Злочинці теж мають шанс

Вони щодня ходять на навчання, працюють у майстернях, тренуються у спортивних секціях. Здавалося б – усе склалося. От тільки життя цих підлітків минає за колючим дротом. І коли небо вже не буде «у клітинку», тавро «судимий» усе одно залишиться. Навіть коли це тавро поставив старий украдений мобільник чи «п’яна» бійка.

Половину злочинів, підтверджують у Ковельській виховній колонії, неповнолітні скоюють під впливом алкоголю. Потім настає гірке похмілля, лава підсудних. Та лише каяття тепер замало. Відповідальністю за «помилки дитинства» стають роки, а то й десятка літ, проведених у неволі.

– Максимальний вирок для неповнолітніх – п’ятнадцять. Таке покарання відбувають ті, хто скоїв особливо тяжкий злочин: убив, зґвалтував, наніс тяжкі тілесні, що спричинили до серйозних наслідків. Але таких засуджених тут у межах десяти. Більшість сидить за крадіжки, грабежі, розбій, – розповідає заступник начальника колонії Юрій Філаретов.

Хоча виховна колонія – об’єкт режимний, усюди – вишки й наглядачі, а пересування територією – лише строєм, однак… звикається. Головне – пережити найтяжчий, адаптаційний період. А коли він позаду, чимало засуджених визнають: у неволі їм навіть ліпше, ніж на свободі. У минуле відходить хронічний голод, зникає відчуття непотрібності.

Хоча є підлітки, які, пройшовши школу СІЗО, хочуть дотримуватися традицій злочинного світу.

– Хочуть, але таких ми відразу беремо на особливий контроль. І за трохи порушник розуміє: не він, а ми визначаємо правила, за котрими живе колонія, – зауважує пан Філаретов.

Із часом усі засуджені фільтруються на три категорії: позитивно налаштовані, негативно налаштовані та пристосуванці (у присутності керівництва вони поводяться нормально, а опинившись у колі ровесників, порушують дисципліну).

Щодо тюремної субкультури, яка присутня у виправних закладах, то у Ковельській виховній колонії ієрархії засуджених немає, і пахани тут не керують, – стверджує заступник начальника:

– Дорослі відбувають покарання в інших умовах. Там – загальний нагляд за територією. Що відбувається всередині приміщення – чергова служба перевіряє періодично. В нас же нагляд безперервний. І якщо бачимо «зародки» неправомірних стосунків, тут же намагаємося їх викорінити. Відтак останній бунт у закладі зафіксований ще 1986 року.

В тому, що з дисципліною тут проблем нема, підтверджують самі засуджені. І не лише словами. Адже за зразкову поведінку і відповідальність до навчання тільки протягом 2012-го умовно-достроково були звільнені 43 юнаки.

– Буває, потрапить засуджений – отакенний том особової справи на нього. Та коли розмовляєш із людиною, дивуєшся, звідки це кримінальне минуле. Окремих вихованців навіть шкода. Як-от був у нас круглий сирота: на свята поїхав до сестри, випив зайвого, потім на прохання товариша пішов із ним на зустріч, почекав, доки друг переговорить зі знайомою, та коли товариш вернувся і сказав, що поквитався з жінкою, сирота не повідомив нікому, таким чином став співучасником тяжкого злочину й отримав вісім років. А буває, читаєш про неповнолітнього – і волосся дибом, – зізнається пан Філаретов і розповідає про підлітка, який потрапив у колонію ще десять років тому:

– Його виховувала тільки мама. В сім’ї ще були молодші діти. Так склалося, що хлопцем він вважався проблемним: у навчанні, в поведінці. Мати, звісно, картала його, молодших дітей шкодувала. Словом, хлопець так озлобився на рідних, що разом зі своїм двоюрідним братом вирішив їм помститися. Задля того придумав план «А» і план «Б» (урахував можливі варіанти розвитку подій). А в результаті холоднокровно вбив усіх членів своєї родини…

Історія цього засудженого шокувала навіть бувалих у бувальцях працівників. Та найгірше, що той підліток так і не розкаявся у скоєному.

– На щастя, подібні історії – виняток. Бо більшість засуджених – це діти, які опинилися в складних життєвих обставинах. Майже всі – з неповних сімей. Рідним було байдуже, де їхня дитина ночує, чим заробляє на їжу, чи ходить до школи. Тож чи не в кожному класі є учні, котрі прийшли в колонію, не вміючи навіть імені свого писати.

– У нашому класі теж є такі. Проте з безграмотних ніхто не сміється. Навпаки: просять – допомагаємо з навчанням, – кажуть Руслан і Ростислав, із котрими знайомимося у школі (перший потрапив на Волинь із Криму, бо засуджений за розбій. Другий, уродженець Житомирської області, отримав статтю «Тяжкі тілесні»).

До гурту долучається Дмитро із Дніпропетровська. Підліток розповів, як опинився в неволі через скоєння розбійного нападу, як став по-серйозному дивитися на життя, зрозумів, що за всі вчинки колись доведеться відповідати:

– Раніше жив тільки сьогоднішнім днем. А зараз планую своє майбутнє. Хочу продовжити роботу, котру нині виконую в колонії, – пекти хліб.

Серед 118 засуджених п’ятнадцятеро – волиняни.

– Я зі Старовижівського району, – сором’язливо каже Валерій, засуджений за викрадення авто. – Як мене виводили із залу суду, мати плакала, причитала. Та коли приїхала в колонію і побачила, де ми навчаємося, їмо, спимо, спортом займаємося, стала без зайвого страху чекати мого звільнення.

Проте бувають випадки, коли термін ув’язнення закінчується, а підлітка на волі ніхто не чекає, йому нема куди піти, де проживати. І засуджений просить лишити його в колонії, бо інакше, мовляв, спеціально піде на крадіжку, аби знову потрапити за ґрати.

– У нас тут не курорт, але всім необхідним забезпечені, – зауважує Юрій Філаретов. – Задля потреб вихованців на території колонії вирощуємо рибу у ставку. Маємо свинокомплекс, де зараз утримуємо 21 тварину. Теплицю, котра забезпечує власними огірками, помідорами, зеленню, солодким перцем.

Поліпшувати матеріальну базу допомагають майстерні. Там засуджені, котрим виповнилося 18, виготовляють шлакоблоки, вироби з металу й дерева.

– Наші вихованці здобувають навики за дев’ятьма професіями. Причому слюсар, токар, маляр, штукатур, свердлувальник, фрезерувальник, майстер із ремонту взуття – це якраз ті спеціалісти, котрих чи не найбільше потребує ринок праці, – зауважує заступник начальника колонії.

От тільки брати на роботу людину, заплямовану судимістю, хочуть далеко не всі керівники.

– Серед наших знайомих є такі, котрі вже вийшли на волю, мають на руках диплом ПТУ. Та щойно роботодавець дізнається про минуле, одразу відмовляє, – кажуть хлопці.

– Саме тому, коли готуємо підлітків до звільнення, наперед шукаємо їм роботу, забезпечуємо паспортом, ідентифікаційним кодом. Перший період звільнений перебуває під наглядом багатьох державних служб, – перелічує пан Філаретов. – От тільки забезпечити постійний соціальний супровід не в наших можливостях. А тому половина вихованців колонії згодом знову стають на кримінальну стезю.

Та що цікаво, більшість рецидивістів – це ті, хто відбував покарання за легкі та середньої тяжкості злочини.

– Не знаю чому, – зізнається Юрій Філаретов, – але неповнолітні, на совісті котрих тяжкі злочини, відповідальніше ставляться до скоєного, доручень, дисциплінованіші, і саме таких ми призначаємо офіційними лідерами груп.

На підтвердження цих слів – декілька фактів. Приміром, один із вихованців, який сидів за вбивство, під час перебування в колонії проявив здібності комп’ютерника, успішно пройшов зовнішнє незалежне оцінювання, здобув вищу освіту за відповідним напрямком і зараз працює у банківській установі Львова. Так, у цього засудженого були впливові покровителі. Але суть в іншому: людина переосмислила, розкаялася і скористалася шансом жити по-новому.

– Зараз у колонії перебуває (теж за вбивство) підліток, котрий іще 2011-го успішно здав ЗНО, – продовжує Юрій Філаретов. – Аби скористатися правом на вищу освіту, хлопець писав до Президента листа з проханням про помилування (адже отримав 13 років). Поки що – відмова. Але хлопець живе надією.

Тим паче, з нового навчального року заклад сподіваються під’єднати до мережі Інтернет і таким чином навчання у виші можна буде здійснювати дистанційно. Задля чого, до речі, Ковельська виховна колонія уклала угоду про співпрацю із Луцьким технічним університетом.

Нині документи на незалежне оцінювання подали ті, в кого закінчується термін ув’язнення. Серед таких – уже нам знайомий Валерій зі Старовижівщини мріє навчатися у Шацькому лісовому коледжі. Руслан із Криму хоче опанувати фах інженера у харківському університеті. Ростислав із Житомира, котрий у колонії навчається на слюсаря з ремонту автомобілів, планує за цим же напрямком здобути вищу освіту і, якщо поталанить, відкрити свою станцію техобслуговування.

Чи вдасться хлопцям отримати вузівський диплом, улітку покажуть результати ЗНО. Та навіть якщо підлітки не доберуть потрібних балів, без роботи не лишаться. Адже руками вихованців навіть євроремонти в колонії робляться. А з такими навиками чесно заробити – не проблема. Головне, щоби було бажання.