Не знаю, як вам, а мені, городянці, піти на таке було би тяжко. Тим паче, коли в місті і батьки, і від бабусі успадкована квартира. Тож аби побачити цього унікума, з Луцька вирушаємо у с. Мильськ Рожищенського р-ну. Бо саме там нині мешкає Микола Дацюк.
Щоби ввести у курс справ, зазначу: і сам Микола, і його батьки, і навіть баба з дідом проживали в обласному центрі. Тут хлопець закінчив школу №1, яка серед елітних. Потім були курси водія, армія, олійний та автомобільний бізнес, одруження (знову ж таки – на городянці). І постійно на всіх цих життєвих етапах – думка: хочу в село!
«Я завжди мріяв стати виробником чогось хорошого, натурального. Та не думав, що коли-небудь на це зважуся! – сміється Микола, зустрівши нас і запрошуючи в дім. – Ось бачите, ніяк із хатою лад не наведу. То в полі, то в корівнику, то біля свиней. Тому заходьте, але ремонту не лякайтеся».
Те, що колись було простою хатою, сьогодні – симбіоз міста і села. Бо поруч із верандою – обширна ванна, із домотканими доріжками: морський дизайн та модний кахель.
– Як сталося, що опинився на селі? Та дуже просто! Хоча і трохи складно, – знову жартує співрозмовник. – Спочатку я продав у Луцьку бабину квартиру й купив дім. Але що таке півтори сотки землі й вікна сусідів замість краєвидів? «Простору я хочу! Свободи!» – пояснював дружині. А де його взяти – ясно, що в селі.
До слова, родичів Микола у селі не мав. «Дуже далекі і дуже давно в них гостював», – пояснює. Проте як уже дорослим виїжджав із друзями на лоно природи (порибалити, гриби позбирати), відчував: це саме те, чого душа його воліє!..
– Словом, коли тими балачками всіх дістав, теща поклала переді мною карту Волині й сказала: «Вибирай!». Підійшов. Очі заплющив. І ткнув пальцем. Щоправда, трохи змахлював, бо таки глянув, де на карті зеленішого побільше. Ось так мій вибір зупинився на Мильську, – продовжує оповідач.
Знайомство із майбутнім місцем проживання настрій іще більше підняло. Бо село гарне, від міста не далеко, та ще й водойма поруч. Тому Микола закриває торговельні точки, що їх мав у обласному центрі, продає свій дім і з головою поринає у невідому йому сферу сільського господарювання.
– Сказати «невідому» – не сказати нічого, – зізнається пан Дацюк. – Бо на той час я сіна від соломи відрізнити не вмів. Що вже казати про оранку, сівбу, доїння…
Упродовж року «городський» хлопець знайомився з усім, що називається сільське життя. За ті гроші, які отримав від квартири й бізнесу, жив із сім’єю, купив корівника й пару рогатих. Із часом з’явилася техніка. Домовився про оренду землі із місцевим населенням.
– Коли я запропонував узяти людські паї, всі тільки «за» були, бо все одно земля облогувала. А так – живі гроші за оренду. Та після того, як я ті поля переорав, підживив, став засівати – почали люди задню вмикати. Мовляв, давай назад. Ну що ж: діло хазяйське. Мусив нові ділянки шукати, знову переорювати, добривами збагачувати. Але нічого – впорався.
Маючи немалий шмат землі, фермер-аматор зрозумів: голими руками багато не наробиш. Тож поступово взявся поповнювати технічний парк. І сьогодні – через дев’ять років господарювання – в Миколи є все найнеобхідніше. Хотілося б, звичайно, і комбайн, і трактор більш потужний. Але загалом вистачає.
– Маю до 15-ти гектарів поля, за котре плачу по 260 гривень за гектар. Дев’ять корів. Було семеро свиней, та на свята дві закололи. Віднедавна ще й кроликами став займатися. Зараз їх семеро. Втім облаштую більшу клітку – матимуть, де плодитися, – міркує оповідач.
Сіє і садить пан Дацюк те саме, що й місцеві жителі: картоплю, моркву, капусту, столовий буряк. Збирає непоганий урожай зернових. Продавати за копійки не хоче. Тому вирощеним власних корів та свиней годує.
– Пробував співпрацювати із супермаркетами в Луцьку. Проте вони ж хитрі – беруть під реалізацію! Тобто ти привозь – ми продамо, а потім – гроші. На ділі ж вийшло так, що гроші я вже два роки чекаю, – ділиться бідами фермер.
Мрія бути виробником смачного й натурального збулася. Натомість постало питання, де його збувати? Тим паче, що Рожищенський сирзавод, куди здавали молоко з усього Мильська, наразі не працює.
– Поки що корови не дають молока. Та навесні є плани доставляти молопродукцію до Луцька, – продовжує оповідач. – У мене є обладнання, що охолоджує молоко до шести градусів і може помістити тонну 250 літрів. Довгий час здавав цю холодильну установку в оренду сирзаводу, а зараз сам буду використовувати. Крім того, маю намір облаштувати пункт прийому молока. Для того ось заклав фундамент, – демонструє, привівши до новобудови. – Відповідно до євростандартів, це мають бути три кімнати, водопостачання, каналізація і все решта згідно із санітарними нормами, – перераховує Микола. – Але це – на перспективу, і сподіваюся – недалеку. Тим паче, на часі – облаштування в області сільгоспкооперативів.
Та якщо молокопункт поки що – тільки журавель, то за синицю у руках – корови, свині, кролики, до котрих якраз заходимо.
– Ось цю моя донька Олечка найбільше любить, – із гордістю показує тато Микола. – Коли із міста приїздить погостювати, завжди годує її, доїть. До речі, серед однокласниць (а Олі зараз 10 років) вона чи не єдина таким умінням може похвалитися!
Демонструючи свої володіння, Микола не вгаває з планами:
– Ось пластикові вікна й двері для майбутнього молокопункту. А тут (заходимо в нове приміщення, – авт.) – моя майстерня.
Між усім тим залізяччям очі розбігаються. Та основне, що вабить погляд, – вантажна машина й трактори.
– Он той – «рачок» – це мій улюбленець. Тому мене із ним сфотографуйте, – просить. І невдовзі розмову, а заодно й фотозйомку, продовжуємо на вулиці.
Сказати, наскільки фермерство є справа прибуткова, наш співрозмовник не береться. Все, що заробить, каже, на нові сільгоспзабаганки пускає. Тим паче, що віднедавна почав ставком займатися:
– Як взнав, що він нічийний (ще від колгоспу залишився) – не міг не скористатися, – провадить. – Адже рибальство і гриби для мене – справжня насолода!
…Після розмови з паном Миколою сідаю у машину й ловлю себе на думці: «Оце енергії в людини! І для ідей, і для роботи вистачає». Рушаємо на Луцьк. Аж тут телефонний дзвінок: «Слухайте! Ставка ж ви не побачили! Оце як потеплішає – обов’язково приїздіть! Не пожалкуєте!..»
Оксана БУБЕНЩИКОВА.
Фото автора.