“Знайдіть мені хату”

Ця жінка цілком усвідомлює, що її діти – її клопіт і що позаяк вона дала життя шістьом дівчаткам, значить, мусить про них дбати. Як розуміє й те, що сотні читачів, дізнавшись про її біду, дотинатимуть в першу чергу їй. Але Альона і сама знає свої мінуси. А хоче – єдиного: щоб дівчата жили краще і стали ліпшими матерями. Її прохання – це крик душі. Може, хтось почує?..

Готуючи публікацію на іншу тему, я опинилася в одному з багатоквартирних будників у смт Колки Маневицького р-ну. Навідалася до родини самотніх та хворих колишніх викладачів училища. Старенькій і немічній жінці за неходячим чоловіком допомагають доглядати. То одна сусідка, то інша, світ же не без добрих людей… Поки ми говорили з господинею, за ним приглядала молода жінка. 

– Це одна із сусідок моїх, теж допомагає, коли треба. Я без цієї помочі – як без рук, – скрушно хитає головою співрозмовниця.

І лише коли я виходила з цієї квартири, молодиця раптом узяла мене за руку: «А про таких, як ми, в газетах пишуть?.. Чи ми… не підходимо?» – запитала несподівано. Отож, що змусило жінку зважитися оголити на всю Волинь своє життя без прикрас?

Альона вела не бездоганний спосіб життя. Виросла у неблагополучній сім’ї. Їх у матері восьмеро. Росли – добра не бачили: інтернати, п’янки, бруд, злидні. Трохи виручала баба, котра жила в сусідньому Старосіллі, нині – покійна. Двічі жінка, з її слів, була заміжня. І перший чоловік, каже, пив та її бив, і другий так само:

– А я з такими жити не хочу! Дитячі гроші мають бути дітям, а не на п’янки. Хай краще вже сама буду, – розказує Альона.

Але одній виховувати шістьох – непросто. Особливо коли найстаршій доньці 14, найменшій – півроку… Вони наловчилися спати на одну ліжку втрьох. Але декому впоперек уже й поміститися складно. Живуть уже 10 літ у материній квартирі в Колках. Хоча квартирою в сучасному розумінні це приміщення назвати трудно. Бо зазвичай люди у подібних колківських оселях давно вже облаштували таке житло на сучасний лад. У цій же все по-старому: грубка, кухня від коридору відгороджена фіранками; замість ванни – тазик; туалет на вулиці; дві кімнати зі старими меблями…. У принципі – чисто. Мешкають – усі на купу. Окрім Альони та її дітей, на ці стіни претендують ще четверо рідних по матері: три брати і сестра. 

– Ось моя кухня, ось – зал, в якому я не живу (він – за братами), а ось тут ми спимо, – показує жінка невеличку кімнату з двома ліжками та дитячою колискою. – Мусять діти в одній кімнаті спати, бо як брати поприходять, понакурюються, ображають їх. Знаєте, сама так росла і не хочу, щоб діти все це бачили. 

Її діти зараз і так мають більше, ніж вони колись, переконує Альона:

– Я ж усе мушу купити: від картоплі – до мила. Стараюся, щоб і ковбаски з’їли, і котлету, щоб вдягнуті були не гірше. Не було Насті (найменшої), то я на все мала 700 гривень. Мало було, мусила навіть на картоплю записуватися в магазині… А тепер маю до 7 тисяч. Могла б тут зробити ремонт. А раптом приїде мати і скаже: «Забирайся!»??? Вона п’є. Часто чую від неї: «П..й (вибачте) з хати». І куди тоді йти?..

Жінка сподівається: коли зі сторінок газети про її проблему із житлом прочитають, можливо, хтось зголоситься продати їм хату чи в Колках, чи в якомусь селі з умовою щомісячної виплати коштів. Адже платити (поки дитина мала) має чим. А може, десь простоює хатина, яка ще годиться для життя? Скільки не пробувала самотужки знайти помешкання – даремно. А ситуація у родині складається так, що вона з дітьми в будь-який момент може опинитися просто неба. 

Може б, і не замислилася Альона над тим, яке майбутнє чекає її дівчаток, якби не постукала до хати біда. Точніше – хвороба. Коли носила Настю під серцем, дізналася, що має пухлини на матці: 

– Отак і сказали мені: підозра на рак. Я ж їздила лікуватися. До діда. Бо в лікарню як ляжу? Куди тоді моїх дітей заберуть? В інтернат? Ні. Якщо я вмру, тоді хай забирають. А поки жива, то буду з ними і буду Бога просити, щоб хтось чим-небудь цим дітям допоміг, – втираючи сльози, запевняє жінка. 

Усе в її житті склалося, як у тій казці: «Лето красное пропела, оглянуться не успела…». Навіть кримінальні справи – є за плечима. Колківчани, сусіди, люди, які добре знають цю сім’ю, не заперечують, що Альона про своїх дітей дбає. Як може, звичайно. Однак і не приховують, що сімейна репутація у них така, що земляки воліють їм у справах серйозних не довіряти… Однак із кількох таких тривожних родин у Колках, ця, кажуть, не з найгірших. Соціальні служби пильно контролюють ситуацію: стежать і за умовами проживання дітей, і за тим, як вони харчуються…. Однак – як знайти самій Альоні Намонюк вихід із ситуації (якщо вона дійсно з розпачу прагне його шукати)?.. До речі, квартира, у якій вона мешкає, як з’ясували ми, досі комунальна, неприватизована. Там дійсно приписана не лише матір, а й ще четверо осіб. Та навіть якщо мати випишеться, братам, серед яких є і неповнолітні, теж нема куди йти… 

Для тих, хто може підказати жінці, як знайти вихід із безвихідної ситуації, на прохання Альони залишаємо контактний номер телефону…..