«Нехай Бог дасть до золотого дожити» – традиційно бажають молодятам на весіллі. Та ще краще – до діамантового, як подружжя Ткачуків із с. Жмудче, що на Ковельщині. У парі ж бо – 65 літ! Який же секрет сімейного щастя і довголіття? Аж ніяк – не безтурботне життя, бо перебули війну та усілякі лихоліття.
Нині Микола Ткачук – найстарший мешканець на території Поповичівської сільради: 13 квітня йому виповнилося 93 ! Коли ж напередодні завітали до обійстя господарів, у розпалі був процес приготування до свята: чоловік із дружиною затіяли ремонт. Та неабиякий, а євро!
– Хочеться, щоби все до ладу було, коли діти й внуки приїдуть, – мовила Ольга Григорівна.
А згодом жінка запросила до кімнати, де ми провадили розмову. Бабця на шість літ молодша від чоловіка, не на літа проворна і, як кажуть, із ясною пам’яттю. Чимало повідала про життя-буття, взялася замість діда Миколи за війну розповідати. Бо ж те пекло пройшов її чоловік: брав участь у Другій світовій із 28 травня 1944 р у складі запасного стрілецького полку. Воював у Прибалтиці, звільняв Варшаву, був учасником походу на Берлін.
– Забрали чоловіка 14 лютого 1944 р. і підводами повезли в Луцьк, де новобранці переночували, а потім відправили до Рівного. Там посадили на поїзд і повезли на Башкирію, – розповідає бабуся. А згодом естафету переймає Микола Панасович:
– Коли вже їхали в товарняку, то літаки бомбили нас: поїзд загорівся, багато загинуло. Два місяці обучали, а потім відрядили на фронт – у прибалтійські країни. Там скрізь було болото впереміш із лісом: мусили його зрізати, аби зробити прохід.
То – найтяжчий період у житті Миколи Ткачука. Ще досі дідусь згадує про війну з острахом, бо такі події карбують у свідомості відчуття постійної небезпеки і тривоги:
– Болота були страшні, що машини, танки геть вгрузали. Одного разу вийшли з ліса – у небі повно літаків. Я сховався в копицю сіна. А кулі так і свищуть! Неподалік товариш лежав – то з нього решето зробили. Мене ж Бог уберіг.
Із берегів Балтійського моря солдати вирушили на Варшаву, згодом пішли на Берлін.
– У Німеччині вилазили на будинки й звідти стріляли. Потім обходили підвали, бо німці там ховалися, – мовить Микола Панасович.
Медалі – «За відвагу», «За взяття Берліна», «За звільнення Варшави», «За перемогу над Німеччиною» – усі нагороди.
Додому Микола Ткачук повернувся щасливий: адже він – живий, навіть не поранений. Радянські закони веліли ще й в армії відслужити – 2 роки у Житомирі.
Запитую в Ольги Григорівни, як із чоловіком доля звела:
– А хіба колись було як тепер? Не було де жити, то й мусила заміж іти. Батька мого совєти визнали куркулем. А за що? Хтозна. Великих статків не мали. Хата була хороша в нас, а вигнали з неї і дали на хуторі якусь стару, а нашу під клуб забрали. Хоч батько подав заяву, в колгосп не прийняли. А згодом і з того житла прогнали. Батько пішов до мене, а мати у Велицьк до другої дочки.
Тож 21 серпня 1947 р. подружжя присягнуло на вірність. Той день запам’ятався немалим переполохом:
– То, може, не пишіть, – посміхається Ольга Григорівна. – А на весіллі-то – побилися. Якісь розбишаки мене через вікно викинули. Потім за молодим побігли. А там уже їх міліція половила.
Спільне життя чоловік із дружиною вели мирно, у повазі та прислухаючись один до одного. Може, саме це і є запорукою міцного шлюбу?
Післявоєння, як і у всіх, було нелегким.
– По хліб до Луцька ходили – у чергах ночували. Аби часто не ходити, одразу мішок купляли. Хоч було тяжко, та якось виживали. Та й люди були добріші, ніж тепер, – резюмує бабця.
Чоловік із жінкою 20 літ мешкали у старій батьківській хатині, аж потім почали нову зводити. Усе – власними силами, та й діти підросли – помагали.
– Дід у нас майстер – усе уміє, – тішиться Ольга Ткачук. – А деколи і я різати колодки помагала (правда, дід сварився, бо, мовляв, стидно, що жінка пилку в руках держить). Усе життя пропрацював на будівництві – зводив сільський клуб, ферму. Часто хворів: війна ж бо здоров’я відібрала.
Сама жінка проводила сільські будні у великому труді: виховувала трійко дітей, працювала телятницею у колгоспі.
Та побутові негаразди були ніщо порівняно з великим горем, яке випало на долю Ткачуків: утратили сина, залишилася вдовою дочка.
На старість із господарства – лише кури, «бо здоров’я вже не те». І нині життя – не з легких, та хоча би – комфортніше:
– П’ять років тому газ провели, вода є в хаті, – каже бабця. – Їсти є що – не те, що колись – черствий хліб, по який за надцять кілометрів бігали.
Запросили і нас на уродини Миколи Панасовича. До таких днів тут ставляться особливо трепетно, бо направду цінують кожен подарований Господом прожитий рік.
Ірина ВОРОБЕЙ.
Фото автора.