Про мову й літературу розповіли студентам Лесиного вишу професори Варшавського університету, доктори габілітовані Пьотр Гарнцарек і Гжегож Лєщинські. Завітав на захід і керівник Генерального консульства РП У Луцьку Кшиштоф Савіцкі.
Здавалося б, що можна філологам повідати нового про сущий граніт – мову й літературу, котрий вони невпинно гризуть уже кілька років у стінах Інституту філології та журналістики СЄНУ ім. Лесі Українки? І що незвичайного може бути у звичайнісіньких лекціях, котрі чи не щодня лягають на вуха й уми спудеїв? Звучить риторично, втім… По-особливому провести навчальні будні мали змогу студенти згаданого храму освіти та науки, адже в рамках тижня інституту перед аудиторією виступили польські науковці з неординарним мисленням і небувалим (для українців) стилем викладу.
Власне, шановані професори завітали на Волинь на запрошення Генерального консульства РП у Луцьку, а до того побували в інших містах нашої держави. Науковці виступали перед студентами багатьох країн, зокрема європейських, тож і цього разу захід вийшов за рамки лекції, позаяк здійснювався інтерактивно. Така невимушеність, далеко не академічний стиль викладу припали аудиторії до душі: гучним сміхом вітали жарти, які частеньке траплялися між лінгвістичними й літературними теоріями, а виступи польських викладачів супроводжували гучними оплесками.
Відтак професор Пьотр Гарнцарек чи не однією своє фразою заперечив те, що зроду-віку втовкмачують ще зі шкільних лав: мова – то не система.
– Мова розвивалася природно, граматика – створена людьми. Тож чи можна говорити про систематичність у мові? Вона – жива, постійно змінюється, тому не варто шукати в ній логіки. Мова – це феномен, – виголосив науковець.
На підтвердження сказаного навів чимало прикладів із польської, за допомогою аудиторії – української мов, котрі свідчать про спонтанність, невимушеність творення й розвитку слів, мовленнєвих конструкцій, алогічність. Тож чи не забагато винятків, аби піддавати мову правилам?
Насамкінець пан Гарнцарек оповів про тонкощі й відмінності у семантиці «душ» різних народів. А хто береться оволодіти іноземною мовою, тому слід зрозуміти й ментальність її носія.
– Коли чуємо якусь мову, не володіючи нею, натомість вчуваючи її мелодику, можемо сказати напевне, що це – німецька, це – французька тощо. То – не інтелектуальний процес, а механічний. Саме з цього починається вивчення мови. Потім мусимо навчитися відповідній артикуляції, а вже тоді – безпосередньо приступати до запам’ятовування слів, осягання граматики, – окреслив професор.
Згодом естафету перейняв його колега – Гжегож Лєщинські, котрий учив волинське студентство правильно інтерпретувати літературні твори, пропускати їх крізь призму культурної епохи, в котрій вони створювалися. Науковець оповідав доволі метафорично, робив короткі екскурси в історію, аби підтвердити свої слова: окреслював суспільно-політичний лад, в котрих писався той чи інший твір, ментальність тодішнього люду, порівнював візії митців різних епох й літературних течій (детально зупинився на вірші польського поета XVI ст. Яна Кохановського «Плач батька над дочкою»). Попри ці всі нюанси, із урахуванням котрих аналізує твір літературознавець, звичайний читач шукає у кожній поезії, оповіданні себе, пропускає крізь призму власного досвіду, почуттів. Відтак пан Лєщинські підсумував: автентичним є лише фольклор, позаяк митці – освічені люди, попередньо ознайомлені з класичними зразками, творчістю інших письменників, отож їхній спадок – інтертекстуальний:
– Лише творчість народу не зіпсована жодним впливом.
Ірина ВОРОБЕЙ.
Фото автора.