тоді волинські лісники працювали за методами, яких сьогодні американці нас приїжджають навчати. Зокрема – щодо недеревних дарів природи: ягід, грибів, хмизу.

– Знаєте, як наш Дмитро Телішевський вимагав ефективного використання лісу?  Він казав: на ділянці після вирубки має лишатися тільки шум падаючого дерева. Тобто геть усе: від кореня до верхівки – мусили пустити на благе діло, – пригадує Василь Кіндратович. – Із пеньків робили скипидар, із хвої – хвойно-вітамінне борошно.

У непрості, а може й – найтяжчі часи випало працювати лісовому колективу під керівництвом Анатолія Голіка. Бо ж якраз горбачовська перебудова, крах Союзу, перші кроки Незалежності.

– Все тоді валилося, розкрадалося, зупинялося. Колгоспи зникали. Підприємства закривалися. Нових економічних зв’язків не було. Проте на фоні загальної паніки Анатолій Олексійович зробив основне – не дав умерти лісоуправлінню, не дав розікрасти і знищити, – продовжує наш оповідач. – Мало того, саме завдяки лісгоспам у районних центрах працювали магазини, садочки, будинки культури, зберігалися гуртожитки, люди мали роботу, а сім’ї – шматок хліба.

Небезпека утратити роботу через постійну загрозу ліквідації Колківського лісгоспу була й у самого Василя Максимчука. Тому на початку 90-х чоловік відкидає кар’єрні амбіції і з посади головного інженера Колківського лісгоспу  погоджується на роботу лісничого Звірівського лісництва Ківерцівського лісгоспу.

– Мене часто запитували: чому ви згодилися? Чому пішли на пониження? Та я казав і досі дотримуюся правила: краще малий сам, ніж великий зам.

А що то справді так, підтвердило саме життя. Бо через вісім літ роботи у Звірівському лісництві, тобто 2000-го, за три дні до свята лісівника Василь Максимчук отримав дзвінок: «Адміністрація Президента. 17 вересня чекаємо вас у Києві. Леонід Данилович вручатиме вам заслуженого». 

Василь Кіндратович в екстреному порядку шиє нового мундира та з гордістю за свій колектив і Звірівське лісництво вирушає до столиці.

– Чи хвилювався? Звичайно. Але доки пройшов через два кільця охоронців і дві магнітні рами, то вже нічого не боявся, – жартує оповідач.

Проте більш ніж красномовно про значимість цієї події розповідає фото, на якому Леонід Кучма тисне руку Василеві Максимчуку. 15 літ минуло відтоді, а світлина досі – на почесному місці у домівці Максимчуків в оточенні фотографій із домашнього архіву родини.

– Зізнатися, я з величезною надією зустрів Незалежність. Коли працював у Колках, наш лісгосп улітку 1991-го став першим на Волині, де замайорів синьо-жовтий стяг. Коли в 1992-го перейшов у Звірів, був першим, хто на будівлі лісництва замінив серп і молот на тризуб, – пригадує Василь Кіндратович.

Він був принциповим працівником, котрий відстоював ліс: 

– Під час одної наради, де мене чихвостили, я підняв праву руку та й кажу: «Хай ліпше вона всохне, ніж здорове дерево зрубає». 

За таку прямолінійність Василя Максимчука по голові не гладили. Ледь не щомісяця з роботи знімали. Проте зняти не сміли, бо мав простий лісничий із Волині хороших друзів у Києві, з якими ще зі шкільної парти товаришував і студентськими конспектами ділився.

Відколи пішов на заслужений відпочинок, Василь Максимчук активно долучається до громадської роботи. Приходять молодші колеги за порадою – охоче допомагає. До сьогодні він – депутат Звірівської сільської ради. А ще – коханий чоловік, авторитетний батько, люблячий дідусь.

– Господарства великого не тримаємо з моєю Валентиною: кури, свині, качки, пару соток городу. Он там, за хатою, висадив цілий гектар соснового лісу (бо ж хочеться гарну згадку по собі лишити). А продовжує мою справу син Віктор, директор Черемського природного заповідника, – гортаючи сімейний альбом, розповідає Василь Кіндратович. – Зараз ми з дружиною вже на пенсії, відійшли від тої «суматохи». Але спокійно, без хвилювань жити все одно не вдається. Переживаємо за події в державі. Віримо у краще. Хай дочекаються його наші діти й онуки.